підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися наперед. Ура! Впав офіцер. Вже не чути гвинтівочних пострілів, готується щось страшне. Знову гине ціла ланка, тріскотять ворожі кулемети: «тра-та-та-та…» Впав… Пробачте, я вже далі не можу, я п’яний.
Офіцер з пораненою ногою замовк, сидячи з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво усміхається і слухає, як капітан Спіра, грюкаючи кулаком об стіл, щось без угаву повторює, немовби намагаючись викликати сварку.
— Будь ласка, добре подумайте! У нас озброєні улани австрійської крайової оборони, військо австрійської крайової оборони, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські піхотинці, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обози саперів, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія! Перший і другий призов до армії складає оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу… — Капітан Спіра вдарив кулаком об стіл. — Крайова оборона виконує службу в країні у мирний час.
Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника у своїй воїнській твердості і дуже голосно запевняв свого сусіда:
— Туберкульозних людей треба посилати на фронт, це піде їм на користь, а крім того, хай краще гинуть хворі, ніж здорові.
Полковник посміхався, але зненацька спохмурнів і, звернувшись до майора Венцеля, сказав:
— Дивуюся, що надпоручник Лукаш уникає нашого товариства — відколи приїхав, ще й разу не був з нами.
— Він пише віршики, — насмішкувато кинув капітан Заґнер. — Тільки-но приїхав, а вже закохався в жінку інженера Штрайтера. Зустрівся з нею в театрі.
Полковник ще більше спохмурнів:
— Кажуть, нібито він вміє співати куплети?
— Ще в кадетському корпусі розважав усіх куплетами, — відповів капітан Заґнер, — а які анекдоти знає — пальчики оближеш. І чому він не буває з нами — не розумію.
Полковник сумно хитнув головою:
— Немає вже між нами справжньої дружби. Раніше, пам’ятаю, кожен офіцер намагався внести в розвагу щось нове. Згадую, як один поручник на прізвище Данкель, роздягнувшись догола, ліг на підлогу, встромив собі в задницю хвіст оселедця і вдавав перед нами русалку. А інший, поручник Шляйснер, умів ворушити вухами й іржати, як жеребець, наслідувати нявчання котів і гудіння джмеля. Пригадую також капітана Скодая. Той завжди, на наше бажання, приводив до клубу дівчат. Це були три сестри, яких він вимуштрував, як собак. Поставить їх на стіл, і вони під такт починають перед нами роздягатись. У нього була маленька диригентська паличка, і, треба признати, диригент з нього був неперевершений. А що він з ними, бувало, не виробляв на отоманці! Одного разу наказав поставити серед зали ванну з теплою водою, і ми по черзі мусили з тими дівчатами викупатися, а він нас тим часом фотографував.
При цьому спогаді обличчя полковника Шредера розпливлося у блаженній посмішці.
— На що ми тільки не билися об заклад у тій ванні! — продовжував полковник, огидно прицмокуючи і крутячись на кріслі. — А тепер? Хіба це якась розвага? Навіть нещасний куплетист не з’являється. А молодші офіцери і пити порядно не вміють. Ще нема дванадцятої години, а вже за столом, як бачите, п’ятеро п’яних. Були часи, коли ми по два дні висиджували і чим більш пили, тим більше були тверезі, хоч безперервно наливалися пивом, вином, лікерами. Немає тепер вже того військового духу. Казна-яка тут причина. Жодного дотепу, лише якісь безконечні теревені. Послухайте тільки, як там в кінці стола говорять про Америку.
Дійсно, з того боку долинав чийсь солідний голос:
— Америка не може встрявати у війну. Американці і англійці між собою — як кіт з собакою. Америка до війни не готова.
Полковник Шредер зітхнув:
— Ось вам і базікання запасних офіцерів. Сам дідько їх нам сюди підсунув. Такий ще вчора шкрабав пером десь у банку, можливо, робив кульки і продавав прянощі та корицю або пасту для черевиків чи десь у школі розповідав дітям, що голод виганяє вовків з лісу, а сьогодні вже хоче прирівняти себе до кадрових офіцерів, усе розуміти і до всього пхати носа. А коли і є в нас кадрові офіцери, як, наприклад, надпоручник Лукаш, то такий пан нас уникає.
