ремесла. І почав співати:
— Милий друже, якщо подивитися на все це в масштабах нашої милої монархії, неодмінно дійдеш до висновку, що з нею справа приблизно така, як з тим дядьком з твору Пушкіна. Пушкін писав, що його дядечко здохлятина і тому не залишається нічого іншого, як:
Знову почулося скреготіння ключа в дверях, і тюремник почав запалювати у коридорі гасову лампочку.
— Промінь світла у царстві темряви, — вигукнув волонтер, — освіта проникає в армію. На добраніч, пане тюремнику. Вітай всіх старшин, і хай вам щось гарне присниться. Наприклад, що ви мені вже повернули моїх п’ять крон, які я вам давав на цигарки, а ви їх пропили за моє здоров’я. Спіть солодко, недолюдку.
Було чути, як тюремник щось бурмоче про завтрашній реґіментсрапорт.
— Знову самі, — сказав волонтер, — тепер, поки ще не задали хропака, я хочу кілька хвилин присвятити повчальній лекції про те, як з дня на день зростають зоологічні знання старшин і офіцерів. Аби за всяку ціну виховати з живого військового матеріалу свідоме гарматне м’ясо, треба докладно вивчити природознавство або книгу «Джерела господарського добробуту{115} », надруковану видавництвом Кочого, де кожен рядок пересипаний словечками: «худоба», «кнур», «свиноматка».
Останнім часом бачимо, однак, як наші прогресивні військові кола вводять нові назви для рекрутів. В одинадцятій роті капрал Альтгоф вживає слів: «енґадінська коза», єфрейтор Мюллер, німецький вчитель з Кашперських гір, називає рекрутів «чеськими смердючками», фельдфебель Зондернуммер — «волячою жабою», «йоркширським кнуром» і кожному рекрутові обіцяє вичинити шкіру. При цьому виявляє такі професійні знання, немовби походив з родини напихачів опудал. Військові начальники намагаються прищепити всім любов до батьківщини, керуючись при цьому особливими допоміжними засобами, такими, як вереск, індіанський танець навколо рекрутів та войовниче гарчання, що нагадує африканських дикунів, які збираються здерти шкуру з невинної антилопи або приготувати шинку з місіонера, призначеного на обід. Німців це, безумовно, не стосується. Якщо фельдфебель Зондернуммер говорить заубанде[115], він завжди негайно додає: «die tschechische»[116] , щоб німці не образилися і не прийняли цього на свою адресу.
При цьому всі підстаршини в одинадцятій роті микуляють очима, немов той нещасний собака, що пожадливо проковтнув намочену в олії губку і вона застряла йому впоперек горла. Одного разу я чув розмову єфрейтора Мюллера з капралом Альтгофом відносно дресирування ополченців. У цій розмові раз по раз чути було такі слова: «ein Paar Ohrfeigen»[117]. Я думав спочатку, вони посварилися, і рветься німецька військова єдність, але я класично помилився. Насправді йшлося тільки про вояків.
«Коли така чеська свиня, — повчав добродушно капрал Альтгоф, — не навчиться і за тридцятим разом „nieder“[118] стояти рівно, як свічка, то зацідити йому пару разів у пику — для нього мало. Ти його гарненько садани кулаком в живіт, а другою рукою насунь кашкета на самісінький ніс і скажи: „Kehrt euch!“[119]. А коли він обернеться, вгати йому ногою в задницю, тоді побачиш, як він почне виструнчуватись і як fahnrich[120] Дауерлінґ сміятиметься».
