всіх почервоніли носи. Але це знову таки мало і свою невигоду, бо від батальйону прийшов наказ посилати у розвідку лише солдатів з червоними носами.
— Тепер зима нібито вже минула, — багатозначно кинув надпоручник.
— Ром, пане оберлейтенанте, на фронті — найнеобхідніша річ в кожну пору року, так само, як і вино. Він підтримує, так би мовити, добрий настрій. За півказанка вина і чверть літри рому люди битимуться з ким завгодно. Яка це тварюка знову стукає у двері, не може прочитати на дверях: «Nicht klopfen!»[197]
— Herein![198]
Надпоручник Лукаш обернувся на стільці і помітив, що двері повільно і тихо відчиняються. І, так само тихо козиряючи ще в дверях, до канцелярії одинадцятої роти увійшов бравий вояка Швейк. Він, мабуть, козиряв ще тоді, коли стукав у двері, роздивляючись напис: «Nicht klopfen!»
Це козиряння дуже гармоніювало з його цілком спокійним, безтурботним обличчям. Швейк виглядав так, немовби грецького бога злодійства вбрали у скромний мундир австрійського піхотинця.
Надпоручник Лукаш на мить зажмурився під поглядом бравого вояки Швейка, який своїми очима обіймав його і цілував.
Мабуть, з таким замилуванням дивився блудний і знову знайдений син на свого батька, коли той на його честь смажив на рожні барана.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знову тут, — ще з порога відізвався Швейк так щиро і невимушено, що надпоручник Лукаш відразу опам’ятався.
Відколи полковник Шредер його повідомив, що знову посилає йому на шию Швейка, надпоручник Лукаш кожного дня в душі віддаляв від себе цю зустріч. Кожного ранку говорив: «Сьогодні він ще не прийде, певно, там знову щось утнув, і вони його ще трохи потримають».
Але усім цим комбінаціям Швейк поклав кінець своїм милим і простим приходом.
Швейк глянув спочатку на фельдфебеля Ванєка і, звернувшись до нього, з приємним усміхом подав папери, які він витягнув з кишені шинелі.
— Мельдую послушно, пане фельдфебелю, маю наказ передати вам мої папери, які мені видали у полковій канцелярії. Це стосується моєї платні і зарахування на постачання.
Швейк так вільно, по-панібратськи поводився в канцелярії одинадцятої маршової, немов був найкращим приятелем Ванєка. Той реагував на це просто:
— Покладіть на стіл.
— Пане фельдфебелю, залиште нас, будь ласка, зі Швейком сам на сам, — сказав, зітхнувши, надпоручник Лукаш.
Ванєк вийшов і зупинився за дверима підслухати, про що ті обидва говоритимуть. Спочатку не чув нічого, бо Швейк і надпоручник Лукаш мовчали. Вони довго дивилися і оглядали один одного. Лукаш так, немов збирався Швейка загіпнотизувати, або як півник, що зупинився навпроти курки, готовий на неї кинутись. Швейк, як завжди, дивився теплим, ніжним поглядом на надпоручника Лукаша, наче хотів йому сказати: «Ми знову разом, моя ягідко. Тепер вже нас ніщо не роз’єднає, мій голубе».
Надпоручник довго не відзивався, і Швейкові очі заговорили жалісно і ніжно: «Та скажи вже щось, мій золотенький, висловись».
Надпоручник Лукаш порушив цю неприємну мовчанку словами, в які намагався вкласти якнайбільше іронії:
— Радо вітаю вас, Швейку, і дякую за відвідини. Ич, які гості.
Але не втримався, і лють за все минуле вилилася в такий грізний удар кулаком об стіл, аж підскочив каламар і вихлюпнулося чорнило на відомість платні.
Водночас надпоручник Лукаш зірвався з місця, став біля самого Швейка і заверещав:
— Тварюко! — Потім почав нервово бігати по вузькій канцелярії, кожного разу спльовуючи перед Швейком.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, бачачи, що Лукаш не перестає ходити і люто шпурляє в куток пожмакані папірці, за якими кожного разу підбігає до столу, — я того листа, згідно з наказом, віддав. Я розшукав пані Каконь і мушу сказати, що це дуже гарна жіночка; правда, я її бачив тільки тоді, коли вона плакала…
Надпоручник Лукаш сів на ліжко фельдфебеля і охриплим голосом вигукнув:
— Швейку, коли вже цьому буде край?
