годині прийде до крамниці, все було готове і могло піти до друкарні, бо, мовляв, корови на цю молитовку вже чекають. Якщо складе гарно, матиме золотого в кишені, а як ні — через чотирнадцять днів може вимітатися з роботи. Пан Таухен цілу ніч прів, зовсім невиспаний прийшов вранці відчиняти крамницю, а вірша — чортма. Навіть забув, як той святий від коров’ячого зілля називається. Тут його витягнув з біди наш слуга Фердинанд. Він усе вмів. Коли ми на горищі сушили чай з рум’янка, він завжди скидав черевики і залазив у зілля, пояснюючи нам, ніби від цього перестають пріти ноги. Ловив голубів на горищі і, крім того, вмів, коли треба, відчиняти конторку з грішми. Він вчив нас усякому шахрайству з товаром. Я ще малим хлопчиною натаскав з крамниці додому таку аптечку, якої не мали навіть «У Милосердних». Ось цей Фердинанд і допоміг пану Таухену, він сказав лише: «Давайте-но сюди, пане Таухене, ми зараз глянемо», і пан Таухен зараз же послав для нього за пивом.
Поки я те пиво приніс, наш слуга Фердинанд вже наполовину упорався з тією справою і прочитав:
Потім, коли вже випив пиво і добре смикнув гіркої тинктури, справа пішла як по маслу, і за мить він дуже гарно закінчив:
Потім, коли прийшов пан Кокошка, пан Таухен пішов з ним до контори і, повернувшись, показав не один золотий, як було обіцяно, а два. Він хотів з паном Фердинандом поділитися порівну. Але слугою Фердинандом, коли він побачив два золоті, оволодів дух мамони. Ні, каже, або все, або нічого. То пан Таухен і не дав йому нічого, а залишив обидва золоті собі. Мене він відвів убік, заїхав по потилиці і пообіцяв ще сто таких потиличників, якщо де-небудь відважуся сказати, ніби це не він складав і не він ті вірші писав. А коли Фердинанд піде скаржитися до нашого старого, я мушу сказати, що слуга Фердинанд брехун. Я мусив у цьому присягнутися перед якимось пузатим дзбанком з естраґоновим оцтом. Тоді наш слуга почав мститися на цілющому зіллі для корів, яке ми вимішували у великих ящиках на горищі, а він, де тільки знаходив, змітав мишачий послід і додавав його до цього зілля. Потім збирав по вулицях кінський послід, сушив його удома, товк у ступці і кидав до коров’ячого зілля з образом св. Пелеґріна. Але й цього йому було мало. Він мочився у ті ящики, а потім все перемішував. Врешті те зілля, щоб не збрехати, виглядало чисто як та каша з ґрисом.
Задзвонив телефон. Фельдфебель Ванєк підскочив до телефонної трубки і злісно її кинув:
— Мушу йти до полкової канцелярії. Щось дуже несподівано, це мені не подобається.
Швейк знову залишився сам.
За хвилину телефон задеренчав знову.
Швейк почав розмовляти:
— Ванєк? Він пішов до канцелярії. Хто біля телефону? Ординарець одинадцятої роти. А хто говорить? Ординарець 12-ї маршової? Сервус, колеґо! Як мене звуть? Швейк. А тебе? Браун? Ти часом не родич того Брауна, капелюшника з Побережної вулиці в Карліні? Кажеш, ні? Не знаєш такого?… Я його також не знаю. Я тільки одного разу їхав трамваєм якраз повз цю крамницю, і мені його вивіска впала в око. Що нового? Мені нічого не відомо. Коли їдемо? Про від’їзд я ще ні з ким не говорив. А куди ж ми маємо їхати?
— Ти, телепню, з маршовою на фронт.
— Про це я ще нічого не знаю.
— Ну й ординарець з тебе. Просто як з телячого хвоста сито. А не знаєш випадково, чи твій лейтенант…
— В мене оберлейтенант…
— Це байдуже, одного тіста книші. Отже, твій оберлейтенант пішов на нараду до полковника?
— Він його туди покликав.
— Ось бачиш, і наш туди пішов, і з тринадцятої маршової теж. Щойно говорив по телефону з їхнім ординарцем. Щось мені цей поспіх не подобається. А музиканти пакуються, ти не знаєш?
— Я ні про що не знаю.
— Не вдавай дурного. Ти ж, певне, чув, що ваш фельдфебель-рахівник дістав уже накладну на вагони? Скільки у вас людей?
— Не знаю.
— Ти, ідіоте, боїшся, що я тебе з’їм? (Чути, як хтось біля телефону говорить вбік: «Візьми, Франто, другу трубку, побачиш, якого пришелепуватого ординарця мають в 11-й маршовій»). — Алло, ти заснув там чи що? То відповідай, коли тебе колеґа питає. Отже, тобі ще нічого не відомо? Не заперечуй. А ваш фельдфебель-рахівник хіба нічого не говорив, що дістанете консерви? Кажеш, ти з ним про такі речі не балакав? Цур тобі, який же ти йолоп. Кажеш, це нібито не твоя справа? (Чути сміх.) Чи не стукнули тебе в дитинстві по голівці жорном? Ну, добре. Як щось довідаєшся, протелефонуй нам до 12-ї маршової. Ти, дитинко дурнувата! А власне, звідки ти?
— З Праги.
— То ти повинен би більше клепок в голові мати… Ага, ще одне: коли пішов ваш фельдфебель- рахівник до канцелярії?
— Тільки-но його покликали.
— Ось бачиш, а раніше ти цього не міг сказати? Заціпило? І наш пішов хвилинку тому. Це вже напевно щось заварюється. Ти не говорив з обозом?
— Не говорив.
— Ісусе Христе, а ще кажеш, ніби ти з Праги. Ти ні про що не дбаєш. Де ти гасаєш цілими днями?
— Я тільки годину тому прийшов з дивізійного суду.
— А, так би і сказав, камараде! Якщо так, то я сьогодні ж прийду поглянути на тебе. Дай відбій.
Швейк збирався закурити люльку, та тут знову задзвонив телефон. «Поцілуйте мене десь з вашим телефоном, — подумав Швейк. — Буду я з вами панькатися».
Але телефон дзеленчав, і так настирливо, що Швейкові врешті урвався терпець. Зняв трубку і заверещав у телефон:
— Алло, хто там? Тут ординарець Швейк з одинадцятої маршової роти.
По відповіді Швейк впізнав голос надпоручника Лукаша.
— Що ви там усі в біса робите? Де Ванєк, покличте зараз Ванєка до телефону.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, телефон задзвонив нещодавно!
— Слухайте, Швейку, в мене нема часу з вами бавитися, телефонні розмови на військовій службі — це