— Тепер, друже, мушу вам дещо сказати про Дауерлінґа, — продовжував волонтер. — Про нього рекрути з другої роти розповідають несамовиті історії зовсім так, як, скажімо, якась самітна бабуся на фермі поблизу мексиканських кордонів розповідає чудеса про подвиги відомого мексиканського бандита. Дауерлінґ має славу людожера, антропофага з австралійських племен, які пожирають громадян інших племен, що дісталися їм до рук. Його життєвий шлях блискучий. Невдовзі після його народження нянька впала разом з ним, і малий Конрад Дауерлінґ вдарився тім’ячком. Так що й до сьогодні на його голові лишилося таке сплющення, немовби на північний полюс напоролася комета. Всі сумнівалися, чи може з нього щось вийти, оскільки він переніс струс мозку; лише батько, полковник, не втрачав надії і запевняв, йому це зовсім не може пошкодити, бо, річ ясна, молодий Дауерлінґ, коли виросте, вибере собі військову професію. Молодий Дауерлінґ після жорстоких боїв з чотирма класами нижчої реальної школи (він вчився екстерном, причому слід зауважити, що один його домашній вчитель передчасно посивів і з’їхав з глузду, а другий хотів стрибнути від розпачу з вежі собору святого Стефана у Відні) прийшов у Гайнбурзький кадетський корпус. Тут ніколи не звертали увагу на попередню освіту, бо австрійським кадровим офіцерам це загалом зайве. Військовий ідеал вбачали лише у грі в солдатиків. Освіта облагороднює душу, а це в армії зараз нікому не потрібне. Чим офіцери грубіші, тим краще.
Кадет Дауерлінґ не виявляв здібностей навіть у тих предметах, які кожний інший, хоч і з бідою, а засвоював. І в кадетському корпусі видно стало наслідки того, що Дауерлінґ у молоді роки вдарився голівкою. Його відповіді на екзаменах відзначалися такою дурістю і були так по-ідіотськи заплутані, що вважалися просто класичними. Через це професори корпусу інакше не називали його, як «unser braver Trottel»[121]. Своєю блискучою обмеженістю він подавав безсумнівні надії, що за кілька десятків років попаде в Терезіанську військову академію{116} або у військове міністерство.
Коли спалахнула війна і всіх молоденьких кадетиків зробили прапорщиками, Дауерлінґ потрапив у список гайнбурзьких вискочок і таким чином дістався до 91-го полку.
Волонтер набрав повітря і продовжував розповідь:
— Коштами міністерства війни вийшла книжка «Drill oder Erziehung» [122], з неї Дауерлінґ вичитав, що на солдатів треба наводити жах, бо від ступенів жаху залежить успіх муштри. Виходячи з цього принципу, він дійсно досяг неабияких успіхів у своїй роботі. Щоб не чути його вереску, солдати цілими ротами зголошувалися до лікарського огляду. Це, однак, не мало успіху. Той, хто заявляв, що він хворий, діставав три дні verscharft[123]. До речі, ви знаєте, що таке «посилений арешт»? Цілий день вас ганяють по плацу, а на ніч замикають у карцер. Це й було причиною того, що в роті Дауерлінґа не було хворих. Всі хворі з його роти сиділи в холодній. На плацу Дауерлінґ завжди дотримується вільного казарменого тону, який починається словом «свиня», а кінчається дивною зоологічною загадкою «свинський пес». При цьому він дуже ліберальний. Залишає солдатові право вибору. Наприклад, він каже: «Вибирай, слоню, або кілька разів у морду, або три дні «посиленого арешту»?» Якщо хтось обирав фершерфт, то все ж таки на додачу діставав ще двічі в морду, причому Дауерлінґ завжди пояснював: «Ти, страхопуде, боїшся за своє рило, а що будеш робити, як заграє важка артилерія?»
Одного разу, вибивши якомусь рекрутові око, він висловився: «Pah, was fur Geschichte mit einem Kerl, mu? so wie so krepieren»[124].
Так само говорив і фельдмаршал Конрад фон Гетцендорф{117} :
«Die Soldaten mussen so wie so krepieren»[125].
Улюбленим і дуже успішним засобом у Дауерлінґа вважаються лекції, на які він скликає чехів-солдатів. Він розповідає їм про військові завдання Австрії, пояснюючи при цьому загальні основи військового виховання від «шпанґлів» аж до повішення або розстрілу. Одного разу на початку зими, ще до того як я потрапив у лазарет, ми вправлялися на плацу біля 11-ї роти. Під час відпочинку Дауерлінґ виголосив до своїх чеських рекрутів таку промову: «Я знаю, — почав він, — ви лобурня, і вам треба вибити з голови всякі дурниці. З чеською мовою ви не дійдете навіть до шибениці. Наш головнокомандуючий також німець, ви
