спостереження, і сповільнити наближення завершального піку, виокремлюючи численні моменти нечутливости або часткової чутливости, що, знов, давали змогу належно оцінити раптові сласні пориви, непередбачуваним чином розкидані в просторі й часі.
– Макіко! Макіко! – у знемозі шептав я на вухо пані Міяґе, гарячково стараючись поєднати ці моменти надчутливости з образом її дочки і широкою гамою непорівнянних у своєму розмаїтті відчуттів, що, як мені здавалося, Макіко могла б у мене викликати. А щоб не втратити самовладання, я думав про те, як увечері буду описувати всі ці відчуття панові Океді: дощ із листя ґінко характеризується тим, що в кожний момент часу кожний листочок перебуває на іншій висоті, ніж інші, а отже порожній, невідчувальний простір, що служить за тло для зорових відчуттів, можна розділити на безліч рівнів, на кожному з яких кружлятиме один-однісінький листочок.
ІХ
Ти пристібаєш пасок. Літак іде на посадку. Політ літаком – пряма протилежність до подорожі: ти перетинаєш непротяжний простір, пропадаєш у порожнечі, кілька години не перебуваєш ні тут, ні там, – і ці години також є немов порожня прогалина в часі. Те місце й той момент, в якому ти появляєшся, ніяк не пов’язані з тими, в яких ти був зник. Що ж ти робиш? Як ти надолужуєш оцю відсутність тебе в світі й світу навколо тебе? Ти читаєш. Між посадкою в одному аеропорту і висадкою в другому ти не відводиш очей від книжки, бо поза її сторінками зяє порожнеча. Поза книжкою панує безликість проміжних зупинок, металевого кита, що в його череві ти сидиш, безпечний і ситий, натовпу пасажирів, завжи іншого і завжди того самого. Тому ти волієш іншу, хоч і не менш абстрактну подорож – мандри просторами безликих типографських знаків. Тут викликані владним заклинанням імена та назви переконують тебе: під тобою щось, а не ніщо. Ти-бо здаєш собі справу, як легковажно з твого боку покладатися на цей непевний летючий апарат, яким керують мало що не на око. А може, це дається взнаки наш непереборний потяг до бездіяльности, здитиніння, безтурботної залежности. (Про що це ти говориш, про політ у літаку чи про читання?)
Літак іде на посадку: Ти так і не дочитав роман Такакумі Ікока «На килимі з листя, залитому світлом місяця». Ти читаєш, сходячи вниз трапом, їдучи в автобусі по льотному полі, стоячи в черзі до віконця паспортного контролю. Крок за кроком ти просуваєшся вперед, тримаючи перед очима розгорнуту книжку, аж раптом хтось вириває її в тебе з рук. Перед тобою мов із-під землі виростає двоє поліцаїв, оперезаних ремінними шабельтасами, озброєних автоматами, розцяцькованих нараменниками, значками та нашивками.
– Моя книжка... – волаєш ти і мов дитина, простягаєш беззахисну руку до цього уособлення влади, яке виблискує наґлянцованими ґудзиками й ощетинилось цівками автоматів...
– Конфіскована, шановний. Цю книжку не вільно ввозити в Атаґвітанію. Вона тут заборонена.
– Але ж як так...? Це ж зовсім безневинна книжка про осінь, про листопад... Яким правом...?
– Вона є в списку книжок, що підлягають конфіскації. Такий закон. Ви що, будете розказувати нам, що нам робити? – З кожним словом, ба навіть з кожним складом їх тон змінюється: з різкого стає грубим, з грубого грізним, з грізного – погрозливим.
– Та ж я... Мені лишилося всього кілька сторінок...
– Облиш, – шепоче хтось за моєю спиною. – Не зв’язуйся з ними. А за книжку не хвилюйся, в мене є така сама... Потім поговоримо...
Це одна з пасажирок, довготелеса дівчина в штанях, на носі окуляри, в руках якісь пакунки. Поводиться вона дуже впевнено і переходить контроль з таким виглядом, наче перетинає кордон по кілька разів на день. Ви знайомі? У тебе враження, що ти її звідкісь знаєш, але ти не даєш взнаки: вона, напевно, не горить бажанням, щоб хтось бачив, як вона з тобою розмовляє. Вона знаком наказує тобі йти за нею: не спускай її з очей. На виході з аеропорту вона сідає в таксі й на мигах показує тобі, щоб ти теж сідав у таксі й їхав за нею. Тоді, десь посеред поля, її таксі зупиняється, вона виходить з усіма своїми пакунками і сідає в твоє. Якби не коротко стрижене волосся і величезні окуляри, ти міг би присягнутися, що це Лотарія.
Ти пробуєш з’ясувати: – А ти бува не...
– Коріна, називай мене Коріна.
Коріна порпається в своїх речах, добуває звідти книжку і дає тобі.
– Але це не та, – кажеш ти, побачивши на палітурці незнайому назву та ім’я невідомого автора: Калісто Бандера «Коло розверзлої ями». – Вони конфіскували в мене книжку Такакумі Ікоки!
– Це вона і є. В Атаґвітанії книжки поширюються тільки у фальшивих палітурках.
Поки таксі на повній швидкості їде якимись закуреними передмістями, ти не можеш втриматися від спокуси розгорнути книжку й перевірити, чи правду казала Коріна. Де там. Це книжка, яку ти бачиш уперше в житті, вона й близько не схожа на японський роман: дія починається з того, що якийсь вершник їде узгір’ям серед заростів агави, а кругом ширяють хижі птиці, що звуться
– Під фальшивою палітуркою, – завважуєш ти, – фальшивий і текст.
– А чого ти чекав? – одказує Коріна. – Процес фальсифікації, скоро він почався, неможливо зупинити. Ми в країні, де все, що піддається фальсифікації, давно сфальсифіковане: картини в музеях, монети, автобусні квитки. Контрреволюція і революція борються між собою зброєю фальсифікації. В результаті ніхто вже не знає, що справжнє, а що фальшиве; політична поліція влаштовує терористичні акти під маскою революціонерів, а революціонери перевдягаються поліцаями.
– А кому з цього яка вигода?
– Поки що рано судити. Побачимо, хто ліпше скористається своїми й чужими фальшивками: чи поліція, чи наша організація.
Шофер таксі наструнчив вуха й уважно слухає. Ти подаєш Коріні знак, щоб остерегти її від необачних розмов.
Та вона тільки відмахується: – Не бійся. Насправжки це ніяке не таксі. Що мене справді тривожить, то це таксі, яке їде за нами слідком.
– Справжнє чи ні?
– Ясно що ні. Не знаю тільки, чи це поліція, чи наші.
