— І той килим любовно обіймає струмочок, — докинув Швейк, — а наш пан капрал сидить на якомусь пеньку, слинить олівець і пише віршик до «Малого читача».
Капрал сидів зовсім апатично, а волонтер почав запевняти, буцімто він бачив голову капрала, вирізьблену на одній скульптурній виставці.
— Пробачте, пане капрале, чи ви не були натурником у скульптора Штурси {127}?
Капрал глянув на волонтера і сумно сказав:
— Ні, не був.
Волонтер замовк і простягнувся на лавці.
Конвоїри грали із Швейком у карти, капрал з розпуки асистував і дозволив собі навіть зауважити, що Швейк зробив помилку, пішовши зеленим тузом, а йому не треба було козиряти, мав би на останній хід сімку.
— Бувало колись, — сказав Швейк, — у кнайпах робили гарні написи проти дорадників. Пам’ятаю і досі один: «Пораднику, не радь сусіду, бо в морду я тобі заїду».
Військовий поїзд під’їжджав до станції, де інспекція проглядала вагони. Поїзд зупинився.
— Так воно й є! — жорстко сказав волонтер, багатозначно глянувши на капрала. — Інспекція вже тут.
До вагона ввійшла інспекція.
Комендантом військового поїзда штаб призначив офіцера запасу доктора Мраза.
На такі дурні пости завжди пхали офіцерів запасу.
Доктор Мраз від цієї посади зовсім втратив розум. Ніяк не міг дорахуватись одного вагона, хоча в цивільному житті був учителем математики в реальній гімназії. Крім цього, кількість людей в кожному вагоні не збігалася з підсумком, підбитим після посадки на будейовіцькому вокзалі. Коли Мраз переглядав папери, йому здалося, що не знати звідки з’явилося на дві польові кухні більше.
— А тут що за бісова мати? — Аж неприємні мурашки поза шкірою забігали: невідомим способом розмножилися коні.
У списку офіцерів не міг дошукатися двох кадетів, і їх бракувало до загального рахунка. У передньому вагоні, в канцелярії полку, весь час шукали одну друкарську машинку. Від цього хаосу в нього розболілася голова. Він вже проковтнув три порошки аспірину і тепер з хворобливим виразом обличчя обшукував поїзд.
Увійшовши зі своїм провідником до арештантського купе і переглянувши папери, він прийняв рапорт від нещасного капрала, що той везе двох арештантів і має стільки-то і стільки солдатів, ще раз порівняв сказане з написаним і оглянувся навколо.
— А це кого везете зі собою? — суворо спитав комендант поїзда, вказуючи на старшого фельдкурата, який спав на животі, виставивши з викликом заднє обличчя просто на інспекцію.
— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — загикувався капрал, — ми, той, як його…
— Що це за той як його, — невдоволено забуркотів доктор Мраз. — Говоріть прямо.
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відізвався замість капрала Швейк, — цей пан, що спить на животі, — якийсь п’яний оберфельдкурат. Він пристав до нас і вліз сюди, а тому, що це наше начальство, то ми не могли його викинути з вагона, аби не порушувати субординації. Він, мабуть, переплутав штабний вагон з арештантським.
Доктор Мраз зітхнув і глянув у свої папери. Про жодного старшого фельдкурата, який повинен був би їхати поїздом до Брука, в списку не було ані згадки. Він нервово смикнув оком. На останній станції у нього раптом збільшилося число коней, а тепер, як грім з ясного неба, в арештантському купе невідомо як опинився старший фельдкурат.
Комендант не спромігся ні на що інше, як наказати капралові обернути сплячого на животі фельдкурата на спину, бо ж у цій позиції важко було встановити, хто він такий.
Після довгих зусиль капрал, нарешті, поклав старшого фельдкурата навзнак, причому той прокинувся і, побачивши перед собою офіцера, сказав:
— Eh, servus, Fredy, was gibt’s neues? Abendessen schon fertig?[145]
Потім знову замружив очі і повернувся до стіни.
Доктор Мраз одразу ж впізнав у ньому вчорашнього ненажеру з офіцерського казино, славнозвісного обжерача усіх офіцерських їдалень, і тихо зітхнув.
— За це, — сказав він капралові, — підете до рапорту.
Мраз вже виходив, коли його несподівано затримав Швейк.
— Мельдую послушно, пане лейтенанте, я тут не повинен знаходитись. Я мав арешт лише до одинадцятої години, і саме зараз скінчився мій строк. Мене було заарештовано на три дні, і тепер я вже повинен сидіти з іншими, в телячому вагоні. Оскільки одинадцята вже давно минула, прошу вас, пане лейтенанте, висадити мене або перевести до телячого вагона, в якому я тепер повинен їхати, або відправити до пана оберлейтенанта Лукаша.
— Прізвище? — спитав доктор Мраз, заглядаючи знову у свої папери.
— Йозеф Швейк, мельдую послушно, пане лейтенанте.
— Гм, так оце ви і є той уславлений Швейк, — сказав доктор Мраз. — Ви справді повинні були вийти об одинадцятій годині. Але пан надпоручник Лукаш просив мене не випускати вас, аж поки не приїдемо до Брука, це, мовляв, безпечніше, бо принаймні по дорозі нічого не встругнете.
Після відходу інспекції капрал не міг стриматися від злостивого зауваженння:
— Так бачите, Швейку, гівно вам допомогло звертатися до вищої інстанції. Коли б я хотів, міг би вам обом добре хвоста накрутити.
— Пане капрале, — відізвався волонтер, — кидатися гівном — це більш менш переконлива арґументація. Але інтеліґентна людина не повинна вживати таких слів, навіть коли вона і схвильована або хоче на когось напасти. А щодо тих смішних ваших погроз, неначебто ви спроможні нам хвости накрутити, то якої бісової мами ви цього не зробили? Ви ж, кажете, мали нагоду? Мабуть, тут далася взнаки ваша велика духовна зрілість і надзвичайна делікатність.
— Годі, досить! — аж підскочив капрал. — Я вам обом можу проторити шлях до криміналу. Бачили ми таких!
— А за що, голубе? — невинно спитав волонтер.
— Це моя справа, — гороїжився капрал.
— Ваша справа? — сказав, посміхнувшись, волонтер, — вона така ж ваша, як і наша. Це як у картах: моє — твоє. Я скоріше б сказав, що на вас вплинув натяк про те, що підете до рапорту, тому і починаєте гримати на нас, хоч це в приписах навряд чи знайдеться.
— Хами, ось ви хто! — вигукнув капрал, збираючи останні сили, щоб напустити на присутніх страху.
— Я вам щось скажу, пане капрале, — зауважив Швейк. — Я вже стріляний горобець, служив ще перед війною і знаю: лаятися — це тільки і зиску, що писку. Коли я свого часу відбував військову службу, пам’ятаю, був у нас в роті один надстроковий фельдфебель Шрайтер, юшкоїд. Міг вже давно ще капралом йти додому, але у нього, як то кажуть, були не всі вдома. Цей тип чіплявся до нас, мов той чорт до сухої верби, приставав до кожного, як гівно до сорочки: то це йому не так, то знову щось таки знаходив проти форшріфтів[146]. Допікав нам, як тільки міг, і вічно лаявся: «Ви не солдати, а нічні сторожі». Мене це, нарешті, дійняло до живого, і я пішов на ротний рапорт. «Чого тобі треба?» питає капітан. «Мельдую послушно, пане капітане, маю скаргу на нашого фельдфебеля Шрейтера. Ми все ж таки солдати його величності, а не нічні сторожі. Ми служимо найяснішому цісареві, а не фрукти стережемо». «Ач, комаха! — відповів мені капітан. — Геть, щоб і духу твого тут не було». А я на це: «Насмілююсь попросити представити мене до батальйонного рапорту».
При батальйонсрапорті, коли я пояснив полковникові, що ми не нічні сторожі, а цісарські вояки, він наказав замкнути мене на два дні, але я попросив, аби мене представили до реґіментсрапорту. На полковому рапорті, тільки-но я виклав свою скаргу, полковник як визвірився на мене, мовляв, я дурень і щоб забирався під три чорти. А я йому на це: «Насмілююсь просити, пане полковнику, представити мене до бригадного
