будете слухати чи ні? Himmellaudon, nieder»[126].
Всі зробили «nieder», а Дауерлінґ тільки походжав перед ними і ораторствував:
— «Nieder» залишається «nieder», коли б з вас, бандо, в цьому болоті і кишки повилазили. «Нідер» існувало ще в старому Римі; тоді до армії мусили йти всі від 17 до 60 років і по 30 років проводили па полі бою, а не вилежувалися, як свині, в казармах. Тоді також була одна військова мова і одна команда. Спробував би у них хтось заговорити по-етруськи. Панове римські офіцери були б такому показали, де козам роги правлять. Я також хочу, щоб ви усі відповідали по-німецьки, а не тією вашою тарабарщиною. Бачите, як вам гарненько лежиться в болоті, а тепер уявіть собі, що було б, якби хтось із вас не хотів далі лежати і підвівся. Що б я зробив? Роздер би йому рота від вуха до вуха за непослух, бунт, опір, провину проти обов’язків порядного солдата, порушення статуту і дисципліни, знехтування службовими приписами взагалі, з чого витікає, що на такого хамла чекає зашморг і Verwirkung des Anspruches auf die Achtung der Standesgenossen[127].
Волонтер замовк, а потім почав знову, очевидно, склавши собі під час паузи план дальшої розповіді про стосунки в казармах:
— Це трапилося за капітана Адамічки, людини зовсім апатичної. Сидячи в канцелярії, він звичайно дивився в порожнечу, як тихий божевільний, і мав такий вираз обличчя, немовби хотів сказати: «Про мене, хоч моєю головою та й об тин». При батальйонсрапорті казна про що думав. Одного разу до батальйонного рапорту зголосився солдат з 11-ї роти зі скаргою, що прапорщик Дауерлінґ увечері на вулиці назвав його чеською свинею. Цей вояка до війни був палітурником, робітником, що зберіг почуття національної гідності.
— Так, так, отакі, значить, справи, — тихо сказав капітан Адамічка, бо він завжди говорив дуже тихо. — Сказав це увечері на вулиці? Треба ствердити, чи ви мали дозвіл вийти з казарми. Abtreten![128]
За якийсь час капітан Адамічка наказав покликати того, що скаржився.
— Стверджено, — сказав він так само тихо, — що ви мали відпустку з казарми до 10-ї години вечора. Тому не будете покарані. Abtreten!
Відтоді про цього капітана Адамічку говорили, що він має почуття справедливості. Але ж його, милий друже, послали на фронт, а на його місце призначили майора Венцеля. Цей просто сатанів, коли йшлося про національні цькування. Прапорщикові Дауерлінґу він добре вкоротив язика. У майора Венцеля жінка була чешка. І тому він найбільше боявся національних сварок. Свого часу, коли Венцель служив капітаном в Кутній Горі, він одного разу сп’яну вилаяв чеською сволотою старшого офіціанта в одному готелі. (Слід зазначити, що вдома і в товаристві майор Венцель говорив лише по-чеськи, і його сини вчилися в чеській гімназії). Але слово вилетіло, і цей випадок одразу ж потрапив у місцеві газети, а якийсь депутат навіть подав інтерпеляцію у віденський парламент про поведінку капітана Венцеля в готелі. Венцель мав великі неприємності, бо це було саме в час затвердження парламентом законопроекту про військову повинність, а тут, будь ласка, ця історія з п’яним капітаном Венцелем з Кутної Гори.
Потім капітан Венцель довідався, що все це йому наробив якийсь Зітко — підпрапорщик з волонтерів. Саме Зітко і написав до газети, бо між ним і капітаном Венцелем була ворожнеча ще з того часу, коли Зітко в одному товаристві в присутності капітана Венцеля пустився у міркування про велич природи. Досить, говорить, оглянутися навколо і подивитися, як темні хмари закривають обрій, як гори пнуться високо до неба, як реве водоспад в лісі і співають птахи, й ви замислитесь над тим, що таке, власне, якийсь там капітан у порівнянні з величчю природи. Він такий самий нуль, як і кожен підпрапорщик.
Всі офіцери були тоді під чаркою, і капітан Венцель хотів оперіщити нещасного філософа Зітка, як сиву кобилу. Ворожнеча посилювалася, і капітан, де тільки міг, переслідував Зітка, тим більше, що сказане підпрапорщиком зробилося приповідкою.
«Що таке капітан Венцель у порівнянні з величчю природи», — говорили від малого до великого по всій Кутній Горі. «Я того гультяя доведу до самогубства», — казав, бувало, капітан Венцель. Але Зітко пішов у відставку і продовжував вивчати філософію. З того часу й триває запекла лють майора Венцеля до молодих офіцерів. Навіть поручники не почувають себе безпечними від його диких витівок. А про кадетів та прапорщиків вже й говорити нема чого.
