офіцер, солдати, — пояснював він на казарменім подвір’ї, — вже сам по собі — найдосконаліше створіння, яке має у сто раз більше розуму, ніж ви всі разом. Ви, солдати, взагалі, не можете собі уявити нічого досконалішого, ніж офіцер, хоч би ви й думали над цим усе своє життя. Кожен офіцер — це створіння необхідне, тоді, як ви, солдати, створіння випадкові. Ви можете існувати, але не мусите. Якби вибухнула війна і ви загинули за найяснішого цісаря — не сталося б аж ніякого нещастя, нічого б від цього не змінилося. Але коли б спершу загинув ваш офіцер, ви б тільки тоді побачили, як ви залежите від нього і яка це втрата. Офіцер мусить існувати, а ви, власне, дістали існування лише від панів офіцерів. Ви від них походите, ви без офіцерів не обійдетеся, ви без свого військового начальства не в стані ані перднути. Для вас офіцер, солдати, це моральний закон, байдуже, чи до ваших мізків це доходить, чи ні. Кожен закон мусить мати свого законодавця, а тому офіцер, солдати, і є для вас тим законодавцем, і ви відчуваєте і мусите відчувати, що ви йому зобов’язані усім. Ви повинні беззастережно виконувати кожне його розпорядження, навіть коли б воно вам і не подобалося».
А потім, коли кінчав, походжав навколо каре і питав одного за одним: «Що ти відчуваєш, коли дістаєш дозвіл побути в місті й спізнюєшся?» Усі давали різні плутані відповіді: то, мовляв, вони ще ніколи не спізнювалися, то їх після кожного спізнення з похмілля дуже нудить, і т. д. Усіх їх майор Блюгер наказав відвести набік. Після обіду, каже, робитимуть присідання на подвір’ї за кару, бо не вміють висловити, що відчувають. Поки прийшла черга на мою особу, я пригадав собі, яке питання він останнім разом з ними розбирав, і коли він до мене наблизився, я зовсім спокійно сказав:
«Мельдую послушно, пане майоре, коли я спізнююся, то відчуваю в собі завжди якийсь неспокій, страх і докори сумління. Якщо, однак, діставши дозвіл повернутися до казарми пізніше, я все ж таки повертаюся в порядку і вчасно, мною оволодіває якийсь дивно приємний спокій і на мене лізе внутрішнє вдоволення». Всі навколо сміялися, а майор Блюгер розкричався:
«По тобі, бевзю, хіба тільки блощиці лізуть, коли хропеш на матраці. Такий бісів син, ще кумедію строїть». І вліпив мені такий шпанґль, аж серце раділо.
— На військовій службі інакше не може бути, — сказав фельдфебель-рахівник, ліниво потягаючись на своєму ліжку. — Це вже так заведено, що б ти не відповів, що б не зробив, завжди над тобою висітиме хмара і битимуть громи. Без цього дисципліна неможлива.
— Дуже мудро сказано, — промовив Швейк. — Я ніколи не забуду, як замкнули рекрута Пеха. Ротним лейтенантом у нас тоді був якийсь Моц. Він зібрав рекрутів і почав розпитувати, хто звідки. «Ви, зелені трикляті рекрути, — говорить до них, — мусите навчитися відповідати ясно, точно, так, мов батогом хльоскати. Отже, почнемо. Звідки ти, Пеху?» Пех був інтеліґентною людиною і відповів: «Нижній Боусов, Унтер Бауцен, 267 домів, 1936 чеських громадян, староство Їчин, округа Соботка, колишній маєток Кость, приходський костел св. Катерини XIV сторіччя, відновлений графом Вацлавом Вратіславом Нетоліцьким, школа, пошта, телеграф, станція чеської торговельної залізниці, цукровий завод, млин з тартаком, хутір Вальха, шість ярмарків на рік». Але тут до нього підскочив лейтенант Моц і почав частувати його раз у раз по пиці, примовляючи: «Ось тобі один річний ярмарок, ось тобі другий, третій, четвертий, п’ятий, шостий». А Пех, хоч і був усього-на-всього рекрут, зголосився до батальйонного рапорту. В канцелярії сиділа тоді весела гоп-компанія. Ну, і ті написали, що він іде до батальйонного рапорту через ті річні ярмарки в Нижньому Боусові. Командиром батальйону був майор Рогель. «Also, was gibt’s?»[216] — запитав Пеха, а той і застрекотав, як з кулемета. «Мельдую послушно, пане майоре, в Нижньому Боусові є шість річних ярмарків». Тут майор Рогель на нього як заверещить, ногами як затупоче і зараз же наказав відвести до лазаретної божевільні. З цього часу був з Пеха найгірший вояка, сипалась на нього кара за карою.
