Швейк із справжнім задоволенням сидів біля телефону і на всі питання: «Що нового?» відповідав: ніхто нічого певного не знає.
Так само відповів і на запитання надпоручника Лукаша.
— Що у вас нового?
— Ще ніхто нічого певного не знає, пане оберлейтенанте, — прозвучала Швейкова стереотипна відповідь.
— Повісьте трубку, ви, дурний воле!
За хвилину прийшла низка телефонограм. Після цілої серії непорозумінь Швейк їх прийняв. В першу чергу прийняв ту телефонограму, якої йому не могли продиктувати вночі, бо він не повісив трубки і спав. Ця телефонограма стосувалася щеплених і нещеплених.
Потім знову запізнену телефонограму про консерви. Це питання було вияснено ще учора ввечері.
Ще пізніше прийшла телефонограма для всіх батальйонів, рот і частин полку такого змісту:
Коли Швейк прочитав це фельдфебелю, Ванєк урочисто заявив, що такі телефонограми кидають у клозет.
— Це видумав якийсь ідіот в штабі армії і пускає по всіх дивізіях, бригадах і полках.
Швейк прийняв потім ще одну телефонограму, але її дуже швидко диктували, і він зловив з неї у свою записну книжку лише щось подібне до шифру:
«In der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden»[224].
— Це все зайві речі, — сказав Ванєк, коли Швейк дивом дивувався із написаного і тричі підряд голосно перечитував.
— Справжня нісенітниця, хоч, чорт його батька знає, це може бути також і шифр, але у нас в канцелярії не подбали про шифрувальників, тому і це також можна викинути.
— Я теж так думав, — сказав Швейк, — коли б я сповістив пана оберлейтенанта, що він повинен in der Folge genauer erlaubt gewesen oder das selbst einem hingegen immerhin eingeholet werden, то він міг би образитися. Трапляються ж часом такі недоторканні, аж страх бере, — продовжував Швейк, знову потопаючи у спогадах. — Якось їхав я трамваєм з Височан до Праги, в Лібні сів до нас один пан, на прізвище Новотний. Я його впізнав одразу, вийшов до нього на площадку і пустився у розмову, ми, мовляв, обидва з Дражова. Але він на мене як розприндився, як почав кричати, щоб я його залишив у спокої, бо він мене, каже, й у вічі ніколи не бачив. Я йому став пояснювати, хай пригадає, як я, ще малим хлопцем, ходив до нього з матір’ю, її звали Антонією, а батька Прокопом, і він був економом. Але той дивак уперся, мовляв, що знати мене не знає і бачити мене не бачив. Тоді я почав йому наводити різні деталі, що в Дражові було два Новотних, один — Тонда, другий — Йозеф, а він, мабуть, і буде той Йозеф, про якого мені писали з Дражова, буцімто він підстрелив свою жінку, бо та йому докоряла за пиятику. Але тут пан замахнувся, а я відхилився, і він з розгону тр-рах прямо в шибку на передній площадці. Так скалки й посипалися. Нас, звичайно, висадили і відвели, а в комісаріаті з’ясувалося, що він тому був такий недоторканий, бо взагалі його звали не Йозеф Новотний, а Едуард Доубрава і походив він з Монтґомері в Америці, а сюди приїхав відвідати родичів усього свого роду. Всякому своє рило миле!
Раптом якийсь захриплий голос з кулеметного підрозділу знову запитав, чи не чути, коли їдуть. Вранці, говорив, буде нарада у пана полковника.
В дверях з’явився зблідлий кадет Біґлер, найбільший бевзь у роті, бо у волонтерській школі пнувся зі шкіри, аби тільки блиснути своїми знаннями. Кивнув Ванєкові, аби той вийшов за ним у коридор, і завів з ним довгу розмову.
Ванєк повернувся, зневажливо посміхаючись.
— Ну й кавалок вола, — сказав Швейкові. — Наділив же Господь нашу маршову екземплярами. Він теж був на нараді, а коли розходилися, пан оберлейтенант розпорядився, щоб усі командири взводів дуже ретельно перевірили гвинтівки. Отже, прийшов спитати мене, чи має дати наказ прив’язати Жлабка, бо той вичистив гвинтівку гасом.
