— Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я завжди голодний, як вовк. Залишиться де в кого хліб, я і його вимінюю на цигарки, але мені й того мало. Такий я вже з пуп’янку. Начебто, здається, і напхав свого кендюха аж по саме нікуди, та де там. За хвилину знову немовби три дні не їв, починає мені шлунок марша грати, і глянь, він вже, стерво, тобто шлунок, їсти хоче. Іноді думаю, вже й насправді в мене більше нічого не влізе, коли ні. Лише побачу, що хтось їсть, або почую тільки той запах, у моєму шлунку зразу немовби хто мітлою вимів. Шлунок знову починає домагатися своїх прав, я тоді ковтав би і цвяхи. Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я вже просив, аби мені давали подвійну порцію; заради цього в Будейовіцах я ходив до полкового лікаря, а той відправив мене на три дні до лазарету і прописав мені раз на день тільки горнятко чистої юшки. «Я тебе, каже, каналіє, навчу, як бути голодним. Спробуй-но сунутися сюди ще раз, будь певний — звідси вийдеш таким, як тичка на хміль». Я, пане оберлейтенанте, не вибагливий, мені аби чимось кишку напхати, щоб не кавкала. Мені не обов’язково треба бачити добрі речі, а й проста їжа, тільки-но вздріну, розпалює голод, аж слина тече з рота. Голошу слухняно, пане оберлейтенанте, я уклінно прошу дозволити мені подвійну порцію. Якщо вже м’яса не буде, то рятуйте хоча б тим гарніром: картоплею, кнедлями, ложкою підливи, — цього на кухні завжди до біса.
— Годі! Я, Балоуне, терпляче вислухав ці зухвальства, — відповів надпоручник Лукаш. — Чи ви коли- небудь чули, пане фельдфебелю, щоб солдат, натворивши такого, міг бути таким нахабою, як це мурло? Зжер мені обід, та ще домагається подвійної порції. Але я тобі покажу, Балоуне! Тобі той обід боком вилізе. Пане фельдфебелю, — звернувся він до Ванєка, — відведіть його до капрала Вайденгофа. Хай на подвір’ї гарненько прив’яже його на дві години біля кухні, коли сьогодні ввечері роздаватимуть ґуляш. Але якнайвище, аби він ледь ледь тримався навшпиньках і бачив, як у котлі той ґуляш вариться. Подбайте, щоб ця потвора висіла, аж поки не роздадуть увесь ґуляш. Хай йому слина тече з рота, як голодній суці, що нюшить біля ковбасної крамниці. Скажіть кухареві, нехай і його порцію роздасть.
— Слухаю, пане оберлейтенанте. Ідіть, Балоуне, зі мною!
Коли вони вже виходили, надпоручник затримав їх на порозі і, глянувши на перелякане Балоунове обличчя, переможно вигукнув:
— Та й виграв же ти, Балоуне. Смачного тобі! А коли ще раз встругнеш таке, я тебе без милосердя віддам до військово-польового суду.
Незабаром Ванєк повернувся і доповів, що Балоуна вже прив’язали, а надпоручник Лукаш сказав:
— Ви мене, Ванєку, знаєте. Я такі речі робити не люблю, але інакше не можу. По-перше, ви погодитесь, що коли псові відбирають кістку, він гарчить. Не хочу тримати біля себе падлюки; а по-друге, вже сам факт, що Балоун зв’язаний, матиме велике моральне і психологічне значення для всього солдатського складу. Ці хлопці-молодці останнім часом, потрапивши до маршової і довідавшись, що завтра або позавтра підуть на фронт, роблять, що хочуть.
Надпоручник Лукаш виглядав дуже стурбовано і продовжував тихим голосом:
— Передвчора під час нічних вправ ми, як знаєте, повинні були маневрувати проти Einjahrigfreiwilligenschule[193] за цукровим заводом. Перший взвод, аванґард, ще більш-менш дотримувався тиші, бо я сам його вів, але другий, який мав іти наліво і вислати під цукроварню передові патрулі, так поводився, немов йшов з прогулянки. Співали і тупотіли, що, напевно, було чути аж в таборі. На правому ж крилі йшов перевірити місцевість попід лісом третій взвод. Це було від нас добрих десять хвилин ходу. Але навіть з такої відстані було видно, що ті драбуги курять. Куди не глянь — світять у пітьмі вогняні цятки. Четвертий взвод повинен був іти в ар’єрґарді, і казна-як воно трапилося, але він несподівано з’явився перед нашим аванґардом. Ми його прийняли за ворога, і я мусив відступати перед власним ар’єрґардом, який наступав на мене. Оце вам така одинадцята маршова рота, яку я успадкував. Що з них можна зробити? Як вони поводитимуться в справжньому ґефехті?[194]
Надпоручник Лукаш з виглядом мученика заломив руки, а кінець його носа витягнувся.
