ялівцем.
Пан Фукс вдарив газетою об стіл і заліз під більярд. Він харчав і видушував з себе останні прочитані слова «Turdus»[144], «груздяк».
— Жодної сойки, — верещав він з-під більярду, — горішник, я, панове, кусаюся!
Нарешті, його витягли з-під столу, і на третій день він сконав у родинному колі від запалення мозку.
Його останнім словом в хвилину прояснення було:
— Мені не йдеться про особисту користь, але про добро загальне. З цієї позиції, будь ласка, прийміть мою оцінку як по суті, так… — і гикнув.
Волонтер вмовк і злорадно промовив до капрала:
— Цим я хотів сказати лише одне: кожна людина може часом опинитися в дражливій ситуації і наробити помилок.
Правду кажучи, капрал зрозумів лише те, що він помиляється, тому знову відвернувся до вікна і похмуро споглядав, як утікає дорога. Конвоїри ошелешено дивилися один на одного.
Найбільшу зацікавленість викликало оповідання у Швейка.
— На світі нічого не приховаєш. Так чи інакше, як ми тут чули, шило вилізе з мішка. Навіть те, що дурна сойка не є горішником. Це насправді дуже цікаво, коли хтось ловиться на таку приманку. Придумувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче. Колись багато років тому жив у Празі якийсь Местек. Він відкрив русалку і показував її на Тавлічковій вулиці на Виноградах, за ширмою. У ширмі був отвір, і кожен міг побачити у півтемряві звичайнісіньку канапу, на якій вилежувалася одна баба з Жижкова. Ноги в неї були завинені зеленим газом, і це мало являти хвостяку. Волосся було пофарбоване у зелене, руки в рукавичках, а до них причеплені плавці з картону, також зелені, на хребті прикріплене мотузком якесь стерно. Молодь до шістнадцяти років туди не пускали, а всі, кому минуло шістнадцять і хто мав гроші заплатити за вхід, не могли нахвалитися, яка у цієї морської панни велика задниця з написом «До побачення!» Щодо грудей, то тут справа була гірша, вони моталися до пупа, як у старої шльондри. О сьомій годині вечора пан Местек замикав панораму і казав: «Русалко, можете йти додому». Вона переодягалась, і о десятій вечора її вже можна було побачити на Таборській вулиці. Вона там прогулювалася і при зустрічі з чоловіками інтимно говорила: «Красунчику, ходімо зі мною на тії фіґлі-міґлі». Але у русалки не було жовтої книжечки, і під час поліцейської облави пан Драшлер замкнув її разом з іншими подібними мишами. Ось так Местеків прибуток відтоді урвався.
Старший фельдкурат раптом звалився з лавки, але не прокинувся і спокійнісінько спав собі долі, на підлозі, ніби шовком шив. Капрал зніяковіло дивився на нього, потім у загальній тиші без будь-чиєї допомоги підняв і поклав його на лавку. Було видно, що капрал втратив усякий авторитет.
Коли він слабким безнадійним голосом сказав:
— А ви що, не можете мені допомогти? — всі конвоїри подивилися на нього як привиди і жоден з них і пальцем не ворухнув.
— Ви б його залишили, хай би хропів там, де лежав, — зауважив Швейк. — Я зі своїм фельдкуратом інакше не поводився. Раз я його залишив спати в убиральні, іншим разом він у мене виспався на шафі, раз в чужому домі, у ночвах, і бозна де він тільки не задавав хропака.
Капрал раптово відчув приплив рішучості. Бажаючи показати, хто тут, власне, пан, він гримнув на Швейка:
— Замкніть пельку і не базікайте! Всякий денщик буде мені тут своїм дурним язиком плескати. Ви блощиця.
— Так, безумовно, а ви, пане капрале, бог, — відповів Швейк зі спокоєм філософа, який хоче в усьому світі створити земний мир і пускається при тому у гарячі дебати. — Ви скорботна богородиця.
— Господи Боже, — вигукнув волонтер, здіймаючи вгору руки, — наповни наші серця любов’ю до всіх капралів, аби ми на них не дивилися з огидою. Благослови наш конгрес у цій пересувній буцегарні на рейках.
Капрал почервонів, немов рак, і рвонувся з місця:
— Я забороняю вам робити будь-які зауваження. Ви, нещасний волонтяко.
