Полковник Шредер з приємністю вдивлявся в бліде, з великими темними підковами під очима обличчя надпоручника Лукаша. Той, збентежений, дивився не на полковника, а крадькома, немовби щось вивчаючи, розглядав план розміщення частин у військовому таборі. Цей план був, власне, єдиною прикрасою усієї канцелярії полковника.
На столі перед полковником Шредером лежало кілька газет із статтями, окресленими синім олівцем. Він ще раз окинув їх поглядом і, не спускаючи очей з надпоручника Лукаша, сказав:
— Отже, ви вже знаєте, що ваш денщик Швейк знаходиться у в’язниці і його справу, мабуть, передадуть у дивізійний суд.
— Так, пане полковнику.
— На цьому, звичайно, — з притиском сказав полковник, зловтішаючись блідим обличчям надпоручника Лукаша, — справа не скінчиться. Місцеве населення було обурене аферою вашого денщика Швейка. Але з цією подією зв’язують і ваше прізвище, пане надпоручнику. З дивізійної команди нам уже прислали певний матеріал. Ось вам газети, в яких обговорюється цей інцидент. Прочитайте мені, будь ласка, вголос.
Він подав надпоручникові Лукашеві газети з окресленими статтями, і той почав читати так монотонно, немов у читанці для дітей «Мед набагато поживніший, ніж цукор, легше перетравлюється».
— «Де ж ґарантія нашого майбутнього?»
— Це «Пештер Ллойд»{136}? — спитав полковник.
— Так, пане полковнику, — відповів надпоручник Лукаш і читав далі:
— «Ведення війни вимагає співпраці всіх верств суспільства населення Австро-Угорської монархії. Якщо ми хочемо ґарантувати безпеку нашої держави, то всі народи мусять підтримувати один одного. Ґарантія нашого майбутнього полягає саме в тій спонтанній пошані, яку один народ відчуває до інших. Величезні жертви наших сміливих солдатів на фронтах, де вони безупинно просуваються вперед, були б неможливі, якби тил — ця економічна і політична артерія наших славних армій — не був об’єднаний однодушністю, якби у тилу нашої армії існували елементи, що дезорганізують монолітність держави і своєю аґітацією та злобою підривають авторитет державної цілості, вносячи у дружбу народів нашої держави розбрат. В цю історичну хвилину ми не можемо мовчки дивитися на групку людей, які з націоналістичних месницьких причин хотіли б порушити спільну працю і послабити боротьбу всіх народів нашої держави за справедливе покарання тих негідників, що без-будь якої причини напали на нашу державу, аби позбавити її усіх надбань культури і цивілізації. Ми не можемо мовчки пройти повз ті огидні прояви скаженої ненависти ненормальної душі, сповненої лише одним прагненням — розбити сердечну однодушність народів. Ми вже декілька разів мали нагоду звернути в нашій газеті увагу на те, що військові установи повинні з усією гостротою виступити проти тих поодиноких осіб з чеських полків, які, незважаючи на славні полкові традиції, своїми бездушними, обурливими вчинками роздмухують в наших мадярських містах злобу проти усього чеського народу, хоч він загалом ні в чому не повинен і завжди твердо стояв на сторожі інтересів нашої монархії, про що свідчить цілий ряд імен визначних чеських полководців. Досить лише згадати славні постаті маршала Радецького та інших оборонців Австро-Угорської імперії. Супроти цих світлих осіб стоять декілька негідників деморалізованої чеської банди, і саме вони, використавши світову війну, добровільно зголосилися в армію, аби мати можливість вносити заколот у згоду народів, не забуваючи при цьому своїх найнижчих інстинктів. Ми вже раз вказували на бешкети N-ського полку в Дебречині. Їх обговорював і засудив будапештський парламент, а прапор цього полку пізніше на фронті був — конфісковано[176]. Хто має на совісті цей огидний гріх? Конфісковано. Хто гнав чеських солдатів — конфісковано. На що зважуються чужинці в нашій мадярській батьківщині, про це якнайкраще свідчить випадок в Кірайгіді, мадярському «острові» над Літавою. До якої нації належали солдати з недалекого військового табору в Бруку над Літавою, які напали і побили тамошнього торговця пана Дюлу Каконя? Безсумнівний обов’язок відповідних установ вияснити цей злочин слідством і спитати військове командування, — воно, певно, вже цікавиться цією аферою, — яку роль у цьому безприкладному цькуванні громадян угорського королівства грає надпоручник Лукаш, бо його прізвище, як інформував наш місцевий кореспондент на основі багатого матеріалу про цю обурливу в наші часи аферу, зв’язують у місті з подіями останніх днів. Читачі «Пештер Ллойд», певно, з увагою слідкуватимуть за розвитком слідства, і ми обіцяємо їх ближче ознайомити з цією надзвичайно важливою подією. Однак водночас чекаємо офіційного повідомлення про кірайгідський злочин, вчинений супроти мадярського населення. Що цією справою займатиметься будапештський парламент — це ясно, як сонце, бо треба, нарешті, усім зрозуміти одне: чеські солдати, які переїжджають на фронт через угорське королівство, не сміють вважати землю корони святого Стефана{137} за землю, яку вони взяли в оренду. А коли деякі громадяни цього народу, який в Кірайгіді так гарно репрезентував «співдружність» усіх народів нашої монархії, ще до сьогодні не зрозуміли ситуації, — хай вгамуються і сидять тихо, бо в часи війни куля, мотуз, тюрма і багнет навчать їх слухати і підкорятися найвищим інтересам нашої спільної батьківщини».
