Побачивши Швейка, сплутав його, мабуть, з якоюсь несимпатичною йому людиною і почав лаяти Швейка, він, мовляв, черевомовець.
Швейк підійшов до Ванєка. Той теж був добре під мухою, але дуже приємний і милий.
— Пане фельдфебелю, — доповів йому Швейк, — вам треба піти зараз на склад, там уже чекає взводний Фукс з десятьма солдатами — одержите консерви. І негайно, ляуфшріт[199]. Пан оберлейтенант телефонував уже двічі.
Ванєк вибухнув сміхом.
— Та що я з глузду з’їхав, мій миленький. Та я сам себе мусив вилаяти, мій янголе. На все досить часу, не горить, золотенька дитино. Коли пан оберлейтенант вирядить стільки маршових рот, як я, от тоді він зможе про щось говорити і не буде нікого даремно турбувати своїм «ляуфшріт». Таж я вже дістав у полковій канцелярії наказ, що їдемо завтра, аби всі збиралися і йшли зараз одержувати зі складу все потрібне на дорогу. А що я зробив? Пішов спокійненько сюди на чверточку винця. Сидиться мені тут дуже гарно, і плювати мені на все з високого дерева. Консерви залишаться консервами, платня платнею. Я знаю краще склад, ніж пан оберлейтенант, і мені відомо, про що на таких нарадах панів офіцерів у пана полковника говориться. То наш пан полковник уявляє собі тільки в своїй фантазії, що на складі є якісь консерви про запас. Їх не було ніколи і на козячий дрист, а склад нашого полку діставав їх в міру потреби в бригаді або позичав у зустрічних полках. Тільки одному бенешевському полкові ми винні понад 300 коробок консервів. Хи-хи! Хай собі говорять на нарадах, що їм заманеться. Дивіться, які скорі! Таж їм комірник — якщо туди прийдуть — сам скаже, чи вони втратили розум, адже жодна маршова ще не дістала на дорогу консервів. Чи не правда, стара барабо? — звернувся він до штабного фельдфебеля. Але той або засипав, або на нього найшов приступ білої гарячки, бо відповів:
— Вона йшла і тримала над собою розкриту парасолю.
— Найкраще зробите, — продовжував фельдфебель Ванєк, — коли махнете на все рукою. Якщо сьогодні в полковій канцелярії сказали, що завтра їдемо, то в це не повинна вірити навіть мала дитина. Чи ж можемо їхати без вагонів? При мені ж телефонували на вокзал. Там нема жодного вільного вагона. Саме так було і з останньою маршовою. Ми тоді два дні стояли на вокзалі і чекали, аби хтось над нами змилувався і прислав поїзд. А до того ж ми не знали, куди поїдемо. Навіть сам полковник цього не знав. І хоч ми тоді проїхали вже всю Угорщину, ніхто не мав поняття, куди нас далі повезуть: чи на Сербію, чи на Росію. З кожної станції безпосередньо розмовляли із штабом дивізії. А ми були лише така собі латка. От і пришили нас нарешті під Дуклю, там нас розмолотили, і ми поїхали знову формуватися. Тільки не скакати поперед батька в пекло. Все з часом з’ясується. Поспіємо з козами на торг. Jawohl, nochamol [200].
— Вино тут надзвичайно добре, — говорив далі Ванєк, навіть не слухаючи, що курликав собі під ніс штабний фельдфебель: «Glauben Sie mir, ich habe bisher wenig von meinem Leben gehabt. Ich wundere mich uber diese Frage»[201].
— Чого б я даремно морочив собі голову від’їздом маршбатальйону? Ще навіть у першій маршовій, з якою я їхав, усе було за дві години в повному порядку. Інші ж маршові нашого батальйону готувалися до дороги аж цілі два дні. Але у нас ротним командиром був лейтенант Пршеносіл, хлопець аж любо було глянути. От він і каже: «Ви, хлопці, не поспішайте», — і все йшло як по-писаному. Лише за дві години перед відходом поїзда ми почали збиратися. І ви, Швейку, зробите добре, коли також присядете…
— Не можу, — відповів з героїчним самовідреченням бравий вояка Швейк, — мушу бути в канцелярії, ану ж хтось телефонуватиме.
— Ну йдіть собі, моє золото, але запам’ятайте на все життя, що це негарно з вашого боку і що справжній ординарець ніколи не повинен бути там, де він потрібний. Не треба бути таким надто ретельним. Дійсно, немає нічого огиднішого від такого ординарця, який думає, що без Гриця вода не освятиться, і бігає, як ошпарений.
Але Швейк вже був за дверима і поспішав до канцелярії своєї маршової роти.
