Ти крадькома озираєшся. – Та ж там, – вигукуєш ти, – є ще одне таксі, яке їде вслід за другим.
– То можуть бути наші, що стежать за діями поліції, а може бути й поліція, що сіла на хвіст нашим...
Друге таксі обганяє вас і зупиняється попереду. З нього вискакують озброєні чоловіки, що змушують вас вийти з машини. – Поліція! Ви заарештовані! – Вони надягають на вас кайданки і наказують усім трьом – тобі, Коріні й вашому шоферові – сідати в їх авто.
Коріна, спокійна й усміхнена, вітається з агентами: – Я Ґертруда. Це наш друг. Відвезіть нас до головного командування.
Ти стоїш із роззявленим ротом. Коріна-Ґертруда шепче тобі твоєю мовою: – Не бійся. Це фальшиві поліцаї: насправжки вони з наших.
Не встигли ви рушити, як дорогу вам перекриваж третє таксі. З нього теж вискакують люди із зброєю, їх обличчя заховані масками. Вони роззброюють поліцаїв, знімають кайданки з тебе й Ґертруди, одягають їх на поліцаїв і впихають вас всіх разом у своє таксі.
Коріна-Ґертруда виглядає незворушною: – Дякую, друзі, – каже вона. – Я Інґрід, а це один із наших. Ви не відвезете нас у штаб-квартиру?
– Заткни пельку, ти! – каже один з них, ніби головний. – Кінчай ці свої штучки! Зараз ми вас зв’яжемо. Ви наші заручники.
Ти вже не знаєш, що й думати, тим паче, що Коріну-Ґертруду-Інґрід посадили в інше авто. Коли тебе розв’язали і зняли пов’язку з очей, ти бачиш, що опинився в якомусь поліційному відділку, а може в казармі. Поліцаї в мундирах фотографують тебе в анфас і в профіль, знімають у тебе відбитки пальців. Тут один із офіцерів гукає: – Альфонсіно!
Заходить Ґертруда-Інґрід-Коріна, також у мундирі, і простягає офіцерові папку з документами на підпис.
Тим часом тобі оформляють затримання, відсилаючи тебе від одного стола до іншого: один агент приймає на зберігання твої документи, другий – гроші, третій – твій одяг, замість якого тобі видають тюремний комбінезон.
– Що діється? Чому я тут? Чому ти тут? – крадькома питаєш ти в Інґрід-Ґертруди-Альфонсіни, яка підійшла до тебе, поки вартові були повернуті до вас спиною.
– Серед революціонерів затесалися агенти контрреволюції. Це вони завели нас у пастку. Та на щастя, в поліції повно наших, і вони вдали, ніби впізнали в мені поліційного агента, засланого в підпілля до революціонерів. Що ж до тебе, то вони посадять тебе у фіктивну тюрму, тобто в справжню державну тюрму, але таку, що контролюєм її ми, а не вони.
Тобі не йде з голови думка про Марану. Хто як не він міг усе це підстроїти?
– Здається, я впізнаю руку того, хто вами орудує, – кажеш ти Альфонсіні.
– Хто нами керує – не має ніякого значення. То може бути фальшивий керманич, що вдає, ніби трудиться задля революції, а на ділі сприяє контрреволюції, або одверто служить контрреволюції з переконання, що цим самим він торує шлях для революції.
– Але ж ти йому підпорядковуєшся?
– Я – особливий випадок. Я агент, засланий в табір фальшивих революціонерів. Та щоб мене не викрили, я мушу вдавати з себе контрреволюціонерку, заслану до справжніх революціонерів. Фактично, так воно і є, бо ж я служу в поліції. Але то не справжня поліція, бо мої зверхники – агенти-революціонери, що втерлися між агентами контрреволюції.
– Коли я все правильно розумію, то тут у вас усі чиїсь агенти: і в поліції, і серед революціонерів. Як же ж ви відрізняєте одних від других?
– Перш за все, треба знати, від якої агентурної мережі заслано даного агента. А ще треба взяти до уваги, чиї агенти створили дану мережу агентури...
– І ви воюєте до останньої краплі крови, знаючи, що ні один з вас не є тим, за кого себе видає?
– Яке це має значення? Кожен повинен грати свою роль до самого кінця.
– А яку роль повинен грати я?
– Просто чекай і ні про що не тривожся. Далі читай свою книжку...
– Чорт забирай! Я ж загубив її, коли нас визволяли чи то пак арештовували...
– Не страшно. В’язниця, куди тебе посадять, вважається зразково-показовою. Там є бібліотека з усіма книжковими новинками.
– А заборонені книжки там є?
– Де ж бути забороненим книжкам, як не в тюрмі?
(Ти прибув сюди, в Атагвітанію, в погоні за фальшивороманником, а став в’язнем у краї, де все життя наскрізь фальшиве. Або: Ти вирушив у дикі високогірні прерії слідами вченого-першопрохідця Марани, що пропав безвісти, шукаючи верхів’я рік-романів, але тебе спинили всюдисущі ґрати тюремного суспільства, яке загнало вільний дух пригод у свої вбогі, безликі коридори... Це про тебе, Читачу? Мандри, в які ти вирушив ради Людмили, завели тебе так далеко, що її постать давно зникла за видноколом: тому тепер, коли вона більше не спрямовує тебе в твоїх блуканнях, тобі не лишається нічого іншого, як довіритись її дзеркальному відображенню, Лотарії...
Та чи це справді Лотарія? – Не знаю, з ким там у тебе що було. Мені це ім’я нічого не говорить, – заявляла вона щоразу, коли ти пробував пригадати їй ваші зустрічі й бесіди. Може, такі закони підпілля, і вона просто не хоче розконспіруватися? Правду кажучи, ти вже геть запутався... Хто вона: фальшива Коріна чи фальшива Лотарія? Хай там як, а в твоїх пригодах вона виконує роль, аналогічну до Лотарії, отож найвідповідніше ім’я для неї буде саме Лотарія. Ти просто не міг би називати її інакше.
– То ти хочеш сказати, що в тебе нема сестри?
– Є в мене сестра, але що з того?