Полковник Шредер посунув додому геть засмучений. Та вранці настрій у нього зовсім зіпсувався, бо, ще лежачи в ліжку, він знайшов у повідомленнях з фронту одне речення, повторене кілька разів: «Наші війська відійшли на заздалегідь підготовлені позиції». Це були славні дні австрійської армії, мов хліб з одної діжі подібні до днів під Шабацом{120}.
Під враженням прочитаного полковник Шредер о десятій годині ранку приступив до виконання церемонії, яку волонтер, мабуть, правильно назвав страшним судом.
Швейк з волонтером стояли на подвір’ї і чекали полковника. Тут уже зійшлися старшини, черговий офіцер, полковий ад’ютант і фельдфебель з полкової канцелярії з матеріалами про винуватців, на яких чекав меч справедливості — полковий рапорт.
Нарешті, з’явився похмурий, набурмосений полковник у супроводі капітана Заґнера з волонтерської школи, нервово хльоскаючи канчуком по халявах своїх високих чобіт.
Прийнявши рапорт, він у моторошній тиші пройшовся кілька разів повз Швейка і волонтера, які рівнялися то направо, то наліво, в залежності від того, на якому крилі з’являвся полковник. Рівняння тривало добру хвилину, і вони мало не повикручували собі шиї.
Нарешті, полковник зупинився перед волонтером, і той почав рапортувати:
— Волонтер…
— Знаю, — коротко сказав полковник, — покидьок з волонтерів. Ким ви були в цивільному житті? Вивчали класичну філософію? Отже, розпиячений інтеліґент? Пане капітане, — звернувся він до Заґнера, — приведіть сюди усю волонтерську школу. І ось з такими, — продовжував полковник, знову звертаючись до волонтера, — як вельможний пан студент класичної філософії, ми тут повинні паскудитися. Kehrt euch! Так я й знав. Складки на шинелі не в порядку, немов щойно від повії повернувся або валявся в борделі. Я вас, лебедику, рознесу.
Волонтерська школа вийшла на подвір’я.
— В каре! — наказав полковник. Підсудних і полковника оточили тісним квадратом.
— Гляньте лишень на цього героя, — ричав полковник, вказуючи канчуком на колишнього студента. — Він утопив у горілці вашу волонтерську честь, гідність тих, з кого мають вийти кадри порядних офіцерів, готових вести солдатів до слави на полі бою. Але куди б цей п’яничка повів своїх людей? З пивної до пивної. Випив би весь ром, призначений для його вояків. Можете сказати щось на своє виправдання? Не можете. Гляньте на нього. Навіть на своє виправдання нічого не може сказати, а в цивільному житті вивчає класичну філософію. Дійсно класичний випадок.
Полковник вимовив останні слова підкреслено повільно і сплюнув:
— Класичний філософ, який напідпитку скидає уночі кашкети з офіцерів? Потворо! Щастя, що це був лише якийсь там офіцерик артилерист.
У цих останніх словах була сконцентрована вся ненависть 91-го полку до будейовіцької артилерії. Горе артилеристові, який вночі потрапив би до рук полкового патруля або навпаки. Це була непримиренна, страшна ненависть, родова кривава помста, яка переходила у спадщину від одного призову до іншого і супроводилася з обох боків традиційними розповідями про те, як піхотинці поскидали артилеристів у Влтаву або навпаки. Як вони побилися в «Порт-Артурі», «Під Трояндою» чи в інших численних ресторанчиках та пивничках головного міста Південної Чехії.
— Проте, — продовжував полковник, — за таку провину треба суворо карати. Цього типа треба викинути з волонтерської школи і морально знищити. Досить вже з нас таких інтеліґентиків в армії. Regimentskanzlei[130].
Фельдфебель з полкової канцелярії поважно підійшов, тримаючи напоготові папери і олівець.
Було тихо, як у судовому залі, коли судять вбивців і голова проголошує: «Оголошується вирок».
Саме таким голосом полковник і заявив:
— Волонтер Марек засуджується на 21 день посиленого арешту. Після відбуття кари — до кухні чистити картоплю.
Звернувшись до волонтерської школи, полковник наказав шикуватися в колони. Було чути, як швидко