Ванєк залишився на самоті, бо ж рішуче не можна було сказати, щоб штабний фельдфебель міг підтримати йому компанію.
Той зовсім відокремився і, гладячи чвертку вина, плів без жодного зв’язку по-чеськи і по- німецьки:
— Багато разів я проходив тим селом, а мені й не снилося, що вона є на світі. In einem halben Jahre habe ich meine Staatsprufung hinter mir und meinen Doktor gemacht[202]. Зробився з мене старий каліка, дякую вам, Люціє. Erscheinen Sie in schon ausgestatteten Banden[203], — може, є ще хтось поміж вами, хто це все пам’ятає…
Фельдфебель-рахівник з нудьги барабанив якийсь марш, але нудився недовго, бо відчинилися двері, увійшов кухар Юрайда з офіцерської кухні і гепнувся у крісло.
— Ми сьогодні, — пробурмотів він, — дістали наказ йти за коньяком на дорогу. А тому, що наш плетений бутель був ще з ромом, ми мусили його випорожнити. Ну й накоїли ж ми собі. Всі, хто працює на кухні, на ногах не тримаються. Я помилився на кілька порцій, пан полковник прийшов пізно, і для нього не вистачило. Готую тепер для нього омлет. Луснути можна зі сміху!
— Оце так авантюра, — додав Ванєк, якому сп’яну завжди дуже подобалися пишномовні слова.
Кухар Юрайда пустився у філософствування, і це дійсно відповідало його колишній професії, бо ж він видавав перед війною окультний журнал і бібліотечку «Загадки життя і смерті». В армії сховався до офіцерської полкової кухні і не раз у нього прогоряла печеня, коли він заглиблювався до читання перекладу староіндійських сутр «Праґна Параміта»[204]. Полковник Шредер любив його як своєрідну полкову рідкість, бо яка ж офіцерська кухня могла ще почванитися кухарем-окультистом, який, зазираючи до загадок життя і смерті, умів би приємно здивувати всіх такою доброю печенею на сметані або ж таким раґу, що під Комаровом смертельно поранений поручник Дуфек безперервно кликав Юрайду.
Юрайда, який ледь-ледь тримався на кріслі і від якого відгонило на цілу милю ромом, несподівано сказав:
— Коли для пана полковника сьогодні забракло порції і він побачив тільки тушену картоплю, він впав у стан ґакі. Ви знаєте, що це таки ґакі? Це стан голодних духів. І тоді я сказав йому: «Чи маєте, пане полковнику, досить сили, аби перебороти той фатальний факт, що для вас забракло телячих нирок? У кармі[205] вирішено, щоб ви, пане полковнику, дістали сьогодні на вечерю казковий омлет з посіченою тушеною телячою печінкою».
— Милий друже, — за хвилю тихо звернувся Юрайда до фельдфебеля-рахівника, при цьому мимовільним рухом перевернув усі склянки, розставлені перед ним на столі. — Існує небуття усіх явищ, форм і речей, — похмуро сказав кухар-окультист. — Існуюча форма — це небуття, а небуття — це існуюча форма. Небуття не відрізняється від існуючої форми, а існуюча форма від небуття. Небуття — це і є існуюча форма, а існуюча форма — це і є небуття.
Кухар-окультист натягнув тогу мовчання, підпер голову руками і дивився на мокрий, залитий стіл.
Штабний фельдфебель ляпав далі язиком щось таке, в чому не було ні голови, ні хвоста.
— Збіжжя зникло з полів, пропало — in dieser Stimmung erhielt er Einladung und ging zu ihr[206] — зелені свята бувають весною.
Фельдфебель Ванєк барабанив по столу, пив і інколи згадував, що на нього біля складу чекають десять солдатів і взводний.
При цій згадці він усміхався сам до себе і махав рукою.
Коли він пізно вночі повернувся до канцелярії одинадцятої маршової роти, то застав Швейка біля телефону.
— Існуюча форма — це небуття, а небуття — це існуюча форма, — вирік Ванєк, не роздягаючись вліз на тапчан і зараз же заснув.
Швейк, не відходячи, сидів біля телефону, бо надпоручник Лукаш, який години дві тому дзвонив йому з наради у полковника, забув сказати, що він може відійти від телефону.
Потім з ним по телефону розмовляв взводний Фукс. Він весь той час не лише даремно чекав з десятьма людьми на фельдфебеля-рахівника, але навіть встановив, що і склад замкнений.
Нарешті, Фукс кудись пішов, а десять рядових один по одному повернулися до свого бараку.
Час від часу Швейк розважався тим, що брав трубку і слухав.
