почала через газети питати порад, чи є якісь ліки проти негрів, і її відвезли до Катержінок{124}, а негреня віддали в притулок, де всі з нього дуже потішалися. Потім він вивчився на офіціанта і ходив танцювати до нічних кав’ярень. Тепер від нього з великим успіхом родяться чеські мулати, але вони вже іншого кольору, ніж він. Один студент-медик, який часто ходив до «Чаші», одного разу нам пояснював, нібито це не така проста справа. Такий мішанець знову родить мішанців, а цих вже не можна відрізнити від білих людей. Але несподівано в якомусь поколінні, пояснював він, може появитися негр. Уявіть собі таке нещастя! Ви женитеся з якоюсь панунцею. Ця потвора, зовсім біла, раптово народить вам негра. А якщо дев’ять місяців тому вона ходила без вас поглянути на атлетичні змагання у вар’єте, де виступав якийсь негр, то думаю, що і вас би взяли думки та гадки.
— Випадок вашого негра Кристіяна, — сказав волонтер, — треба розглянути також і з воєнних позицій. Припустімо, цього негра взяли в армію. Він пражанин, отже, належить до 28-го полку. А ви ж уже чули, що 28-й перейшов до росіян. Росіяни страшно дивувалися б, коли б узяли в полон і негра Кристіяна. Російські газети напевно писали б, що Австрія жене на війну свої колоніальні війська, хоч в неї таких немає, і що вона вже вдалася аж до негритянських резервів.
— А я чув, — докинув Швейк, — нібито Австрія все ж таки має колонії, десь там на півночі, якусь землю цісаря Франца Йосифа…
— Ви, хлопці, притримайте биків трохи, — сказав один вояк з конвою, — це сьогодні слизька справа — базікати про якусь там землю цісаря Франца Йосифа. Не називайте нікого, так краще…
— То подивіться на карту, — перепинив його волонтер, — і на свої очі побачите землю нашого наймилостивішого монарха Франца Йосифа. Згідно зі статистикою, там самісінький лід, і його звідти вивозять на криголамах, які належать празьким льодовням. Цей льодовий промисел дуже високо цінять та шанують і за кордоном, бо це прибуткове підприємство, хоч, правда, і небезпечне. Найбільша небезпека загрожує при транспортуванні льоду з землі цісаря Франца Йосифа через полярне коло. Ви можете собі це уявити?
Вояка з конвою щось невиразно пробубонів, а капрал, який очолював конвой, підійшов і став слухати дальшу лекцію волонтера. Той серйозно вів далі:
— Ця єдина австрійська колонія може забезпечити льодом усю Європу і є неабияким народногосподарським фактором. Колонізація, звичайно, розвивається, але поволі, бо колоністи або не зголошуються туди їхати, або їдуть і там замерзають. Проте разом з поліпшенням кліматичних умов, а в цьому проявляють велике зацікавлення міністерство торгівлі і закордонних справ, росте надія, що великі площі льодовиків будуть належно використані. Влаштування кількох готелів приманить безліч туристів. Треба буде, звичайно, поробити відповідні туристські стежки і дороги поміж крижаними брилами та намалювати на льодовиках туристські значки. Єдина перешкода — ескімоси. Вони унеможливлюють роботу наших місцевих органів… Ці впертюхи не хочуть учитися по-німецьки, — продовжував волонтер, а капрал з цікавістю слухав. Він був кадровий солдатик-дурень і справжнісінький невіглас. Раніше він працював по селах наймитом. Слухав і ковтав усе, про що не мав поняття, а його ідеалом було залишитися в армії, служити за «юшку».
— Міністерство освіти, пане капрале, коли замерзло п’ять архітекторів, збудувало для них великими коштами і жертвами…
— Муляри врятувалися, — втрутився Швейк, — бо вони грілися від запаленої люльки.
— Не всі, — промовив волонтер, — з двома трапилося нещастя, вони забули потягнути, і люльки загасли, їх довелося закопати у кризі. Але, врешті-решт, все ж таки там збудували школу з крижаної цегли і залізобетону, це вкупі дуже добре тримається, та що ж, ескімоси довкола розклали вогонь з розібраного дерева замерзлих у кризі торгових кораблів і досягли того, чого хотіли. Лід, що на ньому поставили школу, розтанув, і вся школа разом з директором та представником влади, який другого дня мав бути присутнім на урочистому висвяченні школи, провалилися в море. При цьому почувся лише голос представника влади. Будучи вже по шию у воді, він ревнув: «Gott, strafe England»[133]. Тепер, мабуть, туди пошлють війська, щоб тих ескімосів приборкати. Ясно, війна з ними буде важка. Найбільше нашому війську будуть пакостити укоськані білі ведмеді.
