не базікання по телефону, коли когось запрошують на обід. Телефонні розмови повинні бути ясні і короткі. У телефонних розмовах не повинно бути того «мельдую послушно, пане оберлейтенанте». Отже, Швейку, питаю вас, є під рукою Ванєк? Хай зараз підійде до телефону.
— Не маю його під рукою, мельдую послушно, пане оберлейтенанте. Тільки-но, може, якоїсь чверть години з нашої канцелярії викликали його до полкової канцелярії.
— Хай-но прийду, я з вами тоді, Швейку, розквитаюсь. Будете ви говорити коротко чи ні? Тепер слухайте уважно, що я вам скажу, чуєте виразно? Щоб ви потім не викручувалися, ніби в телефоні хрипіло. В ту ж мить, як тільки повісите трубку…
Перерва. Новий дзвінок. Швейк бере трубку і його засипає град лайок:
— Ви тварюко, халамиднику, гультяю! Що це ви робите, чому перериваєте розмову?
— Таж ви ласкаво сказали, щоб я повісив трубку.
— Швейку, за годину я буду вдома. Не порадієте… Отже, зараз зберіться, ідіть до бараку, знайдіть там будь-якого взводного, може, Фукса, і скажіть йому, хай зараз візьме десять чоловік і йде з ними на склад одержувати консерви. Повторіть, що він має зробити?
— Іти з десятьма людьми на склад одержувати консерви для роти.
— Слава тобі Господи, хоч раз не ідіотієте. Я тим часом протелефоную Ванєкові до полкової канцелярії, аби теж пішов на склад і прийняв консерви. Якщо він тим часом прийде до бараку, хай все покине і бігом до кладової. А тепер повісьте трубку.
Швейк довго шукав не тільки взводного Фукса, але й інших старшин. Вони були в кухні, обгризали м’ясо з костей і з приємністю поглядали на прив’язаного Балоуна, який, хоч і твердо стояв ногами на землі, бо над ним змилосердилися, все ж таки виглядав так, що на нього цікаво було подивитися.
Один з кухарів приніс і застромив йому в зуби кістку з м’ясом, а зв’язаний бородатий велетень Балоун, не маючи можливості маніпулювати руками, обережно перевертав кістку в роті, обертаючи її за допомогою зубів і ясен, причому обгризав м’ясо з виглядом лісовика.
— Хто тут з вас взводний Фукс? — запитав Швейк, коли врешті розшукав їх.
Взводний Фукс і бровою не повів, коли побачив, що його питає якийсь рядовий піхотинець.
— Гей! — гукнув Швейк. — Ще довго я буду розпитувати? Де той взводний Фукс?
Взводний Фукс виступив і, з почуттям власної гідності, почав лаятися на всі заставки. Він, мовляв, не просто взводний, а пан взводний, і не вільно говорити «де той взводний», а тільки «мельдую послушно, де тут пан взводний?» В його взводі, коли хтось промине «ich melde gehorsam», в ту ж мить дістає по пиці.
— Не дуже розмахуйтеся, — сказав розважно Швейк. — Зараз же зберіться, йдіть до бараку, візьміть там десять людей і бігом з ними на склад. Одержуватимете консерви.
Взводного Фукса це так приголомшило, що він спромігся лише сказати:
— Що таке?
— Жодне «що таке», — відповів Швейк, — я ординарець 11-ї маршової, хвилину тому говорив по телефону з паном оберлейтенантом Лукашем, і той сказав: «Бігом з десятьма людьми до складу». Якщо, пане взводний Фуксе, ви не підете, я зараз же повернуся до телефону. Пан оберлейтенант бажає, щоб йшли тільки ви. Та взагалі, про це зайве говорити. «Телефонна розмова, — говорить пан надпоручник Лукаш, — повинна бути коротка, ясна! Коли скажуть «взводний Фукс піде», то він піде. Наказ — це вам не телефонне базікання, коли ми когось запрошуємо на обід. В армії, особливо під час війни, кожне спізнення — це злочин. Якщо взводний Фукс, коли ви його про це повідомите, негайно не піде, то зараз же повідомте мене по телефону. А я вже йому такої заграю, що аж пір’я з нього полетить». Го-го! Ви пана оберлейтенанта ще не знаєте! — Швейк, тріумфуючи, глянув на унтерів, яких його промова справді здивувала і приголомшила.
Взводний Фукс щось невиразно пробурмотів собі під ніс і швидко пішов геть, а Швейк гукнув йому услід:
— Отже, можу доповісти панові оберлейтенанту, що все в порядку?