— Солдатів важко виховувати, — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк, позіхаючи. — Солдат, який не був у війську покараний, це не вояка. Можливо, в мирні часи дехто і без кари відбув свій строк, а потім мав привілеї на цивільній службі. Сьогодні ж, бачимо, саме навпаки. Ті найгірші солдати, які в час миру не вилазили з в’язниці, найліпші вояки під час війни. Пам’ятаю піхотинця Сільвануса з восьмої маршової. На нього раніше сипалась кара за карою. Та ще й які кари! Не соромився вкрасти у товариша останній гріш, та коли дійшло до бою, він перший перерізав дротяні перешкоди, трьох взяв у полон та одного з них по дорозі застрелив, бо, як пояснив, не довіряв йому. Дістав велику срібну медаль, пришили йому дві зірки, і, якби його пізніше під Дуклею не повісили, був би вже давно взводним. Але повісити його мусили: після одного бою зголосився на рекоґносцировку, і якийсь патруль з іншого полку наскочив на нього, коли він обшукував убитих. Знайшли у нього щось із вісім годинників і багато перснів. Отож, і повісили його біля штабу бригади.
— З цього видно, — розважливо сказав Швейк, — що кожен вояка мусить сам здобути для себе своє місце.
Задзвонив телефон. Фельдфебель-рахівник підійшов до телефону. Можна було розпізнати голос надпоручника Лукаша: питався, як справа з консервами. Згодом було чути якісь докори.
— Слово честі, їх немає, пане оберлейтенанте! — кричав у телефон Ванєк. — Звідки б вони взялися? Це тільки фантазії панів з інтендантства. Зовсім не потрібно було цих людей туди посилати. Я вам сам хотів подзвонити. Кажете, що я був у буфеті? Хто, хто це говорив? Той окультист-кухар з офіцерської кухні? Я дозволив собі туди зайти. Знаєте, пане оберлейтенанте, як називав той окультист метушню з тими консервами? «Страхіття ненародженого». Та ні, але де, пане оберлейтенанте! Я зовсім тверезий. Що робить Швейк? Він тут. Покликати його?
— Швейку, до телефону, — сказав фельдфебель Ванєк і пошепки додав: — Коли питатиме вас, як я прийшов, то скажіть — у повному порядку.
Швейк коло телефону:
— Швейк. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте…
— Слухайте, Швейку, як там з тими консервами? Все в порядку?
— Їх немає, пане оберлейтенанте. Ні слуху ні духу.
— Я хотів би, Швейку, аби ви завжди, поки ми в таборі, до мене вранці зголошувалися. Коли поїдемо, будете постійно біля мене. Що ви робили вночі?
— Сидів цілу ніч біля телефону.
— А було щось нового?
— Було, пане оберлейтенанте!
— Швейку, тільки без ваших дурних штучок. Повідомляв хто-небудь про щось важливе?
— Повідомляли, пане оберлейтенанте, але аж на дев’яту годину. Я не хотів вас турбувати, пане оберлейтенанте, мені це й на думку не спадало.
— Ну, так вже скажіть мені до чорта, що там таке важливе на дев’яту годину?
— Телефонограма, пане оберлейтенанте.
— Я вас, Швейку, не розумію.
— В мене все записано, пане оберлейтенанте: «Прийміть телефонограму. Хто біля телефону? Маєш? Читай або щось таке подібне».
— Сило небесна! Швейку! З вами маю хрест Божий. Скажіть мені зміст, або я заліплю вам раз. Так що там?
— Знову якась нарада, пане оберлейтенанте, сьогодні вранці о дев’ятій годині у пана полковника. Я вас хотів будити вночі, але потім передумав.
— Ще б пак, ви відважилися будити мене через якусь дурницю, коли на це досить часу і вранці? Wieder eine Besprechung, der Teufel soll das alles buserieren[217]. Повісьте трубку, покличте мені до телефону Ванєка.
— Фельдфебель Ванєк біля телефону. Rechnungsfeldwebl Vanek, Herr Oberleutnant[218].
— Ванєку! Знайдіть мені негайно іншого денщика. Цей гультяй Балоун мені до ранку зжер ввесь шоколад. Прив’язати його? Ні, віддамо його до санітарів. Хлоп, як гора, хай тягає поранених під час бою. Зараз пошлю його до вас. Полагодьте це в польовій канцелярії і повертайтеся зараз же до роти. Як ви гадаєте, скоро поїдемо?
— Нема чого поспішати, пане оберлейтенанте. Коли ми мали їхати з дев’ятою маршовою, то нас водили за ніс цілих чотири дні. Про восьму нема чого й говорити. Тільки з десятою ішло краще. Ми були без затримки на місці у повній бойовій готовності. Опівдні дістали наказ, а ввечері вже виїхали. Але зате нас
