додзвонитися до 11-ї маршової з новою телефонограмою, щоб завтра до 12-ї години надіслати до полкової канцелярії список усіх, кому ще не зробили щеплення проти тифу.
Надпоручник Лукаш у той час вів бесіду в офіцерському клубі з військовим лікарем Шанцлером. Той, сидячи на кріслі, як на коні, розмірено бив більярдним києм по підлозі, а потім виголошував одне за одним такі речення:
— Сарацинський султан Салах Еддін вперше визнав нейтральність санітарного корпусу.
Треба піклуватися не тільки про своїх поранених, а й про ворожих. Для ворожих треба купувати ліки і утримувати їх за рахунок іншої сторони.
Треба посилати до них лікарів і фельдшерів, забезпечених генеральськими посвідченнями, про надання допомоги пораненим ворогам.
Поранених полонених слід або відсилати назад з охороною під запорукою тих посвідчень, або їх вимінювати, але так, щоб їм було дозволено потім знову служити в армії.
Хворих з обох сторін невільно брати в полон і страчувати, їх необхідно відсилати в безпечне місце до лікарень, лишати біля них сторожу, яка так само, як і хворі, повинна повертатися з генеральськими посвідченнями. Це стосується також польових священиків, лікарів, хірургів, аптекарів, санітарів і інших осіб, призначених для обслуговування хворих. Треба заборонити брати таких осіб у полон, їх слід відсилати на другий бік.
Доктор Шанцлер зламав при цьому вже два більярдні киї і все ще не закінчив своєї дивної лекції про опіку поранених під час війни, раз у раз вплітаючи до цього щось про якісь незрозумілі генеральські посвідчення.
Надпоручник Лукаш допив чорну каву і пішов додому, де знайшов бородатого велетня Балоуна, зайнятого підсмажуванням ковбаси на спиртівці надпоручника.
— Насмілююсь доповісти, — зашварґотів Балоун, — дозволю собі, смію доповісти, голошу слухняно, мельдую…
Лукаш поглянув на нього. В цю хвилину Балоун здавався йому великою дитиною, наївним створінням. І надпоручник раптом пошкодував, для чого він нещодавно наказував зв’язати бідолаху за його невгамовний голод.
— Смаж собі, смаж, Балоуне, — сказав Лукаш, відстібуючи шаблю. — Завтра накажу виписувати тобі ще одну порцію хліба. — Надпоручник Лукаш сів до столу. Він був у такому настрої, що почав писати сентиментального листа до своєї тітки:
«Решту допишу аж вранці», — подумав надпоручник Лукаш і пішов спати.
Балоун, побачивши, що надпоручник міцно заснув, почав знову нишпорити по квартирі, як тарган вночі. Відчинив надпоручникову валізку і надкусив плитку шоколаду. Коли ж надпоручник спросоння ворухнувся, він злякався, швидко поклав надкушений шоколад у валізку і затих.
Потім нишком пішов поглянути, що писав надпоручник.
Перечитав і особливо його зворушило «останнє прощай!»
Ліг на свій сінник біля дверей і згадав рідний дім та свіжину.
Йому весь час уявлялося, як він проколює сальцесон і випускає з нього повітря, щоб він не луснув. І ні про що інше Балоун не міг думати.
Щойно при згадці, як одного разу у сусідів репнула і розвалилася жирна ковбаса, заснув неспокійним сном.
Йому снилося, ніби він покликав якогось невправного різника, і той так невміло шпигував ліверні ковбаси, що вони одразу ж і лопались. Потім ще привиділось, ніби той же ковбасник забув зробити кров’янку, десь загубилася вудженина і бракує дерев’яних шпильок для ліверних ковбас. І ще щось приснилось про польовий суд, буцімто його зловили, коли він хотів поцупити з польової кухні шматок м’яса. Нарешті побачив себе у зашморгу на липі в алеї військового табору в Бруку над Літавою.
Швейк прокинувся на світанку, який приніс із собою запах кавових консервів, що варились в усіх ротних кухнях: він механічно, немовби саме тепер скінчив телефонну розмову, повісив трубку і, співаючи, почав свій невеликий вранішній променад по канцелярії.
Почав зразу з середини пісні про те, як солдат, переодягнувшись дівчиною, йде за своєю милою до млина, а мельник, батько милої, кладе його спати біля доньки, але перед тим гукає до мельнички:
Мельничка нагодувала підлого драбугу, а потім вийшла родинна трагедія:
Швейк так загорлав останні слова пісні, що уся канцелярія ожила: прокинувся фельдфебель Ванєк і спитав, котра година.
— Саме хвилину тому відсурмили ранню зорю.
— То я встану аж після кави, — вирішив Ванєк, бо в нього завжди на все вистачало часу, — так чи інакше нас будуть знову мучити якимось поспіхом і даремно ганяти, як вчора з тими консервами… — Ванєк позіхнув і спитав, чи він, випадково, прийшовши додому, не ораторствував.
— Та трохи було, — сказав Швейк, — ви безперервно щось вигукували про якісь існуючі хворми, що хворма це не хворма, а то, що не хворма, то хворма. І що та хворма — знову таки не хворма. Але це вас швидко звалило і ви почали так хропти, немовби хто пилою різав.
Швейк замовк, пройшовся до дверей і назад до тапчана фельдфебеля-рахівника. Потім зупинився перед ним і почав:
— Щодо моєї особи, пане рахівнику, то коли я почув, що ви про ті хворми говорили, я згадав одного ліхтарника Затку; він служив при газовій станції на Летні, засвічував і гасив ліхтарі. Це був, як бачите, просвітительний чоловік і, звичайно, відвідував усі можливі шиночки на Летні. А потім над ранок на газовій станції вів такі самісінькі розмови, як ви, тільки він говорив ось що: «Кістки для грання мають грані, бо вони ще не грані». Я чув це на власні вуха, коли мене одного разу поліцай за забруднення вулиці помилково привів не до поліційного відділення, а на газову станцію.
— А незабаром, — тихо сказав Швейк, — той Затка скінчив дуже погано. Вступив до конґреґації Діви Марії, ходив з «небесними козами»{153} на проповіді отця Ємельки{154} до костелу святого Ігнатія на Карловій площі і раз, коли там у костелі були місіонери, він забув погасити газові ліхтарі в своєму районі, так що газ горів на вулицях безперервно три дні і три ночі. Це дуже погано, — продовжував Швейк, — коли ні сіло ні впало людина почне встрявати в якесь філософування. Це завжди пахне алкогольним отруєнням. Свого часу перевели до нас із 75-го полку одного майора Блюгера. Той завжди раз на місяць нас скликав, ставив у каре і обговорював разом з нами, що це таке військове начальство. Він не пив нічого, крім слив’янки. «Кожен
