— Знаєш, брате, — добродушно сказав Швейк, — я тебе добре не розумію. Дивізійний суд офіційно визнав нас цілком чемними людьми, яким ніхто нічого не може закинути, а тебе це не радує. Правда, я на допиті викручувався, як міг, але там треба так робити. Наш обов’язок брехати, як говорить адвокат Бас своїм клієнтам. Коли мене пан аудитор спитав, з якої речі ми вдерлися до квартири цього пана Каконя, то я йому відрубав: «Я думав, що ми з паном Каконем найкраще познайомимося, якщо будемо бігати до нього в гості». Пан аудитор потім мене уже ні про що не розпитував, цього було з нього досить. Запам’ятай собі на все життя, — продовжував Швейк свої сентенції: — Перед військовими судами ніколи не смій признаватися. Тоді, як я сидів у гарнізонній тюрмі, один солдат із сусідньої камери признався, і коли інші про це довідалися, закинули йому рядно на голову і віддубасили та ще й наказали йому відмовитися від своїх зізнань.
— Коли б я зробив щось нечесне, то ясно, я б не признався, — сказав сапер Водічка, — але коли мене той авдиторський параграф прямо спитав «Ви бились?» — я сказав: «Так, бився», — «А ви побили когось?» — «Певне, пане авдиторе». — «І при цьому когось поранили?» — «Звичайно, пане авдиторе». Хай знає, з ким справу має. Та тепер від сорому не знаєш, як іти: чи плечима, чи очима. Скидається, немовби він не повірив, що я на тих мадярських шкурах порвав свій ремінь, і то вже були не люди, а кльоцки, синці і ґулі. Ти ж був при тому, як на мене раптом насіли мадярські бики, і за хвилину всі вони валялися на землі, а я їх топтав і гуцав по них. І після всього якийсь шмаркун, якийсь авдиторський пришийкобиліхвіст припиняє над нами слідство. Це так, якби він мені сказав: «Кожен засранець лізе битися! Теж мені ще, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею». Як тільки війна скінчиться і я піду додому, я його, роззяву, десь допаду і тоді покажу, вмію я битися чи ні. Потім ще приїду сюди до Кірайгіди і вчиню тут такий мордобій, якого ще світ не бачив: люди ховатимуться до пивниць, коли дізнаються, що я прийшов поглянути на тих кірайгідських драбуг, на тих негідників, на ту бісову челядь.
В канцелярії все скінчилося дуже швидко. Якийсь фельдфебель з масними після обіду губами, з дуже поважною міною, подаючи Швейкові і Водічці папери, не проминув нагоди, щоб не виголосити до обох промови. Апелюючи до їхнього військового духу, цей «васерполяк»[189] переплітав свою мову різними слівцями діалекту, як, наприклад: «marekvium», «glupi rolmopsie», «krajcova sedmina», «svina porypana» і «dum vam bane na mjesjnuckovy vasi gzichty» [190].
Кожного відправляли до його частини. Швейк, прощаючись з Водічкою, сказав:
— Тільки-но війна скінчиться, приходь мене відвідати. Мою особу можеш знайти щовечора від шостої години на Боїшті «Під чашею».
— Зрозуміло, прийду, — відповів Водічка. — А катавасія там якась буде?
— Там кожного дня щось трапляється, — запевнив Швейк.
— А якби там і було тихо, то ми вже щось влаштуємо.
Друзі розійшлися, і коли вже були досить далеко один від одного, старий сапер Водічка гукнув услід Швейкові:
— Так ти ж обов’язково, коли я прийду, не забудь влаштувати там якусь забаву з танцями.
А Швейк на це відгукнувся:
— Конче приходь, як вже та війна скінчиться.
Віддалилися ще далі один від одного, і знову за добру хвилину з-за рогу другого барака почувся голос Водічки:
— Швейку, гей, Швейку, яке пиво «Під чашею»?
І, як відгомін, покотилася Швейкова відповідь:
— Великопоповицьке!
— А я думав, що сміхівське! — кричав здалеку сапер Водічка.
— У них там є і дівчата! — кричав Швейк.
— Отже, по війні, о шостій годині вечора! — горлав знизу Водічка.
— Приходь краще пів на сьому, бо я можу десь забаритися! — відповів Швейк.
Потім уже з великої відстані ще раз відізвався Водічка:
— А о шостій годині не зможеш?
— Ну, добре, прийду о шостій! — почув Водічка останні слова друга, який все більше і більше віддалявся.
Так розпрощався бравий вояка Швейк зі старим сапером Водічкою.
З Мосту-на-Літаві в напрямі Сокаля
Надпоручник Лукаш схвильовано ходив по канцелярії одинадцятої маршової роти. Це була темна діра в бараку, відгороджена від коридора дошками. Стіл, два крісла, бляшанка з гасом і тапчан.
Перед ним стояв фельдфебель-рахівник Ванєк. Він складав списки на солдатську платню, вів рахунки солдатської кухні, одним словом, був фінансовим міністром усієї роти, проводив тут цілий Божий день і тут же спав.
Біля дверей стояв голодний піхотинець, зарослий бородою, як Крконош {148}. Це був Балоун, новий денщик надпоручника, в цивільному житті мельник десь з-під Чеського Крумлова.
— Ну та й вибрали ж ви мені денщика, — говорив надпоручник Лукаш до фельдфебеля. — Дякую вам сердечно за цю милу несподіванку. Посилаю його по обід до офіцерської кухні, а він мені вже першого дня половину вижерає.
— Я розлив, пане надпоручнику, — сказав гладкий велетень.
— Хай буде так. Але ти міг розлити лише юшку або підливу, а не франкфуртську печеню. А ти ж мені приніс такий шматок, що й за ніготь сховається. А куди струдель дівся?
— Я…
— Не бреши, ти його зжер!
Надпоручник Лукаш вимовив останні слова так серйозно і таким суворим тоном, що Балоун мимоволі відступив два кроки.
— Я питав на кухні, що у нас сьогодні на обід. Була юшка з печінковими кнедликами. Куди ти подів ці кнедлики? Дорогою повитягав. Ось воно що! Потім було ще волове м’ясо з огірком. Що ти з ним зробив? Також зжер. Два шматки франкфуртської печені, а ти приніс тільки півшматка. Так що ж? А кавалки струдля? Куди ти його дів? Напхався, підла свиното! Кажи, куди ти дів струдель? Кажеш, впав у болото! Ти, мерзотнику такий. Зможеш мені показати місце, де він лежить у болоті? Кажеш, в ту ж мить прибіг якийсь собака і, як за командою, схопив його і поніс? Ісусе Христе, я тобі так розламаю пику, що у тебе голова, як цеберка, спухне. І ця свиня мені ще в очі бреше. Ти знаєш, хто тебе бачив? Ось цей фельдфебель Ванєк. Він сам прийшов до мене і каже: «Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, ця ваша свиня Балоун жере ваш обід». Дивлюся з вікна, а він напихається, немовби не їв цілий тиждень. Слухайте, Sie Rechnungsfeldweb[192], невже ви не могли вибрати мені якусь іншу тварюку, а не цього йолопа?
— Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, з усієї нашої маршової Балоун видавався найпоряднішою людиною. Це такий бовдурюга, що не в силі запам’ятати жодного прийому, а дай йому гвинтівку в руки, то ще наробить якогось лиха. При останніх вправах холостими патронами мало що не вибив ока сусідові. Я думав, він принаймні таку службу може нести.
— І завжди зжирати увесь обід свого пана, — сказав Лукаш, — так, ніби йому не вистачає його власної порції. Ну, тепер, сподіваюсь, ти вже наївся?
