А він заявив, що присягати не буде, бо це проти його переконань. І таки витримав.
— Ну й дурень, — сказав старий сапер Водічка. — Він міг присягнути, а потім накласти великую купу на ту їхню присягу.
— Я вже тричі присягав, — заявив якийсь піхотинець, — і тричі сиджу за дезертирство. Не будь у мене лікарської посвідки, що п’ятнадцять років тому я в приступі божевілля уколошкав свою тітку, то, мабуть, мене б уже тричі застрелили на фронті. Але моя небіжка тітка завжди витягає мене з біди, і, нарешті, я, мабуть, все ж таки повернуся з цієї війни додому живий і здоровий.
— А заради чого ж ти, приятелю, — спитав Швейк, — уколошкав свою дядину?
— А заради якого біса людей вбивають? — відповів приємний чоловічок. — Кожен може здогадатися, що заради грошей. Ця баба мала п’ять ощадних книжок і якраз, коли я прийшов увесь обшарпаний і обдертий відвідати її, одержала проценти. Крім неї, я не мав жодної рідної душі на цілому Божому світі. Тому я і прийшов до неї просити, щоб вона мені допомогла, а вона, стерво, як почала, як почала: «Ти такий, каже, молодий, сильний, здоровий, — гайда робити!» Слово за словом — зчинилася сварка. Я її кілька разів так знехотя тріпнув коцюбою по голові і так розфалатав усю фізію, що наприкінці вже й сам не знав, чи це дядина, чи не дядина. Сиджу я біля неї на підлозі і без упину промовляю: «Дядина чи не дядина». Так мене другого дня знайшли біля неї сусіди. Потім я був у божевільні на Слупах. А коли нас уже перед війною представили в Богніце{143} на комісію, мене визнали здоровим і відправили до армії відслужувати пропущені роки.
Повз них пройшов з мітлою сухорлявий довгий вояка зі стурбованим виглядом.
— Це один учитель з останньої нашої маршки, — представив його єгер, що сидів біля Швейка. — Іде підмести біля себе. Це дуже порядна людина. Видумав один віршик і вскочив сюди.
— Ходіть-но сюди, пане абетко, — гукнув він воякові з мітлою. Той поважно підійшов до лавки.
— Повідай нам тут про ті воші.
Вояк з мітлою відкашлявся і почав:
Змучений вояка-учитель присів на лавку і зітхнув:
— Ось і все, і заради цього мене вже слідчий чотири рази допитував.
— А в дійсності це все і баранячих сліз не варто, — розважливо сказав Швейк. — Все залежатиме від того, кого ті судові пани розумітимуть під старим австрійським вошивцем. Дуже добре, що ви приплели там палкі обійми. Це їх зіб’є з пантелику, вони зовсім очманіють, як дурний заєць. Ви їм поясніть, нібито вошивець — це самець воші і що на вош-самочку може лізти лише самець-вошивець. Інакше з цього не викараскаєтесь. Ви ж, певно, не для того писали, щоб когось образити. Це ясно, як Божий день. Ви скажіть панові слідчому, що писали для своєї власної приємності і так, як називають самця свині кнуром, так і самця воші — називають вошивець.
Учитель зітхнув.
— Але ж той пан слідчий не вміє добре по-чеськи. Я вже йому це подібним чином на допиті пояснював, а він на мене розкричався, що самець воші, мовляв, називається по-чеськи вошак. «Шодни фошивець, — говорив слідчий. — Фошак. Femininum, sie gebildeter Kerl, ist той «фош», also masculinum звучить та «фошак». Wir kennen uns’re Pappenheimer»[179].