— Хто підписав статтю, пане надпоручнику?
— Бела Барабаш, редактор і депутат, пане полковнику.
— Це відома бестія, пане надпоручнику, але раніше, ніж це попало у «Пештер Ллойд», цю статтю вже надрукували в «Пешті Хірлап»{138}. Тепер прочитайте мені офіційний переклад мадярської статті, вміщеної в шопронській газеті «Шопроні Напло»{139} .
Надпоручник Лукаш почав голосно читати статтю. Редактор зробив усе, щоб напхати в неї якнайбільше таких фраз, як: «Наказ державної мудрости», «державний порядок», «людська розбещеність», «потоптано людську гідність і почуття», «каннібальські бенкети», «розгромлене людське суспільство», «зграя мамелюків», «впізнаєте їх за кулісами». А далі писалося так, буцімто мадяри на своїй власній землі були найбільш переслідуваним елементом. Справа виглядала так, немовби чеські вояки прийшли, звалили редактора на землю і топталися чоботами по його животі, а він ревів з болю, начебто чорт з нього лика дер, і хтось все це застенографував.
— Про деякі найважливіші речі, — скиглив «Шопроні Напло», — у нас підозріло мовчать і нічого не пишуть. Кожному відомо, що являє собою чеський солдат в Угорщині і на фронті. Ми всі знаємо про чеські витівки, знаємо, що за ними криється, які між чехами настрої і хто їх викликає. Пильність відповідних установ, звичайно, звернена на інші важливі речі, однак вони мусять також здійснювати і загальний контроль, аби не могли повторитися недавні події в Кірайгіді. Наша вчорашня стаття в п’ятнадцяти місцях була конфіскована, тому не залишається нічого іншого, як заявити, що з технічних причин ми сьогодні не маємо надто багато можливостей ширше зайнятися подіями в Кірайгіді. Відповідні установи, як з’ясував наш кореспондент на місці, дуже наполегливо, на повних парах, ведуть слідство цієї афери. Але нам видається дивним одне: чому деякі учасники цього погрому ще й до сьогодні ходять на волі. Це насамперед стосується одного пана, який, кажуть, й досі безкарно перебуває у військовому таборі і все ще носить відзнаки свого «Папагай реґіменту»{140}. Його прізвище було ще передвчора названо в «Пештер Ллойді», «Пешті Напло». Це відомий чеський шовініст Лукаш. Про його бешкети буде подана інтерпеляція нашим депутатом Ґезою Шаванем, який репрезентує кірайгідський округ».
— Так само мило, пане надпоручнику, — відізвався полковник Шредер, — пише про вас тижневик, що виходить в Кірайгіді, і деякі пресбурзькі{141} газети. Але гадаю, це вас вже не буде цікавити, бо всі вони на одне копито. З політичного боку — це можна зрозуміти, бо ми, австрійці, байдуже німці чи чехи, — все ж таки в порівнянні з мадярами набагато… Ви мене розумієте, пане надпоручнику? В цьому видно певну тенденцію. Вас, напевно, більше зацікавить стаття в «Комарненській вечірній газеті», де стверджується, начебто ви намагалися зґвалтувати пані Каконь просто в їдальні під час обіду в присутності її чоловіка. Ви, як пишуть, погрожуючи шаблею, примусили його заткнути рушником уста своїй дружині, аби вона не кричала. Це остання відомість про вас, пане надпоручнику.
Полковник усміхнувся і продовжував:
— Установи не виконали свого обов’язку. Попередня цензура в місцевих газетах також у руках мадярів. Вони роблять з нами, що хочуть. Наш офіцер позбавлений захисту від образ такої цивільної мадярської редакторської свині. Щойно на основі нашого рішучого втручання, а саме — телеграми нашого дивізійного суду, державна прокуратура в Пешті зробила кроки, аби в усіх названих редакціях дехто був заарештований. А найбільше це окошиться на редакторові «Комарненської вечірньої газети». Він ту свою вечірню газету не забуде до самої смерті. Мені, як вашому вищому начальнику, ревізійний суд доручив