— Зараз з десятьма людьми буду біля складу, — відізвався від бараку взводний Фукс і, не сказавши вже ні слова, віддалився від групи унтерів, які були так само ошелешені, як і взводний Фукс.
— Вже починається, — сказав маленький капрал Блажек. — Будемо пакуватися.
Швейк, повернувшись до канцелярії 11-ї маршової роти, знову не мав часу запалити люльку, бо задзвонив телефон (котрий вже раз сьогодні) і зі Швейком знову заговорив надпоручник Лукаш:
— Куди ви, Швейку, бігаєте? Я дзвоню вже втретє, але ніхто мені не відповідає.
— Я бігав вас шукати, пане оберлейтенанте.
— Отже, пішли? Так?
— Ясно, що пішли. Але не знаю, чи вони вже там. Може, мені ще раз туди збігати?
— Значить, ви знайшли взводного Фукса?
— Знайшов, пане оберлейтенанте. Він спочатку визвірився на мене: «Що таке?» — каже. І щойно тоді, коли я йому роз’яснив, що телефонні розмови повинні бути короткі й ясні…
— Швейку, не бавтеся… Ванєк ще не повернувся?
— Не повернувся, пане оберлейтенанте.
— Не горлайте так у телефон. Не знаєте, де б міг бути той проклятий Ванєк?
— Не знаю, пане оберлейтенанте, де б міг бути той проклятий Ванєк.
— Був у полковій канцелярії, та кудись пішов. Думаю, він, мабуть, у кантині {152}. Отже, ви, Швейку, ідіть за ним і скажіть, хай зараз же йде на склад. Цю ж мить відшукайте капрала Блажека і скажіть, аби негайно відв’язав цього Балоуна. А Балоуна пошліть до мене. Повісьте трубку.
Швейк і справді не гаяв часу. Знайшовши капрала Блажека, передав йому наказ надпоручника відв’язати Балоуна. Капрал Блажек забурчав:
— Хвости підгортають, бо вже вода у чоботи затікає.
Швейк пішов подивитися, як будуть відв’язувати Балоуна, потім провів його, адже це було по дорозі до військового буфету, де він сподівався знайти фельдфебеля Ванєка.
Балоун дивився на Швейка, як на свого рятівника, і обіцяв ділитися з ним кожною посилкою, яку тільки дістане з дому.
— У нас тепер будуть колоти свиню, — меланхолійно говорив Балоун. — Ти як любиш шпиговану ковбасу, з кров’ю чи без крові? Тільки скажи — все дістанеш! Я сьогодні ввечері напишу додому. Моя свиня дотягає, певно, 150 кіля. Голова у неї, як у бульдога, такі свині найкращі — це тобі не заморенці — дуже добра порода, вона себе не осоромить, сала матиме не менш як на вісім пальців. Коли я був удома, то завжди сам робив ліверні ковбаси і так напихався фаршем, що мало не лускав. Минулорічна свиня важила 160 кіля.
— Оце, бра’, була свиня, — екзальтовано сказав він, міцно стискаючи Швейкову руку, коли вони розходилися. — Я її вирощував лише на самій картоплі, аж сам дивувався, як вона гарно жиріє. А шинки я маринував у розсолі. Хочеш вір, хочеш не вір, а коли б тобі подали кусень такої печені з маринаду та ще з картопляними кнедлями, посипаними шкварками, та ще й з капустою, ти б і язика проковтнув. А пиво! Та й п’ється ж воно після цього, трясця його матері. І подумати: все це у нас війна відібрала.
Бородатий Балоун важко зітхнув і пустився до полкової канцелярії, а Швейк націлився по алеї старих лип до військового буфету.
Фельдфебель Ванєк тим часом сидів у буфеті і оповідав якомусь знайомому штабному фельдфебелю, скільки можна було перед війною заробити на емалевих і цементних фарбах.
Штабний фельдфебель уже набрався, як свиня. Перед полуднем з-під Пардубець приїхав один поміщик, у якого в таборі був син. Він сунув йому порядного хабара і аж до полудня частував десь внизу в місті.
Тепер фельдфебель сидів у розпачі від того, що йому вже нічого не смакує, і зовсім не знав, що говорить. На розмову про емалеві фарби абсолютно не реагував.
Потанув у своїх власних уявленнях і чомусь белькотав, що повинен би бути приміський поїзд з Тршебоні до Пельгржимова і назад.
Коли Швейк увійшов, Ванєк даремно намагався розтлумачити в цифрах штабному фельдфебелеві, скільки можна було заробити на одному кілограмі цементної фарби для будівель, на що штабний фельдфебель відповів без ладу і складу:
— Повертаючись, вмер, залишив тільки листи.
