купе, ізольовані від усього світу. Та й тієї нещасної посудини тут також нема…
— Можете це робити з вікна, — розпачливо кинув доведений до краю капрал.
— Забуваєте одне, — сказав Швейк, — жоден арештант не сміє підходити до вікна.
— А ще, по-третє, — вів далі волонтер, — тут повинна бути посудина з питною водою. Ви про це теж не потурбувалися. A propos[141]. Ви знаєте, на якій станції будуть роздавати їжу? Не знаєте? Так я і думав, цим ви також на поцікавились…
— Як бачите, пане капрале, — сказав Швейк, — це не жарт возити арештантів. Про нас треба піклуватися. Ми не якісь там звичайні вояки, які мусять турбуватися самі за себе. Нам треба все принести аж під самий ніс, на це існують приписи і параграфи, і їх кожен мусить дотримуватись, бо інакше не буде ніякого порядку. «Заарештований — це дитя в пелюшках», — говорив колись один знайомий гультяйчик. Про нього треба подбати, аби не простудився, не роззлостився, щоб був вдоволений зі своєї долі, знав, що йому, бідоласі, не роблять кривди.
— До речі, — сказав за хвильку Швейк, приязно дивлячись на капрала, — коли буде одинадцята година, то ви мені, будьте ласкаві, скажіть.
Капрал допитливо подивився на Швейка.
— Ви, мабуть, пане капрале, хотіли мене спитати, чому ви повинні звернути мою увагу, коли буде одинадцята година. Від одинадцятої години, пане капрале, я належу до телячого вагона, — з притиском сказав Швейк і продовжував урочистим голосом: — Мене засудили при реґіментсрапорті на три дні. Я почав відбувати свою кару об одинадцятій годині, і сьогодні об одинадцятій мушу бути вже на волі. Від одинадцятої години мені тут нема чого робити. Жодного вояка не вільно тримати понад строк, тому що при війську, пане капрале, треба дотримуватися дисципліни і порядку.
Нещасний капрал після такого удару ще довго не міг отямитися, аж нарешті відповів, він, мовляв, не дістав жодних офіційних паперів.
— Милий пане капрале, — відізвався волонтер, — папери самі не прийдуть до коменданта конвою. Коли гора не йде до Магомета, комендант конвою сам мусить йти за паперами. Ви тепер опинились перед новою ситуацією: рішуче не маєте права затримувати когось, хто повинен вийти на волю. З іншого боку, згідно з діючими розпорядженнями, ніхто не сміє покинути арештантський вагон. Дійсно, не знаю, як ви вилабудаєтеся з цієї заплутаної ситуації. Чим далі, тим гірше. Тепер пів одинадцятої.
Волонтер сховав кишеньковий годинник.
— Дуже цікаво, пане капрале, що ви зробите за півгодини?
— За півгодини моє місце у телячому вагоні, — мрійно повторював Швейк. Капрал, уже зовсім спантеличений, остаточно знищений, звернувся до нього:
— Якщо це вам не буде неприємно… мені здається, тут куди вигідніше, ніж в телячому вагоні. Я думаю…
Його перебив фельдкуратів вигук крізь сон:
— Більше підливи.
— Спи, спи, — добродушно сказав Швейк, підкладаючи йому під голову полу шинелі, що зсунулася з лавки. — Хай тобі присниться гарний сон про жертовисько.
І волонтер почав співати:
Нещасний капрал вже ні на що не реаґував. Він тупо дивився у вікно, не звертаючи уваги на цілковиту дезорганізацію в арештантському купе.
Біля перегородки конвоїри грали в «м’ясо», і на задні циферблати падали енергійні і щирі удари. Коли капрал оглянувся в той бік, саме на нього зухвало дивився зад одного піхотинця. Капрал зітхнув і знову відвернувся до вікна.
Волонтер хвильку про щось роздумував, а потім звернувся до ошелешеного капрала:
— А чи знаєте ви журнал «Світ тварин»{125}?