— Передушу їх, як блощиць, — говорить, бувало, майор Венцель, — і горе тому прапорщикові, який би заради дурниці пригнав когось до батальйонсрапорту. Майор визнавав тільки великі і страшні провини, коли, наприклад, хтось, будучи на варті, заснув біля порохового льоху, або коли б солдат зробив ще якийсь гірший злочин, наприклад, перелазив би вночі через мур Мар’янських казарм і заснув зверху на мурі, або його зловили вночі патрулі крайової оборони або артилерійські патрулі. Одним словом, коли б хто допустився таких страшних речей, через які впала б ганьба на весь полк. Чув я раз, як він гримів у коридорі: «Господи Боже мій! Його вже втретє зловив патруль крайової оборони! Зараз же посадити цю тварюку до хурдиги. Таких йолопів треба гоном гнати з полку, хай ідуть до обозу гній возити. Навіть не побився з ними! Це не солдати, а якісь вуличні підмітайла. Жерти йому дайте аж позавтра, сінник теж заберіть. Та запхайте в одиночку і не давайте чим укриватись».
Тепер, приятелю, уявіть собі, що зараз же після приходу до нас майора Венцеля той пришелепуватий прапорщик Дауерлінґ пригнав до батальйонсрапорту одного вояка за те, що той, мовляв, навмисне йому не козирнув, коли він, Дауерлінґ, у неділю пополудні їхав фіакром через площу з якоюсь дівчиною. Ну і пекло було тоді на батальйонсрапорті, розповідав старшина. Фельдфебель батальйонної канцелярії втік з паперами в коридор, а майор Венцель верещав на Дауерлінґа:
«Я цього не стерплю. Himmeldonnerwetter! Я забороняю! Ви знаєте, пане прапорщик, що таке батальйонсрапорт? Батальйонний рапорт це вам не Schweinefest[129]. Як він міг вас бачити, коли ви їхали через площу? Ви ж самі вчили, що при зустрічі треба козиряти старшим, але це не значить, що солдат повинен крутитися, як та сорока на тину, аби знайти пана прапорщика, який переїжджає через площу. Мовчіть, будь ласка. Батальйонний рапорт — це дуже важливий захід. Коли солдат уже запевняв, що не бачив вас, бо саме на променаді козиряв мені, розумієте, мені, обернувшись до мене, до майора Венцеля, лицем, і не міг бачити ззаду фіакр, який вас віз, то, думаю, цьому треба вірити. В майбутньому, будь ласка, не турбувати мене такими дурницями». З цього часу Дауерлінґ змінився.
Волонтер позіхнув:
— Треба виспатись перед тим реґіментсрапортом. Я хотів вам тільки бодай поверхово змалювати, як виглядає життя у нас в полку. Полковник Шредер не любить майора Венцеля. Це взагалі дикуватий павук. Капітан Заґнер, на плечах якого лежить волонтерська школа, бачить в Шредерові тип справжнього вояки, хоч полковник Шредер нічого так не боїться, як фронту. Заґнер — це хитрий викрутень, на всі боки тертий. Він, так само як і Шредер, не любить офіцерів запасу. Називає їх цивільними смердюхами. На волонтерів поглядає, як на диких тварин. Їх, мовляв, треба перетворити на військові машини, нашити на них зірки і послати на фронт, щоб там їх повибивали замість благородних кадрових офіцерів, бо тих треба берегти на розплід.
— Взагалі, — сказав волонтер, щулячись під рядном, — усе в армії тхне гнилятиною. Налякані маси не второпали, що і як, і з витріщеними очима ідуть на фронт, а там за їхньою згодою роблять з них кльоцки. Коли когось із них вціляє куля, він тільки й спроможний прошепотіти: «Мамо…» Немає героїв, а є худоба на заріз і є різники в генеральних штабах. Але, врешті-решт, усе збунтується. О, тоді завариться гарна каша. Хай живе армія! На добраніч!
Волонтер замовк, потім почав крутитись під рядном і раптом спитав:
— Спите, приятелю?
— Щось не спиться, — відповів Швейк на других нарах, — роздумую.
— Про що ж ви думаєте, друже?
— Та про цю велику срібну медаль за відвагу, яку дістав один столяр на прізвище Млічко з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безплатно штучну ногу і почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в «Аполлоні» на Виноградах він зчепився з різниками з бойні. Ті так роз’юшилися, що відірвали йому штучну ногу і тріснули його ж нею по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову прикріпили, але з того часу Млічко розсердився на свою велику срібну медаль «За відвагу» і пішов у ломбард її заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якийсь особливий суд честі для військових
