Пригоди бравого вояки Швейка

інвалідів. Цей суд виніс вирок, відібрати у нього медаль, і, крім того, на підставі того ж вироку, у нього забрали й ту нещасну штучну ногу.

— Як це?

— Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він недостойний носити штучну ногу, відстебнули її у нього та й забрали. Або, — продовжував Швейк, — це також смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістануть раптом таку медаль з припискою, що ось їх наділяють цією медаллю, хай повісять її кудись на видному місці. В Божетєховій вулиці на Вишеграді один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що теж ходив у цей клозет, доніс на нього за державну зраду. Ох і довелося тому бідоласі пострибати.

— З цього виходить, — сказав волонтер, — що вся «людська слава плюснула, луснула та й пропала». Нещодавно у Відні видали «Записник для волонтера». Там вміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:

Упав відважний доброволець,
Він за вітчизну кров пролляв,
І приклад дав усім чудовий,
Як гинути за короля.

Убитого везе гармата,
Летить до неба скорбний спів,
А на мундир геройського солдата
Медаль полковник прикріпив.

Трохи помовчавши, волонтер сказав:

— Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, в тиші нашої в’язниці заспівати пісню про каноніра Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніме хвоста вгору. Але мусимо горлати так, аби було чути по всіх закутках Мар’янських казарм. Тому раджу стати біля дверей. І за хвилину з тюрми роздалося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:

О пів до другої години стояв,
при каноні стояв
і фурт-фурт ладував,
і фурт-фурт, і фурт-фурт, і фурт-фурт ладував,
при каноні стояв
і фурт-фурт ладував.
Вража куля летіла,
йому руку відтяла,
а він все ще стояв
і фурт-фурт ладував,
і фурт-фурт, і фурт-фурт, і фурт-фурт ладував,
при каноні стояв
і фурт-фурт ладував…

На подвір’ї залунали кроки і голоси.

— Це тюремник, — сказав волонтер, — а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з «Чеської бесіди»^{118}. В цивільному житті — статистик одного страхового товариства. У нього роздобудемо цигарок. Ану, давай затягнемо ще раз. І вони знову заревли, немов ті корови, що побачили вовка:

При каноні стояв…

Двері відчинилися, і тюремник, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:

— Тут вам не звіринець!

— Пардон, — відповів волонтер, — тут філіал Рудольфініума^{119} , концерт на користь ув’язнених. Саме скінчився перший номер програми «Воєнна симфонія».

— Припиніть це, — сказав поручник Пелікан з удаваною суворістю. — Сподіваюсь, вам відомо, що ви повинні о дев’ятій годині вже лежати і не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.

— Голошу послушно, пане лейтенанте, — сказав волонтер, — ми як слід не підготувалися, і якщо якась дисгармонія…

— Таке він витіває кожного вечора, — намагався тюремник нацькувати офіцера на свого ворога, — і взагалі, поводиться страшно неінтеліґентно.

— Прошу вас, пане лейтенанте, — сказав волонтер, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай тюремник почекає за дверима.

Коли вони залишилися самі, волонтер по-приятельському сказав:

— Ану, давай сюди цигарки, Франто. «Спорт»? Теж мені ще лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, гаразд, дякую і за це. Ага, і сірники також.

— «Спорт», — зневажливо сказав він після відходу поручника. — Людина і в біді повинна тримати себе достойно. Запаліть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.

Перед сном волонтер не забув заспівати:

Ой, у хмарі гори рідні,
А внизу долина,
Вмерло те, що ми любили,
Дівчино єдина.

Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, волонтер помилився, бо полковникові Шредерові до певної міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Але коли не був задоволений…

В той час, коли волонтер піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як поручник Кречман, що повернувся з Сербії з пораненою ногою (йому там корова ногу проштрикнула рогом), розповідав про атаки на сербських позиціях; він з приміщення штабу, до якого його призначили, стежив за ними.

— Так ось, значить, повискакували з окопів на лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, гвинтівки навпереваги, готові стріляти, готові кинутись у багнети. Кулі свищуть. Один солдат вистрибує з траншеї і тут же падає, другий падає на бруствері, висадженому в повітря, третій — через кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком «ура» вперед, в хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з воронок, виритих гранатами, і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецька ланка намагається