— Та ви, пане надпоручнику, не журіться, — намагався заспокоїти його фельдфебель Ванєк, — не морочте собі цим голови. Я вже був у трьох маршових, і кожну з них разом з батальйоном розбивали, а ми відходили в тил формуватися знову. Всі вони були подібні одна до одної, як дві краплі води. Жодна ні на волосинку не краща, ніж ваша, пане оберлейтенанте. А найгірша була дев’ята. Та потягла з собою в полон усіх старшин разом з ротним командиром. Мене врятувало те, що я саме пішов до польового обозу одержувати ром і вино для роти. Вони впоралися без мене. А того ви не знаєте, пане надпоручнику, що при цих останніх нічних вправах, про які ви оповідали, волонтерська школа, замість того, щоб обійти нашу роту, дісталася аж до Нейзідлерського озера{149}? Марширувала, до ранку не оглядаючись, ні вправо, ні вліво, аж поки передові патрулі не залізли в багно. А вів їх сам пан капітан Заґнер. Якби не зазоріло, вони, мабуть, дійшли б аж до Шопроня, — таємничим голосом оповідав фельдфебель: він любив такі випадки і жодного з них не обходив своєю увагою. — А ви чули, пане надпоручнику, — конфіденційно підморгуючи, сказав Ванєк, — що пан капітан Заґнер має стати командиром нашого маршбатальйону? Спочатку, так говорив штабний фельдфебель Геґнер, всі думали, що командиром батальйону будете ви, бо ж ви у нас найстарший офіцер. А потім, кажуть, з дивізії до бригади прийшов наказ про призначення капітана Заґнера.
Надпоручник Лукаш закусив губу і закурив цигарку. Він вже знав про це і був переконаний, що його скривдили.
Капітан Заґнер вже двічі перестрибнув його в чинах. Але Лукаш тільки сказав:
— Що там капітан Заґнер…
— Це, правду кажучи, невелика втіха, — конфіденційно відізвався фельдфебель. — Штабний фельдфебель Геґнер розповідав, ніби на початку війни пан капітан Заґнер хотів десь у Сербії біля Чорногорії відзначитися і гнав одну за одною роти свого батальйону на кулемети сербських окопів, а це було зовсім не потрібно. Лисого дідька могла там щось вдіяти піхота. Вибити сербів із цих скель спроможна була лише артилерія. З усього батальйону залишилося 80 чоловік. Пан капітан Заґнер сам дістав кулю в руку, а потім у лікарні ще дизентерію і знову виринув у нашому полку в Будейовіцах. Учора ввечері, кажуть, оповідав у клубі, що його знову дуже тягне на фронт. Хай би навіть там поліг весь маршбатальйон, але він своє доведе і дістане медаль «Signum laudis»[195]. Щоправда, за Сербію, як він сам говорив, дістав по носі, але тепер або поляже з усім маршбатальйоном, або дістане підполковника. Маршбатальйон цілим з того не вийде. Я думаю, пане оберлейтенанте, це й для нас ризиковане. Штабний фельдфебель Геґнер недавно оповідав, начебто ви не дуже добре живете з паном капітаном Заґнером і він саме нашу одинадцяту роту першою пошле у бій, у найнебезпечніші місця.
Фельдфебель зітхнув:
— На мій погляд, у такій війні, як ця, коли нагромаджено стільки війська і фронт дуже розтягнений, більше успіхів можна досягнути вправним маневруванням, ніж якимись розпачливими атаками. Я це спостерігав під Дуклею{150}, коли був в десятій маршовій роті. Тоді все відбулося зовсім гладко, прийшов наказ «не стріляти», то ніхто й не стріляв, а всі чекали, поки росіяни підійдуть до нас. Ми б їх були взяли в полон без пострілу, але на нашому лівому фланзі стояли дурні «зелені мухи», то вони так налякалися наближення росіян, що почали сніговими схилами з’їжджати вниз, як на ковзанці, а ми дістали повідомлення, що росіяни прорвали лівий фланг і тому ми повинні пробиватися до бригади. Я був тоді саме в бригаді, підписував там Kompanieverpflegungsbuch [196], бо ніяк не міг знайти нашого польового обозу. Аж раптом в бригаді почали з’являтися перші втікачі з десятої маршової роти. До вечора їх прийшло сто двадцять, решта, як говорили, заблукали при відступі і з’їхали по снігу, немов на тобоґані{151}, просто аж до російських окопів. Що там тільки діялося, пане оберлейтенанте! У росіян в Карпатах були позиції і нагорі, і внизу. А в додаток, пане надпоручнику, пан капітан Заґнер…
— Дайте мені вже спокій з тим капітаном Заґнером, — сказав надпоручник Лукаш. — Я все це прекрасно знаю. І не думайте собі, що коли знову почнеться атака або бій, то ви знову випадково одержуватимете десь у польовому обозі ром і вино для роти. Мене попередили, що ви страшенно п’єте. Досить лише глянути на ваш червоний ніс, і відразу ясно, кого бачиш перед собою.
— Це все з Карпат, пане оберлейтенанте. У нас не було іншого виходу: їжу нам нагору приносили холодну, окопи були під снігом, розкладати вогонь заборонялось, тільки ромом і трималися. А не будь мене, вийшло б так, як в інших ротах, де не було й цього нещасного рому і люди померзли. Зате у нас від рому у