— Коротко кажучи, — сказав Швейк, — ваша справа рветься, як бздини. Але надії не втрачайте. Це все ще може обернутися на краще, як говорив циган Янечек в Пільзні, коли йому в 1879 році за подвійний грабунок з убивством уже наклали зашморг на шию. А він і справді вгадав. В останню хвилю його відвели з- під шибениці. Не мали права стратити, бо в цей самий день відзначався день народження найяснішого цісаря. Отже, його повісили аж другого дня, коли вже відсвяткували день народження. Та той торбохват мав таке щастя, що третього дня після страти дістав помилування, і слідство треба було почати наново, бо стало відомо, що це, власне, зробив інший Янечек. Таким чином, його довелося викопати з тюремного кладовища, реабілітувати і перенести на пільзенське католицьке кладовище. Але потім з’ясувалося, що він євангеліст, і його перевезли на протестантське кладовище, а потім…
— А потім дістанеш кілька разів по пиці, — відізвався старий сапер Водічка. — Якої тільки всякої всячини той дурило не повидумує. Тут людина має клопоти з дивізійним судом, а цей паршивий шелегейдик вчора, коли нас вели на допит, усю дорогу викладав мені, що таке ієрихонська троянда.
— Та хіба ж це я вигадав. Про це розповідав одній старій бабі слуга художника Панушки Матвій, коли та його питала, як виглядає троянда з Ієрихона. Він їй сказав: «Візьміть сухе коров’яче лайно, покладіть його на тарілку, полийте водою, і воно вам красно позеленіє, оце і є троянда з Ієрихона», — захищався Швейк. — Я цих дурниць не видумував. Ми ж мусили щось одне одному оповідати, коли нас вели на допит. Я тебе, Водічко, хотів тільки розважити.
— Ти вже когось розважиш, — презирливо сплюнув Водічка. — У людини тут голова обертом іде, як викрутитися з цієї халазії, вийти на волю і порахуватися з мадярськими яропудами, а він тебе потішає якимось коров’ячим лайном. Як же я зможу повернути борг тим мадярським песиголовцям, коли мене замкнули? І до того ж я змушений прикидатися перед слідчим і божитися, буцімто я нічого проти мадярів не маю. Це, лебедику, собаче життя. Але якщо я колись такого сучого сина вловлю, то задушу, як цуценя. Я їм покажу «Isten ald meg a Magyart»[180]. Я їм такого всиплю, що піде про мене слава на увесь світ.
— І якого дідька нам усім боятися? — сказав Швейк. — Якось воно буде, головна справа перед судом — не говорити правди. Хто дасть себе запаморочити і признається — тому завжди амінь. З признання ніколи добра не вийде. Я колись працював у Моравській Остраві, і там трапилася така історія. Один шахтар віддубасив віч-на-віч інженера. Ніхто цього не бачив. Адвокат, який помагав йому брехати, безупинно торочив, хай він все заперечує, бо тільки так вилізе з халепи. І хоч голова сенату невпинно умовляв шахтаря і нагадував, що признання пом’якшує провину, той ані вухом не повів і тримався свого: не винен. І його звільнили, бо він довів своє алібі: в цей самий день, каже, був у Брно…
— Мати Божа, — шарпнувся Водічка. — Тримайте мене, люди! Якого гаспида він все це базікає, не розумію. Якраз учора на допиті був з нами такий самісінький. Коли його слідчий питав, хто він у цивільному житті, він відповів: «Дмухаю у Хреста». І тривало більш ніж півгодини, поки слідчий вияснив, що він роздуває міх у коваля Хреста. А коли його потім спитали: «Отже, ви в цивільному житті помічний робітник?», він відповів: «Та куди понічний, нічним сторожем є Франта Гибшів».
У коридорі почулися кроки і вигуки вартових: «Zuwachs»[181] .
— Знову нашого полку прибуває, — зрадів Швейк. — Може, десь заникали якогось бичка.
Двері відчинилися, і всередину вштовхнули волонтера, який сидів із Швейком в будейовіцькій тюрмі і Божим провидінням був приречений на роботу в кухні якоїсь маршової роти.
— Слава Ісусу Христу, — сказав той, входячи, на що Швейк за всіх відповів:
— Навіки слава, амінь!
Волонтер вдоволено глянув на Швейка, поклав на підлогу принесене з собою рядно, сів на лавку біля чеської колонії, розкрутив обмотки, витягнув дотепно заховані у складках цигарки, роздав їх, а потім добув із черевика шматочок сірникової коробки і кілька сірничків, майстерно розрізаних надвоє.
Черкнув, обережно запалив цигарку, дав усім прикурити і байдуже сказав:
— Мене обвинувачують у бунті.
— Не таке наварювали та виїдали, — заспокійливо відізвався Швейк. — А це як раз плюнути!
