— Нас везуть до Брука. Якщо хочете, пане оберфельдкурате, можете їхати з нами.
— Таки поїду, — заявив отець Лаціна і, звертаючись до конвою, додав: — Хто каже, що я не можу їхати? Vorwarts!Marsch![137]
Старший фельдкурат, опинившись в арештантському вагоні, ліг на лавку, добряга Швейк скинув шинель і поклав її отцю Лаціні під голову, а волонтер сказав пошепки переляканому капралові: «Оберфельдкуратам треба догоджати!»
Отець Лаціна, зручно вмостившись на лавці, почав розводитись:
— Рагу з грибочками, панове, тим краще, чим більше грибочків. Але грибки треба перше смажити на цибулі, а тоді вже докидати бобковий лист і цибулю.
— Та цибулю ви ласкаво вже раз давали, — відізвався волонтер, незважаючи на розпачливі погляди капрала, який бачив в отцеві Лаціні хоч і п’яного, але все ж таки начальника.
Становище капрала було дійсно розпачливим.
— Так, — докинув Швейк, — пан оберфельдкурат правду кажуть. Чим більше цибулі, тим краще. В Пакомержіцах був бровар. Так той додавав цибулю і до пива, бо, мовляв, цибуля викликає спрагу. Цибуля взагалі дуже корисна річ. Печену цибулю прикладають і до болячок…
Отець Лаціна тим часом, лежачи на лавці, говорив упівголоса, наче крізь сон:
— Все залежить від прянощів: які прянощі і скільки їх даємо. Не вільно перечорноперчити, ні перечервоноперчити.
Чимдалі він говорив усе повільніше і тихше:
— Пере-гвоз-дичи-ти, пере-цитри-нити, пере-корі-анд-ри-ти, пере-муска-ти…
Не договорив і заснув. Коли йому набридало хропіти, він свистів носом.
Капрал ошелешено дивився на нього, а конвоїри на своїх лавках тихенько підсміювалися.
— Цей так швидко не прокинеться, — кинув Швейк за хвилину. — Він п’яний, як чіп. Не бійтеся, — продовжував Швейк, бачачи, що капрал боязко подає йому знак мовчати. — Тут нічого не зміниш, він нализався, як Бог звелів. Він у чині капітана. Але це байдуже, кожен з цих фельдкуратів нижчого чи вищого чину має вже такий талан від Бога — при кожній нагоді напиватися до нестями. Я служив у фельдкурата Каца, так той міг би пропити й ніс між очима. Все, що цей тут виправляє — дурниця супроти того, що виправляв тамтой. Ми з ним пропили дароносицю і, можливо, самого Господа Бога пропили б, коли б нам хтось на нього щось позичив.
Швейк підійшов до отця Лаціни, обернув його до стіни і тоном знавця сказав:
— Цей буде хропіти аж до Брука, — і повернувся на своє місце, супроводжуваний розпачливим поглядом нещасного капрала, який спитав:
— Чи не піти мені про це доповісти?
— Про це й не думайте, — сказав волонтер. — Ви ж комендант конвою і не смієте від нас ні на крок. А також, згідно з приписами, не маєте права випускати з вагона будь-кого з конвою з донесенням, поки не матимете на його місце заступника. Як бачите, це твердий горішок. Подавати знак стріляниною, аби хтось прийшов, також не можна — тут нічого не сталося. З іншого ж боку, існує розпорядження, що, крім арештантів і супровідного конвою, в арештантському вагоні не сміє бути чужий. Сторонньому вступ сюди суворо заборонений. Не мудро також було б з вашого боку, коли б ви під час ходу поїзда, щоб замести сліди свого протизаконного вчинку, тихенько викинули б фельдкурата, бо тут же свідки, які бачили, що ви його пустили до вагона, де йому нема чого робити. З цього, пане капрале, вийде не що інше як розжалування.
