а в кожній сотня «Спорту». Вдосвіта повернувся циган до нашої стодоли. Ми недовго розглядали його справу, звалили на землю, а якийсь Белоун задушив його ременем. Та й живучий же був, чортів циган, як той кіт.
Старий сапер Водічка сплюнув:
— Ніяк не можна було його задушити. Вже обробився, очі йому вилізли на лоба, а все ще тріпотівся, як недорізаний півень. Тоді його схопили двоє за голову, двоє — за ноги, шарпнули, як кицьку, і скрутили йому в’язи. Потім ми нап’ялили на нього наплічник з його цигарками і нишком кинули в Дрину. Хто б ті цигарки курив? А вранці його почали шукати.
— Ви повинні були заявити, що він здезентирував, — розважно сказав Швейк. — Він, мовляв, довго до цього готувався і кожного дня говорив, що ось-ось зникне.
— Та хто б про такі речі думав? — відповів Водічка. — Ми своє зробили, а інше вже нас не турбувало. Там це було зовсім легко. Кожного дня хтось зникав і вже навіть трупів з Дрини не витягали. Біля нашого розшарпаного ландверака[184] гарненько Дриною до Дунаю плив і роздутий чужак. Побачать таке вперше новачки, і аж температура в них підскакує.
— Треба було їм давати хінін, — сказав Швейк.
Вони саме ввійшли до канцелярського барака дивізійного суду, і патруль зразу ж відвів їх до канцелярії № 8, де за довгим столом над купами актів сидів слідчий Руллер.
Перед ним на столі лежав том кодексу законів, а на ньому — недопита склянка чаю. Праворуч стояло розп’яття з імітації слонової кості. Запорошений Христос розпачливо дивився на підставку хреста, вкриту попелом і недопалками цигарок.
Слідчий Руллер, на превеликий жаль розп’ятого Бога, саме однією рукою струхнув нову цигарку об підставку розп’яття, а другою рукою віддирав склянку з чаєм, яка прилипла до кодексу.
Звільнивши склянку з обіймів кодексу, він перегортав сторінку книжки з бібліотеки офіцерського клубу.
Це був твір Фр. С. Краузе з багатообіцяючою назвою «Forschungen zur Entwicklungsgeschichte der geschlechtlichen Moral»[185]. Задивившись на репродукцію наївних малюнків чоловічих і жіночих статевих органів з відповідними віршами, які відкрив учений Фр. С. Краузе у вбиральнях берлінського західного вокзалу, слідчий не звернув уваги на прибулих.
Тільки коли Водічка закашляв, він стрепенувся і перестав розглядати репродукцію.
— Was geht los?[186] — спитав він і знову почав перегортати сторінки, шукаючи продовження наївних малюночків, ескізів та рисунків.
— Мельдую послушно, пане аудиторе, — відповів Швейк, — камарад Водічка застудився і тепер кашляє.
Слідчий Руллер лише тепер поглянув на Швейка і на Водічку, намагаючись надати своєму обличчю суворого виразу.
— Нарешті ви сунетеся, ледарі, — сказав, порпаючись у купі актів на столі. — Я наказав привести вас на дев’яту годину, а тепер вже майже одинадцята.
— Як ти стоїш, воле старий, — звернувся він до Водічки, бо той насмілився стати «вільно». — Як скажу ruht[187], лише тоді можеш робити зі своїми ратицями, що хочеш.
— Мельдую послушно, пане аудиторе, — відізвався Швейк, — в нього ревматизм.
— Ти ліпше заткни пельку, — сказав слідчий Руллер. — Говоритимеш, коли тебе запитаю. Ти вже тричі був у мене на допиті, і правда з тебе лізла, як з дурної кобили розум. Так знайду, нарешті, ці кляті папери чи не знайду? Ну й маю я з вами, мерзотники, роботу. Ви думали під суд попасти, прорахувалися, лебедики. Так подивіться, сучі псини, — сказав він, витягнувши з купи актів товстенну папку з написом: «Schwejk und Woditschka»[188]. — Не думайте собі, що тут, в дивізійному суді, будете вилежуватися на ліжках через якусь дурну бійку і на деякий час уникнете фронту. Заради вас я мусив по телефону говорити аж з судом при штабі армії, йолопи ви проклятущі.
Зітхнув.