— Це ж зовсім не ваша провина, — заспокійливим тоном сказав волонтер. — Багатьом родам і видам природа відмовила в інтелекті. Вам доводилось, мабуть, чути про людську дурість? Чи не краще було б, якби ви народилися ссавцем іншого виду і не носили цього ідіотського імені «людина» і назви «капрал»? Ви дуже помиляєтеся, коли, взявшися під боки, гадаєте, що ви великий пан і найдостойніша в світі істота. А ось відпорють вам зірки, і ви — нуль, один з тих нулів, яких абсолютно байдуже вистрілюють тепер по всіх окопах і фронтах. А коли вам причеплять на комір ще одну цяцьку і зроблять з вас тварину з назвою юшкоїд, то і тоді ви не спіймаєте Бога за бороду. Ваш кругозір ще більше звузиться, і коли десь на бойовищі ви зложите свої культурно недорозвинені кістки, то в цілісінькій Європі по вас ніхто не заплаче.
— А я доб’юся того, що вас ще посадять, — розпачливо вереснув капрал.
Волонтер усміхнувся:
— Вам би хотілося мене замкнути, мабуть, тому, що я вас образив? У такому разі ви б набрехали, бо при вашому обмеженому духовному багатстві ви взагалі неспроможні збагнути, в чому саме полягає образа. Крім того, б’юсь об заклад на що хочете, ви взагалі нічого не запам’ятали з нашої розмови. Коли б я вам сказав, що ви ембріон, то ви про це забудете навіть не тільки не доїхавши до найближчої станції, а раніше ніж повз нас промайне перший телеграфний стовп. Ви заниділий мозговий звій. Взагалі не можу уявити, щоб ви спромоглися де-небудь логічно викласти все, що ви тут від мене почули. Крім того, ви можете запитати усіх присутніх тут, чи в моїх словах був хоч найменший натяк на ваш світогляд і чи я вас чим-небудь образив.
— Дійсно, — підтвердив Швейк, — вам тут ніхто не сказав ані словечка, яке б ви могли якось не так тлумачити. Взагалі, коли хтось вже дуже ображається, то з цього добра, як з козла молока. Одного разу я сидів у нічній кав’ярні «Тунель». Ми щось розговорилися про оранґутанґів. Сидів з нами один морячок, він розповідав, нібито оранґутанґа часто не можна відрізнити від будь-якого вусатого громадянина, бо оранґутанґ має бороду, зарослу щетиною, як… «ну, каже, як, наприклад, ось той пан біля сусіднього стола». Ми всі оглянулися, а пан з бородою підійшов до морячка і зацідив йому в пику. А моряк розчерепив йому голову пивною пляшкою, аж бородатий пан звалився непритомний. Ми попрощалися з моряком, бо той зараз же пішов геть, коли побачив, що він того оранґутанґа майже закатрупив. Ми сяк-так відтерли пана, а цього якраз і не треба було робити, бо тільки-но він воскрес, одразу ж викликав нічний патруль і змалював справу так, що всіх нас забрали в комісаріат, хоч ми всі були тут зовсім ні при чому. Там він без кінця торочив, начебто ми його вважали за оранґутанґа і, мовляв, тільки про це й говорили. Він вперто тримався свого. Ми говоримо: «Таж ні, він зовсім не оранґутанґ», а він знову — оранґутанґ та й годі, він, мовляв на власні вуха чув. Я попросив пана комісара самому пояснити йому це. Комісар почав по-доброму пояснювати, а той, як пень. Не дав себе переконати і заявив панові комісару, що він з нами одна рука. Тоді пан комісар велів посадити його до «Іванової хати», аби витверезився, а ми хотіли повернутися до «Тунелю», але вже не змогли, бо і нас також посадили за ґрати. Бачите, пане капрале, що може вийти з маленького і незначного непорозуміння, яке й торби січки не варте. Або ось ще: в Окроугліцах був один громадянин. Так той образився, коли в Німецькому Броді його назвали смугастою гадюкою. Воно на світі таких слів, які зовсім не підлягають карі, є до бісової мами. Наприклад, якщо б ми вас охрестили видрою, чи ви могли б за це на нас розгніватися?
Капрал заричав, хоч, правда, цього не можна було назвати ричанням. Гнів, лють, розпач злилися в ряд сильних звуків, причому цей концертний номер доповнював гострий свист, який виводив носом крізь сон старший фельдкурат.
Після цього рикання у капрала наступила повна депресія. Він сів на лавку, і його водянисті безвиразні очі вперлися в далекі ліси і гори.
— Пане капрале, — сказав волонтер, — ви тепер, коли так вдивляєтеся у сумовиті гори і пахучі ліси, нагадуєте мені постать Данте. Те ж саме благородне обличчя поета, людини ніжного серця і душі, поета, доступного благородним почуттям. Сидіть, будь ласка, так, як сидите — це вам дуже личить. Як одухотворено, як невдавано і природно ви вибалушуєте очі на довколишні краєвиди. Напевно, ви думаєте про те, як буде гарно, коли весною у цих спустілих зараз місцях розгорнеться килим барвистих польових квітів…