Капрал збентежено забелькотів, буцімто старшого фельдкурата до вагона ніхто не кликав, а він сам до них пристав; і це, як не бери, все ж таки його начальник.
— Тут начальником лише ви, — твердо підкреслив волонтер, а Швейк доповнив:
— І коли б навіть сам найясніший цісар хотів до нас пристати, то ви не сміли б цього дозволити. Це так, як на варті, коли до такого дурного рекрута підійде черговий офіцер і попросить, аби той йому побіг за цигарками, а черговий ще запитає, який сорт йому купити. За такі справи — тюрма у фортеці.
Капрал несміливо захищався, кажучи, що це ж Швейк перший запропонував оберфельдкуратові їхати з ними.
— Я, пане капрале, можу собі таке дозволити, — відповідав Швейк, — бо ж я пришелепкуватий, але від вас ніхто такого не чекав.
— Ви вже давно служите понадстроково? — спитав капрала ніби мимохіть волонтер.
— Третій рік, тепер мене мають підвищити у взводні.
— На цьому треба поставити хрест, — цинічно сказав волонтер. — Я вам кажу, що, крім розжалування, з цього нічого не буде…
— Та воно однаково, — сказав Швейк, — чи загинути у чині старшини, чи звичайним вояком. Хоч правда, розжалуваних, кажуть, пхають на передову лінію.
Старший фельдкурат заворушився.
— Спить! — заявив Швейк, перевіривши, що з фельдкуратом все в належному порядку. — Тепер йому, мабуть, сниться якесь смачне жертовисько. Боюся тільки, щоб він тут нам не напаскудив. Мій фельдкурат Кац, коли впивався, то уві сні не знав, що робить. Одного разу, слухайте…
І Швейк почав розповідати, скільки і чого він тільки не зазнав з тим фельдкуратом Отто Кацом, і оповідав так докладно та цікаво, що ніхто не збагнув навіть, як поїзд рушив.
Тільки рев з останніх вагонів перервав оповідання Швейка.
Дванадцята рота, де були самі німці з-під Крумловська і Кашперських гір, дерли горлянки:
А з іншого вагона хтось у цілковитій зневірі горлав у бік втікаючих Будейовіц:
Це було таке відчайдушне йодлування[140] і скавуління, що товариші змушені були відтягнути його від прочинених дверей телячого вагона.
— Що за хрінова мати, — сказав волонтер капралові, — до нас ще й досі не з’явилася інспекція. Згідно з розпорядженням, ви повинні були ще на вокзалі доповісти про нас комендантові поїзда, а не піклуватися про якогось п’яного старшого курата.
Нещасний капрал уперто мовчав і похмуро дивився вслід утікаючим телеграфним стовпам.
— Коли подумаю, що про нас нікому не доповіли, — ущипливо продовжував волонтер, — і що на найближчій станції до нас напевно прилізе комендант поїзда, в мені аж кипить військова кров. Таж ми немов…
— Цигани, — втрутився Швейк, — або волоцюги. Так, ніби ми боїмося Божого світла і не сміємо про себе нікого повідомити, аби нас не позамикали.
— Крім того, — сказав волонтер, — на основі розпорядження від 21 листопада 1879 року, при транспортуванні військових арештантів поїздами треба дотримуватися таких приписів: по-перше, арештантський вагон повинен бути заґратований. Це ясно, як сонце. Тут цього розпорядження не порушено, бо ми, як бачите, сидимо за солідними ґратами. Значить, з цього боку тут все в порядку. По-друге, згідно з цісарсько-королівським розпорядженням від дня 21 листопада 1879 року, в кожному арештантському вагоні повинна бути вбиральня. Якщо її немає, то вагон повинен бути обладнаний закритою посудиною для відправлення великих і малих фізіологічних потреб арештантів і супровідної сторожі. У нас, власне, не можна й говорити про арештантський вагон, де б могла бути вбиральня. Попросту сидимо в окремому заґратованому