Швейк немовби не дочув.
— Потім у мене там сталася невеличка неприємність, але я усе взяв на себе. Ніде правди діти, вони не повірили, що я листуюся з тією панійкою, так я, аби затерти всі сліди, того листа при допиті проковтнув. Потім я зовсім випадково, інакше я цього і не можу собі пояснити, встряв у невеличку і зовсім незначну бійочку. Але і з неї щасливо виплутався. Вони визнали мою невинність, надіслали мене до полкового рапорту і в дивізійному суді припинили слідство. В полковій канцелярії я був кілька хвилин, поки не прийшов пан полковник. Той мене трохи вилаяв і сказав, що я негайно повинен, пане надпоручнику, зголоситися до вас як ординарець. Крім того, наказав передати, аби ви зараз же прийшли до нього в справах маршової роти. Відтоді вже минуло півгодини, але пан полковник не знав, що мене потягнуть до полкової канцелярії і я сидітиму там понад чверть години, бо мені за весь цей час затримали платню, яку я мав одержати в полку, а не в роті, бо я ж був у списку полкових арештантів. Взагалі у них там усе так перемішалося і поплуталось, що від цього просто можна здуріти…
Надпоручник Лукаш, коли почув, що вже півгодини тому мав бути у полковника Шредера, почав швидко одягатися, а Швейкові сказав:
— Знову ви мені удружили, Швейку!
Він промовив це таким розпачливим, сповненим відчаю голосом, що Швейк спробував його заспокоїти дружнім словом, коли той вибігав з кімнати:
— Та пан полковник почекає, йому ж однаково нічого робити.
За хвилину по відході надпоручника до канцелярії зайшов фельдфебель Ванєк.
Швейк сидів у кріслі і підкидав вугілля до маленької залізної грубки, ні на хвилину не причиняючи дверцят. Грубка курилася і смерділа, а Швейк продовжував цю забаву, незважаючи на Ванєка. Той десь хвилину спостерігав за Швейком, потім ударив ногою по дверцятах і сказав Швейкові, чи не поволік би він звідси свого вовчого хвоста.
— Пане фельдфебелю, — з гідністю відповів Швейк, — дозволю собі заявити, що я свого вовчого хвоста поволочити звідси із табору взагалі не можу, хоч би як я і хотів цього, бо я підкорився вищому наказові. Я тут, щоб ви знали, ординарцем, — додав він бундючно. — Пан полковник Шредер призначив мене сюди, в одинадцяту маршову роту, до пана оберлейтенанта Лукаша, в якого я був раніше денщиком, та завдяки моїй вродженій інтеліґентності мене підвищили в ординарці. Ми з паном оберлейтенантом уже старі знайомі. А яка ваша професія у цивільному житті, пане рахунковий?
Фельдфебеля Ванєка так спантеличив панібратський, фамільярний тон бравого вояки Швейка, що, незважаючи на всю свою гідність, якою дуже радо хизувався перед солдатами роти, відповів, наче був підлеглим Швейка:
— У мене вдома аптекарський магазин. Я Ванєк з Кралуп.
— Я також учився аптекарській справі, — сказав Швейк, — у одного пана Кокошки на Петршині в Празі. Він був страшний дивак, і коли я одного разу в пивниці випадково запалив бочку з бензином, то він мене вигнав, а спілка не хотіла мене приймати в члени. От так я через дурну бочку бензину не міг довчитися. А ви виготовляли коли-небудь зілля для корів?
Ванєк похитав головою.
— А в нас виготовляли зілля для корів із посвяченими образками. Наш хазяїн Кокошка був дуже побожною людиною і раз вичитав, що святий Пелеґрін дуже допомагає коровам, коли вони здуються. Він зразу ж десь на Сміхові замовив на двісті золотих образки св. Пелеґріна і дав посвятити їх в Емавзький монастир. Потім ми вкладали ці образки у пакуночки з нашим зіллям для корів. Корові це зілля замішували теплою водою, давали пити з цеберки і при цьому нещасній худобі читали молитовку до св. Пелеґріна, яку склав наш прикажчик пан Таухен, бо коли ці образки з св. Пелеґріном були вже готові, то на другому боці треба було надрукувати ще щось побожне. Отож наш старий Кокошка покликав увечері пана Таухена і наказав йому до ранку скласти до цього образочка якусь коротеньку молитву. Аби завтра, коли він о десятій