— Ще нам тільки цього бракувало, — надзвичайно мудро сказав капрал. — І без цього вже по саме нікуди маємо тих воєнних винаходів. Ось взяти б, наприклад, маски для затруювання газами. Натягнеш собі таке на голову, і ти вже отруєний, як нам пояснювали в старшинській школі.
— Вони вам тільки страху напускають, — зауважив Швейк, — жоден солдат нічого не повинен боятися. І коли б хто у бою впав навіть до сортирної ями, то підвівся б, облизався і пішов далі воювати. А щодо отруйних газів, то після свіжого хліба і гороху з шрапнеллю наш бик ще з казарми звик. Але тепер, кажуть, росіяни винайшли щось проти старшин.
— Це, здається, особливі електричні струми, — доповнив волонтер. — Притягувані целулоїдними зірками на комірі старшини, вони викликатимуть вибух. Одним словом, як-то кажуть, від біди не втекти.
Капрал, хоч до служби в армії і крутився біля волів, все ж таки під кінець второпав, що з нього глузують, і перейшов від них на чоло конвою.
Вони вже наближалися до вокзалу, де будейовичани прощалися зі своїм полком. Прощання не мало офіційного характеру, але площа перед вокзалом була заповнена громадянами, які чекали на військо.
Цікавість і увага Швейка зосередилися на шпалерах громадян. І як це звичайно буває, зразкові вояки лишилися позаду, а наперед вийшли ті, що були під багнетами. Зразкових вояків пізніше мали, як оселедців, напхати до телятників, а Швейка з волонтером везти у спеціальному арештантському вагоні, який завжди чіпляли до військових поїздів зразу ж за штабними вагонами. Причому в такому арештантському вагоні було місця — хоч конем грай.
Швейк не міг утриматися, аби не вигукнути в бік шпалер «Nazdar» [134] і не замахати кашкетом. Це так суґестивно подіяло, що юрба повторила привітання, і «наздар» летіло далі, «наздар» гриміло перед вокзалом. Там далеко попереду люди почали говорити: «Вже йдуть».
Капрал з конвою розгубився і заверещав на Швейка, аби той заткнув собі пельку, але оклики ширилися, як лавина. Жандарми відпихали шпалери, звільняючи дорогу конвоєві, але юрба кричала «наздар» та вимахувала шапками й капелюхами.
Це була ґрандіозна маніфестація. З вікон готелю навпроти вокзалу якісь дами махали хустинками і кричали: «Хайль». До «наздар» приєднувалося «хайль», а якогось ентузіаста, який використав нагоду і вигукнув: «Nieder mit den Serben»[135], збили у штучно викликаній штовханині з ніг і трохи потоптали.
Як електрична іскра, неслося далі: «Вже йдуть». І вони йшли. Швейк під багнетами приязно махав рукою до юрби, а волонтер поважно козиряв.
Так ввійшли у вокзал, і коли прямували до призначеного військового поїзда, оркестр стрілецького полку, диригента якого спантеличила несподівана маніфестація, мало не заграв: «Боже, будь нам покровитель». Та, на щастя, в останню хвилину з’явився в чорному котелку старший фельдкурат сьомої кавалерійської дивізії, отець Лаціна, і почав наводити порядок.
Його історія була дуже проста. Він, цей пострах всіх офіцерських їдалень, кендюх, ненажера, щойно вчора приїхав до Будейовіц і нібито випадково взяв участь у невеличкому банкеті офіцерів від’їжджаючого полку, їв, пив за десятьох і трохи напідпитку бігав до офіцерської кухні виманювати в кухарів якісь рештки. Ковтав миски підлив і кнедлів, рвав, як хижак, зубами м’ясо, а під кінець добрався в кухні до рому, нажлуктився, як свиня браги, аж почав ригати, а потім знову повернувся на прощальну вечірку, пив і пив, аж чуприна курилася. В цьому він мав багатий досвід, в сьомій кавалерійській дивізії офіцери завжди доплачували за нього. Вранці вбив собі в голову, начебто він зобов’язаний наводити порядок при від’їзді перших полкових ешелонів, і тому вештався вздовж шпалерів і поводився на вокзалі так, що офіцери, які керували відправкою полку, замкнулися від нього у канцелярії начальника станції.
Тому він і з’явився знову перед вокзалом саме вчасно, щоб затримати паличку диригента, готового вже диригувати «Боже, будь нам покровитель».
— Halt![136] — вигукнув. — Ще ні, я сам подам знак! Поки що спочиньте, а я скоро прийду.
Пішов на вокзал і, пустившись за конвоєм, затримав і його своїм криком «гальт!»
— Куди? — суворо спитав капрала, який не знав, що робити в новій ситуації.
Замість нього добродушно відповів Швейк:
