якогось воєнного товариства віденських дам і дівчат, одного офіційного представника віденського маґістрату і представника армії.
На їхніх обличчях було видно втому. Військові ешелони перли вдень і вночі, санітарні вагони з пораненими проїжджали щогодини; на вокзалах з колії на колію перекидали вагони з полоненими, і при цьому мусили бути присутніми члени всіх цих корпорацій і товариств. Так тягнулося з дня на день, і початкове піднесення перетворилося в позіхання. Кожен, кому припадало на якомусь віденському вокзалі зустрічати ешелони, мав такий самий змучений вигляд, як і ті, що тепер чекали на поїзд з Будейовіцьким полком.
З телячих вагонів виглядали вояки з виразом чорної безнадії, немовби їх везли на шибеницю.
До вагонів підходили дами і роздавали медівники з цукрованими написами: «Sieg und Rache», «Gott, strafe England», «Der Osterreicher hat ein Vaterland. Er liebt’s und hat auch Ursach fur’s Vaterland zu kampfen»[149]. Кашперські горяни, як можна було бачити, напихалися медівниками, але вираз безнадійности їх не полишав.
Потім було дано наказ по ротах відправлятися за обідом до розташованих за вокзалом польових кухонь.
Там була і офіцерська кухня, куди пішов Швейк виконувати розпорядження старшого фельдкурата, а волонтер чекав, поки його не нагодують, бо два конвоїри пішли за їжею для всього арештантського вагона.
Швейк сумлінно виконав наказ. Переходячи колію, він побачив надпоручника Лукаша. Той ходив сюди й туди між рейками і чекав, чи не залишиться в офіцерській кухні щось і для нього.
Його становище було дуже неприємне, бо тимчасово мав з поручником Кіршнером одного денщика. Той піклувався тільки про свого офіцера, а обов’язки щодо надпоручника Лукаша він зовсім саботував.
— Кому це ви, Швейку, несете? — спитав нещасний надпоручник, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинель цілу купу всячини, яку виманив на офіцерській кухні.
Швейк на хвилину збентежився, але відразу ж оговтався. Його обличчя засвітилося радістю і спокоєм, і Швейк відповів:
— Це, мельдую послушно, для вас, пане оберлейтенанте, тільки не знаю, де ваше купе, а крім того мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, аби я перейшов до вас. Він, здається, неабияка свиня.
Надпоручник Лукаш допитливо поглянув на Швейка, але той добродушно і по-дружньому продовжував:
— Він справді свиня, пане оберлейтенанте. Коли перевіряв наш вагон, я йому доповів, що вже одинадцята година і оскільки я відбув кару, то зобов’язаний перейти або до телячого вагона, або до вас. А він мені на це коротко відрубав, аби я залишався там, де сиджу, принаймні, мовляв, по дорозі не нароблю вам, пане оберлейтенанте, ніякого сорому. — Швейк зробив мученицьку міну: — Нібито я вас, пане оберлейтенанте, коли-небудь осоромив.
Надпоручник Лукаш зітхнув.
— Сорому, — продовжував Швейк, — я вам ще ніколи не робив, а як дещо траплялося, то це був лише випадок, тільки перст Божий, як колись говорив старий Ванічек з Пельгржимова, коли тридцять шостий раз відбував кару. Я ніколи нічого не робив навмисне, я завжди хотів усе зробити якнайкраще, і я зовсім не винен, коли ми обидва мали з цього зиску, як кіт наплакав, тільки самі муки та горе.
— Ви тільки не плачте, Швейку, — м’яко сказав надпоручник Лукаш, коли вони підходили до штабного вагона. — Я все влаштую, аби ви знову були зі мною.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я не плачу, в мене тільки серце крається, що ми обидва зовсім не винні, а прецінь найнещасливіші люди і в цій армії, і під сонцем. І подумати, яка то в мене проклятуща доля, що відколи себе пам’ятаю, я усе так беру собі до серця.
— Заспокойтеся, Швейку.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, не будь тієї субординації, то я б сказав, що в жодному разі не можна заспокоїтися, але якщо так, то я мушу сказати, згідно з вашим наказом, що я вже цілком спокійний.
