— Розуміється, — сказав волонтер, — якщо ми таким способом з допомогою різних судів хочемо виграти війну. Коли їм вже так заманулося за всяку ціну зі мною судитись, хай судяться. Один мій процес зовсім не міняє цілої ситуації.
— А як же ти збунтувався? — спитав сапер Водічка, з симпатією позираючи на волонтера.
— Я не хотів чистити вбиралень на гауптвахті, — відповів той, — і мене погнали аж до полковника. Це той індик, що моркву риє. Почав на мене кричати, мене, мовляв, посадили згідно з полковим рапортом, і я звичайний в’язень, і він взагалі дивується, як мене тільки земля носить і як вона обертається, коли в армії знайшлася така людина, волонтер, з правом на офіцерський чин, але яка своєю поведінкою може викликати лише огиду і презирство з боку своїх начальників. Я йому відповів, що обертання землі не може припинитися через появу на ній такого волонтера, як я, що закони природи сильніші, ніж волонтерські нашивки. Я краще хотів би знати, хто мене може примусити чистити якусь вбиральню, якої я не загидив, хоч я на це і мав право після тієї гнилої капусти і вимоченої баранячої солонини із свинської полкової кухні. Потім я сказав полковникові, що його запитання, чому мене земля носить, трохи дивне, бо землетрусу через мене аж ніяк не буде. Пан оберст[182] під час моєї промови нічого не казав, тільки зубами клацав, як стара кобила, коли їй від мерзлого буряка язик дубіє, а потім як заверещить: «Отже, будете чистити вбиральню чи не будете?» «Голошу послушно, я ніякої вбиральні чистити не буду». «Ви будете чистити, джмелю ви однорічний». «Голошу послушно, не буду». «Стонадцять чортів турковій його мамі, ви будете чистити, і не одну, а сто вбиралень». «Голошу послушно, не буду чистити ні ста, ані однієї». І так зарядили: «Будете чистити?» — «Не буду чистити». Слово «вбиральня» літало сюди й туди, немовби це була якась дитяча примовка з книжки Павли Моудрої{144}. Полковник бігав по канцелярії, як скажений, потім врешті сів і сказав: «Поміркуйте добре, а то я вас віддам до дивізійного суду за бунт. І не думайте, що ви будете перший волонтер, якого в цю війну розстріляли. В Сербії ми повісили двох волонтерів з 10-ї роти, а одного з 9-ї розстріляли, як те ягнятко. А чому? За їхню впертість. Ті двоє, яких ми повісили, відмовлялися під Шабацем проколоти багнетами жінку і сина одного чужака[183], а волонтер з 9-ї роти був розстріляний за те, що не хотів йти вперед і всіляко викручувався: то йому спухли ноги, то він взагалі плоскоступий. Отже, будете чистити вбиральні чи не будете?» «Голошу послушно, — не буду». Полковник подивився на мене і спитав: «Ви часом не слов’янофіл?» «Ні, аж ніяк». Потім мене забрали і повідомили, що мене обвинувачують у бунті.
— Найкраще зробиш, — порадив Швейк, — коли тепер вдаватимеш ідіота. Ото як я сидів у гарнізоні, був там з нами справді дуже мудрий і освічений викладач торговельної школи. Він дезентирував з фронту, і над ним хотіли влаштувати гучний показовий процес, щоб на пострах іншим засудити і повісити. Та він з цього дуже просто вислизнув: почав вдавати хворого спадковою психічною хворобою, а коли штабний лікар його оглядав, він заявив: ніякий він не дезентир, а просто з молодих років любить мандрувати, і його завжди кудись далеко тягне: одного разу він прокинувся в Гамбурзі, а іншим разом — у Лондоні, і сам не міг збагнути, як туди потрапив. Його батько, мовляв, був алкоголіком і скінчив життя самогубством ще до його народження; мати була повією, пиячила й вмерла від перепою; молодша сестра утопилася; старша — кинулася під поїзд; брат нібито стрибнув з залізничного мосту на Вишеграді. Дід убив свою жінку, облив себе нафтою і запалив; друга бабуня волочилася з циганами і отруїлася в тюрмі сірниками. Одного племінника судили декілька разів за підпал, і він у Картоузах{145} перерізав собі куснем скла жили на шиї; племінниця з батькового боку кинулася у Відні з шостого поверху. А він сам у дитинстві був дуже занедбаний: його вихованням ніхто не займався, і він до десяти років не вмів говорити, бо коли йому було шість місяців, ті, що його на столі сповивали, кудись відійшли, а кіт стягнув його зі стола, і він дуже вдарився головою об підлогу. Він час від часу, казав, терпить страшні головні болі і в такі хвилини не знає, що робить. У такому, власне, стані він пішов з фронту до Праги і опам’ятався щойно тоді, коли його «У Флеків»{146} за пивом заарештувала військова поліція.