— Не дмися, як кулик на вітер, Швейку. Тобі на фронті одразу ж відпаде охота битися з якимись гонведами, — продовжував він. — Слідство над вами обома припиняється, і кожен піде до своєї частини, де будете покарані при рапорті. Лише попадіться мені знову в руки, мерзотники, то я вас прикручу, аж язики повивалюєте. Ось вам довідка про звільнення, і поводьтеся по-людськи. Проведіть їх до канцелярії № 2.
— Мельдую послушно, пане аудиторе, — сказав Швейк, — ми обидва візьмемо ваші слова до серця і стократ дякуємо за вашу доброту. Коли б це було в цивільному житті, я насмілився б сказати, що ви золота людина. Отож ми обидва мусимо просити у вас вибачення за те, що ви з нами стільки часу втратили. Ми насправді цього не заслуговуємо.
— Забирайтесь вже під сто чортів! — загорлав слідчий на Швейка. — Пан полковник Шредер просив за вас. Не будь його, не знаю, як би це вам обійшлося.
Водічка відчув себе знову старим Водічкою тільки аж в коридорі, коли патруль вів їх до канцелярії № 2.
Вояка боявся запізнитися на обід і тому сказав:
— Та швидше, швидше, хлопці, сунетесь, як ті воші.
Тут Водічка попросив його не дуже розпускати губу:
— Щастя твоє, що ти чех. Коли б ти був мадяр, я б тебе роздер, як оселедця.
Військові писарі з канцелярії пішли по обід, і вояка, який супроводив Швейка і Водічку, мусив на той час привести їх знову до в’язниці дивізійного суду, а це не обійшлося без прокльонів в адресу ненависної породи військових писарів.
— Камаради знову зберуть весь жир з юшки, — нарікав він трагічно, — а замість м’яса залишать мені жили. Я вчора також ескортував двох до табору, і хтось в мене за той час зжер півбуханки хліба.
— Ви, як видно, тут у дивізійному суді тільки й думаєте, що про жретовисько, — сказав Водічка, якому знову світ відкрився.
Коли вони розповіли волонтерові, як закінчилась справа, той вигукнув:
— Отже, маршова, друзі! «Доброго вітру!», як люблять писати в журналі чеських туристів. Готування до променаду скінчене. Наше славне військове управління про все подбало і все виконало. Вас також запросили взяти участь у прогулянці до Галичини. «Ясна думка і серце веселе, хай вам щастя дорогу постелить». Вирушайте ж у далеку дорогу. Щиро полюбіть ті країни, де вас познайомлять із траншеями. Там же так гарно і надзвичайно цікаво. У далекій чужині будете почувати себе, як у своїй хаті, як у братній землі, а може, навіть, і як у милій вітчизні. З піднесеними почуттями відправляйтеся в дорогу до країни, про яку ще старий Гумбольдт{147} казав: «У цілому світі я не бачив нічого величнішого за ту ідіотську Галичину». Багатий і рідкісний досвід, якого набула наша славна армія при відступі з Галичини під час першої подорожі, буде для наших нових воєнних походів, певно, бажаним дороговказом при накресленні програми другої подорожі. Лише безупинно за своїм носом, як за компасом — навпростець до Росії, і з радощів повистрілюйте в повітря всі набої.
По обіді, перед відходом Швейка і Водічки до канцелярії, до них підійшов бідолашний учитель, автор поезії про вошей, і, відвівши обох набік, таємниче сказав:
— Не забудьте, коли вже будете на російському боці, зараз же сказати росіянам: «Здравствуйте, русскіє братья, ми братья чехи, ми нє австрійці».
Коли виходили з барака, Водічка, бажаючи демонстративно висловити свою ненависть до мадярів і підкреслити, що тюрма його не зламала і не змінила його переконань, несподівано став на ногу мадярові, який не хотів служити в армії, і заверещав на нього:
— Взуйся, куксо!
— Я ж чекав, що він обізветься, — невдоволено казав потім сапер Водічка до Швейка, — бодай би хоч раз гавкнув, от тоді б я йому роздер від уха до вуха його мадярську пащеку. А він, дурний телепень, мовчить і дозволяє топтатися по ногах. Грім би їх, Швейку, усіх побив. Мене чорти беруть, що мене не засудили. Таж це так, немовби нас на глум хотіли підняти, ніби наша бійка з мадярами і згадки не варта. А все ж таки ми боролися, як леви. Ти винен, що нас не засудили і дали таке свідоцтво, буцімто не вміємо добре битися. Що ж вони, власне, про нас думають? Таж це був конфлікт високої марки.