— То й лізьте, Швейку, до вагона.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, вже лізу.
Над військовим табором у Мості стояла нічна тиша. В солдатських бараках люди тряслися від холоду, а в офіцерських — відчинялися вікна, бо було занадто напалено.
Біля окремих об’єктів було чути кроки патруля, який весь час ходив, щоб не заснути.
Внизу, в Мості-на-Літаві, сяяла вогнями цісарсько-королівська фабрика м’ясних консервів, де вдень і вночі перероблялися різні відходи. До військового табору вітер доносив задушливий сморід гниючого сухожилля, копит, пазурів і кісток, з яких варили супові консерви.
З одинокого павільйону, де в мирні часи фотографували вояків, чиї молоді роки проходили на полігоні, внизу, в долині над Літавою було видно червоні ліхтарі борделю «Під кукурудзяною шулькою». Його на великих маневрах біля Шопроня в 1908-му році вшанував своїми відвідинами ерцгерцоґ Стефан, і тепер там щодня сходилося офіцерське товариство.
Це був найкращий публічний дім, куди не мали права ходити ні прості вояки, ні волонтери. Для них існував «Рожевий дім», зелені вогні якого також було видно зі спорожнілого фотоательє.
Таке ж розмежування було введене пізніше на фронті, коли монархія вже нічим іншим не могла допомогти своєму військові, як тільки пересувними борделями, так званими «пуфами» при штабах бригад.
Отже існували: k. k. Offizierspuff, k. k. Unteroffizierspuff i k. k. Mannschaftspuff[150].
Міст-на-Літаві сяяв так само, як на другому боці за мостом зоріла Кірайгіда, Ціслітанія і Транслітанія{132}. В обох містах, угорському і австрійському, грали циганські оркестри, сяяли вікна кав’ярень і ресторанів, там співалося і пилося. Місцеві буржуа і службовці водили туди своїх панійок та дорослих дочок, і увесь Міст-на-Літаві, Bruck an der Leite, і Кірайгіда — це було не що інше, як один суцільний великий бордель.
В одному з офіцерських бараків у таборі Швейк уночі чекав на свого надпоручника Лукаша. Той пішов увечері до міста і ще досі не повернувся. Швейк сидів на розстеленому ліжку надпоручника, а навпроти нього примостився денщик майора Венцеля.
Майор знову повернувся до полку, після того як під час операцій на Дрині {133} в Сербії довів свою цілковиту бездарність. Розповідали, нібито він наказав розібрати і знищити понтонний міст, хоч по той бік ріки залишалася ще половина його батальйону. Тепер його призначили начальником Кірайгідського полігону. Крім того, він мав якісь господарські обов’язки у військовому таборі. Офіцери говорили поміж себе, що тепер майор Венцель зіпнеться на ноги.
Кімнати Лукаша і Венцеля були в одному коридорі.
Денщик майора Венцеля Мікулашек, невеличкий на зріст рябуватий солдатик, сидів на столі, колисав дідька ногами і лаявся:
— Дивуюся цьому моєму старому паскудникові — не йде і не йде додому. Хотів би я знати, де ця шельма цілу ніч тиняється? Коли б хоч здогадався залишити мені ключ від кімнати, я б собі ліг і сміявся з нього — там у нас вина, хоч греблю гати.
— Він, кажуть, краде, — кинув Швейк, розвалившись на ліжку і димлячи цигаркою свого надпоручника, бо той заборонив йому пихкати люлькою в кімнаті. — Ти, певне, знаєш добре, звідки у вас вино взялося?
— Куди мені накаже, туди я і йду, — тоненьким голоском проказав Мікулашек. — Напише мені вимогу на продукти для лазарету, а я несу їх, звичайно, додому.
— А коли б він тобі наказав, — спитав Швейк, — пограбувати полкову касу, то ти б і це зробив? Ти хоробрий, як за плотом, а насправді тремтиш перед ним, як осика.
Мікулашек закліпав очицями:
— Тут я б ще подумав.
— А тобі й думати нема чого, жовтодзьобий сцикуне, — розкричався на нього Швейк, але раптом