Ванєк розхвилювався:
— Приходить питати мене про такі ідіотські речі, ніби не знає, що їдемо на фронт. Пан оберлейтенант вчора зразу зметикував і скочив до голови по розум, коли наказав прив’язати свого денщика. То я і тому жовтодзьобові сказав, аби добре подумав, чи варто йому зараз по-звірячому поводитись з людьми.
— От добре, що нагадали про цього денщика, — сказав Швейк, — ви ще не знайшли випадково когось іншого для пана оберлейтенанта?
— Не загубіть останньої клепки, — відповів Ванєк. — На все досить часу. А втім, я думаю, що пан оберлейтенант звикне до Балоуна. Той у нього час від час щось зжере, та коли ми потрапимо на фронт, йому буде не до Балоуна. Коли скажу, що Балоун залишився, то він нічого не зробить. Це моя турбота, і пан оберлейтенант не повинен пхати сюди свого носа, і взагалі не варто не в свої сани сідати.
Ванєк ліг на тапчан і сказав:
— Швейку, розкажіть мені якийсь анекдот з військового життя.
— Чому б ні! — відповів Швейк. — Але боюсь, хтось знову зателенькає.
— То виключіть телефон: роз’єднайте провід або зніміть трубку.
— Добре, — сказав Швейк, знімаючи трубку, — я вам розповім щось таке, що в сам раз підходить до нашої ситуації. Тільки тоді була не справжня війна, а маневри, але метушня була така ж сама, як сьогодні, бо ніхто не знав, коли вийдемо з казарм у похід. Зі мною служив один з Поржіц, на прізвище Шіц. Добра людина, але надто побожний і страхополох. Він уявляв собі, що маневри — це щось страхітливе, і люди під час них гинуть від спраги, а санітари збирають їх під час маршу, як здохлятину. Тому він пив про запас, і, коли ми вибралися з казарм на маневри і підійшли під Мнішек, він і каже: «Я, хлопці, не витримаю, мене може врятувати хіба сам Господь Бог». Потім ми прийшли під Горжовіце. Там у нас був дводенний відпочинок, бо трапилася якась помилка: ми так швидко посувалися вперед, що з іншими полками, які йшли з нами з флангів, ледве не захопили у полон увесь ворожий штаб. А це була б ганьба, бо наш армійський корпус мав це програти, а ворожий — виграти, бо у них там крутилося якесь зачучвірене велике княженя. Так той Шіц викинув такий номер: коли ми вже стали табором, він забрався і пішов собі дещо купити у якесь село за Горжовіцами. Повертався до табору вже проти полудня, було дуже гаряче, і він здорово впрів. Іде він та йде, коли бачить при дорозі стовп, а на стовпі скринька, а в скриньці під склом маленька фігурка св. Яна з Непомук. Помолився він перед св. Яном та й говорить: «Спарився, либонь? Якби тобі бодай хоч хильнути трохи, а то цілісінький день смажишся на сонці і тільки прієш та прієш». Струснув перед ним солдатською фляжечкою, ковтнув з неї і говорить: «Я тобі також залишив ковток, св. Яне з Непомук». Але тут же отямився і вицідив усе до денця, а св. Янові лишив дулю. «Ісусе, Маріє, — вигукнув він, — святий Яне з Непомук, прости мені, я тебе за це винагороджу. Візьму з собою до табору і так напою, що й на ногах не стоятимеш». І жалісливий Шіц з милосердя до святого Яна з Непомук розбив скло, витягнув фігурку святого, сунув її під мундир і приніс до табору. Потім св. Ян Непомуцький спав з ним на соломі. Він усюди тягав його з собою під час маршів у телячому ранці на спині і мав відтоді щастя у картах. Де ми тільки ставали табором, там і вигравав, аж поки ми не прийшли на Прахенсько. Ми розташувалися в Драгініцах, і тут він все спустив до останнього крейцара. Вранці ми вийшли в похід і дивимося, а на грушці біля дороги висить на зашморгу св. Ян Непомуцький. Ось вам і анекдот. А тепер повішу трубку.
І телефон знову ловить нові тремтіння нервового життя, бо давня гармонія спокою в таборі була порушена. Саме в цей час надпоручник Лукаш вивчав у своїй кімнаті шифри, доручені йому в штабі з вказівками, як їх розв’язувати, і водночас вивчав секретний шифрований наказ про напрямок, в якому маршовий батальйон мусив просуватися до галицьких кордонів (перший етап).
7217-1238-457-2121-35 — Мошон{155}
8922-375-7282 — Раб{156}