Ви б тільки побачили, як радо його відпустили з армії, а п’ять вояків, які з ним сиділи в камері, на всякий випадок записали собі приблизно таке:
Батько — алкоголік. Мати — повія.
I сестра (втопилася)
II сестра (поїзд)
III брат (з мосту)
IV дід, жінку, нафта, запалив
V бабуня (цигани, сірники) і т. д.
Але коли один з них почав декламувати це штабному лікареві, то навіть і через племінника ще не перестрибнув, як його уже штабний лікар (бо до нього вже третій такий з’явився) перервав: «А твоя племінниця з батькового боку кинулася в Відні з шостого поверху, а твоє виховання було страшно занедбане і тому тебе, голото нещасна, направить тюрма». Цього вояка відвели у тюрму, зв’язали у козли. І знаєте, допомогло — з голови зразу ж вивітрилося і занедбане виховання, і батько-алкоголік, і мати-повія, і він сам волів добровільно зголоситись на фронт.
— Нині, — сказав волонтер, — в армії вже ніхто не вірить в успадковану ненормальність, бо врешті довелося б усі генеральні штаби замкнути до божевільні.
У кованих дверях заскреготів ключ, і ввійшов тюремник:
— Піхотинець Швейк і сапер Водічка, до пана слідчого.
Обидва підвелися, і Водічка сказав Швейкові:
— Бачиш їх, бісових іродів? Щоднини допит, і кінця тому немає. Краще б нас вже, трясця їхній матері, засудили і не вовтузились з нами. Бо так тільки цілий Божий день байдики б’ємо, а ті мадярські шибайголови бігають навколо, аж руки сверблять.
По дорозі до канцелярських приміщень дивізійного суду (вони містилися на другому кінці, в іншому бараці) сапер Водічка і Швейк міркували, коли вони, власне, вже стануть перед справжнім судом.
— Тільки допитують та й допитують, — злостився Водічка, — хоч би вже кінець який був. Понівечать копиці паперу, а ти і суду того не побачиш. Згниєш за ґратами. Скажи щиро, цю юшку можна жерти? Або цю квасну капусту з мерзлою картоплею? Хрест би їх побив. Такої ідіотської світової війни я ще ніколи не бачив. Я собі це уявляв зовсім інакше.
— Щодо мене, я цілком задоволений, — сказав Швейк. — Багато років тому, коли я ще був на дійсній службі, наш фельдфебель «юшкоїд» Сольпера говорив: «В армії кожен мусить свідомо виконувати свої обов’язки». І при тому так було вгатить по зубах, що ніколи не забудеш. Або ось небіжчик оберлейтенант Квайзер. Приходить, бувало, оглядати карабіни і завжди читає мораль: кожен солдат, каже, повинен бути якнайбільш душевно тупим, бо ж солдати — це тільки худоба, яку держава утримує, дає нажертися, напитися досхочу кави, дає тютюн до люльки, а за це вони мусять тягнути лямку, як воли.
Сапер Водічка замислився і за хвилину сказав:
— Пам’ятай, Швейку, коли ти прийдеш до слідчого, не плутай, тримайся того, що говорив минулого разу на допиті, аби я не вклепався в якусь біду. Отже, головне: ти бачив, як на мене напали ті бісові мадяри. Адже ж ми орудували з тобою разом.
— Ти, Водічко, нічого не бійся, — заспокоював його Швейк, — будь тільки спокійним, не хвилюйся. Невже ж це так страшно стояти перед якимось там дивізійним судом? Ти б бачив тільки, як швиденько відбувався у старі часи військовий суд. Служив у нас якось на дійсній один учитель Гераль. Одного разу, коли ми всі дістали казармений арешт, він, розвалившись на матраці, розповів нам, що в Празькому музеї зберігається книжка записів військового суду ще за часів Марії Терезії. Кожен полк мав тоді свого ката, який страчував солдатів свого полку. Одного за одним, по терезіанському талеру за штуку. І цей кат, згідно з записами, в деякі дні заробляв навіть п’ять талерів. Це не важко зрозуміти, — розважливо додав Швейк, — тоді були великі полки, і їх безперервно доповнювали села.
— Коли я був у Сербії, — сказав Водічка, — в нашій бригаді були такі, що добровільно за цигарки вішали чужаків. За повішеного чоловіка солдат діставав десяток цигарок «Спорт», за жінку і дитину — п’ять. Потім інтендантство почало наводити економію і розстрілювати людей цілими гуртами. Зі мною служив один циган, і ми довго не могли второпати, що і він цим займається. Правда, нас трохи дивувало, чому його завжди на ніч кличуть до канцелярії. Ми тоді стояли на Дрині. Раз уночі, коли його не було, одному з наших спало на думку понишпорити в його речах. І ось що виявилося: цей гультяй ховав у наплічнику три коробки,