— Цей журнал, — зрадів капрал, що розмова переходить на іншу тему, — виписував у нас в селі корчмар, бо страшенно любив санських кіз, але всі вони в нього виздихали. Тому він звернувся до цього журналу за порадою.
— Милий друже, — сказав волонтер, — моя розповідь, яку ви зараз почуєте, доведе вам надзвичайно ясно одне: ніхто не вільний від помилок! Ви, панове, я переконаний, перестанете грати в «м’ясо», бо моя розповідь дуже і дуже цікава, хоч би тому, що багатьох технічних слів ви не розумієте. Оповідатиму вам про «Світ тварин», і ми забудемо про всі наші сьогоднішні воєнні клопоти.
Як я, власне, став колись редактором «Світу тварин», цього дуже цікавого журналу, деякий час було і для мене самого досить складною загадкою. Аж нарешті я прийшов до висновку, що я хіба тільки в якомусь непритомному стані погодився на цей крок з дружньої любові до старого приятеля Гаєка. Він до того часу чесно редагував журнал, але потім закохався в донечку власника журналу, пана Фукса. Фукс його тоді одразу ж прогнав, та ще й з умовою забезпечити на своє місце порядного редактора.
Як бачите, тоді були дивовижні заробітчанські відносини.
Коли мій приятель Гаєк представив мене власникові журналу, той прийняв мене дуже чемно і спитав, чи маю я взагалі якесь поняття про тварин. Моя відповідь його цілком заспокоїла. Я сказав, що завжди шанував тварин, бачив у них лише перехідний етап до людини і що з позицій охорони тварин завжди уважно ставився до їхніх прагнень і бажань. Кожне звірятко прагне тільки, аби його раніше, ніж з’їдять, вбили наскільки можливо без болю.
Короп, наприклад, від самого свого народження має нав’язливу ідею, начебто з боку куховарки дуже негарно, коли вона йому поре живіт за життя, а звичай відрубувати півневі голову — це успішний наслідок боротьби товариства охорони тварин проти різання їх невмілою рукою.
Покручені тіла смажених в’юнів свідчать, що, вмираючи, вони протестують проти смаження їх живцем на маргарині. Кістка індика…
Тут видавець перебив мене, запитавши, чи обізнаний я з птахівництвом, чи знаю собак, кріликів, бджільництво, різні історії з життя тварин, чи вмію витинати з чужих журналів малюнки для репродукції, перекладати з закордонних журналів спеціальні статті про тварин, чи вмію користуватися Бремом і чи міг би я з ним, Фуксом, удвох писати вступні статті з життя тварин згідно до католицьких свят, змін пір року, перегонів, полювань, виховання поліцейських собак, національних і церковних святкувань, торжеств, одним словом, чи я добре орієнтуюся в професійній пресі і чи зможу використати свої знання в короткій змістовній вступній статті.
Я заявив, що я вже давно мріяв про правильне редагування такого журналу, як «Світ тварин», і всі названі ним рубрики і пункти зможу цілком задовольнити, бо володію потрібними знаннями. Моє прагнення, сказав я, — підняти журнал на незвичайну висоту. Переорганізувати його і щодо змісту, і щодо матеріалу.
Завести нові відділи, наприклад: «Веселий звірячий куток», «Звірята про звірят», причому треба буде дуже пильно пов’язувати все з політичною ситуацією.
Подавати читачам несподіванку за несподіванкою, аби від тварини до тварини вони не могли отямитись. Відділ «Тваринна хроніка» мусить чергуватися з «Новою програмою розв’язання питання домашніх тварин» і з «Тваринницьким рухом».
Він знову перебив мене, сказавши, що його це повністю задовольняє, а якщо мені вдасться виконати бодай половину сказаного, він дарує мені пару карликових віандоток, які дістали першу нагороду на останній берлінській виставці домашньої птиці, а їхній власник — золоту медаль за незвичайне їх парування.
Можу сказати, що я приклав руку і, поки в мене вистачило сил, дотримувався своєї державної програми. Я навіть відкрив, що мої статті перевершують мої здібності.
