випробованих логічних ступенів. Зробивши належні висновки з цієї науки, я зосередився на тому, щоб ловити найтонші нюанси вражень у ту саму мить, коли вони проявляються, – коли їх чистота іще не розчинилася в круговерті перемішаних відчуттів.
Макіко, найменша донька пана Океди, прийшла подати нам чай. У її стриманих, скутих рухах була ще якась дитяча незграбність. Коли вона схилилася, я побачив на її заголеній потилиці, – під волоссям, зачесаним догори, – ніжний чорний пушок, що збігав донизу впродовж лінії хребта. Я зосереджено дивився на неї, аж раптом відчув, що пан Океда свердлить мене пильним і незворушним поглядом. Певно, він зрозумів, що я випробовую своє уміння виокремлювати й розчленовувати враження не де, як на потилиці його дочки. Я не відвів очей – може тому, що враження од цього ніжного пуху на світлявій шкірі геть заполонило мою свідомість, а може тому, що пан Океда міг би легко спрямувати мою увагу в інше річище, – досить було кинути яку-будь фразу, – але чомусь не зробив цього. Так чи так, Макіко дуже скоро закінчила розливати чай і хутко підвелася. Зліва над губою я помітив у неї родимку, і це на мить воскресило в свідомості попередні відчуття та враження, які, втім, швидко згасли. Макіко раз-по-раз стривожено позирала на мене, а тоді потуплювала очі додолу.
Пополудні трапилося щось, що нелегко витерти з пам’яті, хоча я чудово розумію, що як розказати про цей випадок комусь іншому, все це може здатись звичайною дурничкою. Ми з пані Міяґе та Макіко гуляли берегом ставка. Пан Океда йшов попереду сам-один, спираючись на довгий ціпок, виточений з білого клена. Посеред озера розпустилися дві м’ясисті водяні лілії, що цвітуть саме восени, і пані Міяґе забажала, щоб я зірвав їх – одну для неї, а одну для доньки. Обличчя в пані Міяґе було, як усе, хмуре й трохи втомлене; на нім застиг той вираз камінної впертости, який давав підставу запідозрити, що в своєму непростому подружньому співжитті з паном Окедою – про яке ходило стільки поголосок – вона далеко не завжди грала роль жертви. Ба й справді, бачивши холодну відчуженість пана Океди і норовисту рішучість його жінки, важко було сказати, хто з них мав би узяти гору. Що ж до Макіко, то з її лиця не сходив вираз тої безтурботної веселости, яку декотрі діти, зростаючи серед гострих родинних суперечок, протиставляють своєму оточенню як захисток і оборону, і яку вона зберегла аж до юних літ, щоб тепер протиставити її цілому світові чужих, сховавшись від них за стіною терпких швидкоплинних радощів.
Опустившися навколішки на прибережному камені, я простяг руку й ухопив стебло ближньої лілії, а тоді легесенько, стараючись не обірвати, потяг його до себе, щоб уся рослина підпливла до берега. Пані Міяґе та її дочка так само опустилися навколішки й наготувалися зривати квіти, тільки но вони опиняться на віддалі руки. Берег ставу був низький і похилий. З обережности, щоб бува не зісковзнути в воду, вони трмалися позаду: одна простягла руку справа од мене, друга – зліва. Раптом я відчув дотик нижче лопаток, де починаються ребра, а точніше, два дотики, один з лівого, а один з правого боку. З боку панни Макіко дотик був пружний, аж пульсуючий, а з боку пані Міяґе – делікатно-закрадливий, наче погласкування. Я здав собі справу з тої дивної і водночас приємної обставини, що в одну й ту саму мить мене торкнувся лівий сосок дочки і правий сосок її матері, і що я повинен зібрати в кулак усі сили, щоб не перервати цього випадкового дотику й проаналізувати ці два одночасні відчуття, виокремивши й зіставивши присутні в них сугестивні моменти.
– Розсуньте листя, – мовив пан Океда, – і лілії самі припливуть вам до рук. – Він стояв у повен зріст за нашими спинами, в той час як ми троє намагались дотягнутися до квітів. У нього в руках був довгий ціпок, яким він без труду міг би підштовхнути лілію ближче до берега; натомість він обмежився тим, що дав обом жінкам оцю пораду, яка тільки подовжила контакт їхнього тіла з моїм.
Дві лілії були майже в руках пані Міяґе та панни Макіко. Я одразу зміркував, що в той момент, коли вони потягнуться вперед, обриваючи стебло, я зможу, відвівши правий лікоть, а тоді швидко притиснувши його до боку, затиснути під пахвою маленьку, тугу грудь панни Макіко. Але радощі від успішного заволодіння ліліями внесли замішання в порядок наших рухів, і моя права рука захопила тільки порожнечу. Натомість ліва рука, відпустивши стебло й подавшись назад, опинилася на лоні пані Міяґе, яка, здавалося, тільки цього й чекала і мало що не тулилася до моєї руки. По її тілу пробіг податливий дрож, який умить передався й мені. В цю мить сталося щось, що потім обернеться геть непередбаченими наслідками. Та про це згодом.
Коли ми знову попрямували під дерево ґінко, я зауважив панові Океда, що у спогляданні листопаду важить не стільки сприйняття кожного окремого листочка, скільки простір між листочками, та порожнеча, що їх розділяє. Мені здавалось, я збагнув одну важливу річ: брак відчуттів з більшої частини чуттєвого поля є конечна умова зосередження чуттів на конкретній точці простору й часу, так само як музику можна слухати тільки в тиші, бо тільки на фоні тиші можна розрізняти окремі ноти.
Пан Океда сказав, що у випадку такого відчуття, як дотик, це, безперечно, правда. Мене дуже здивувала його відповідь, бо звіряючи йому свої міркування щодо листя, я й справді мав на думці дотик тіла його жінки та його дочки. А пан Океда й далі вів мову за відчуття дотику, та ще й так природньо, наче було абсолютно ясно, що я мав на увазі саме це й нічого іншого.
Щоб повернути розмову в інше річище, я спробував провести порівняння з читанням роману, в якому плавний, повільний хід розповіді, що ведеться в нарочито приглушених тонах, служить для увиразнення витончених, рафінованих відчуттів, до яких автор хоче привернути читачеву увагу. Однак у випадку з романом треба мати на увазі, що послідовності фраз відповідає певна послідовність одиничних відчуттів, хай то простих чи зложених, тоді як зір або слух дає змогу одночасно сприймати незмірно багатші, множинні відчуття. Сприйнятливість читача до тих відчуттів, які повинен викликати в нього роман, дуже обмежена: По-перше, читання часто-густо буває побіжне й неуважне, і читач не фіксує або відкидає певну кількість сигналів і значень, захованих у тексті. А по-друге, завжди є щось істотне, що не вкладається в рамки писаного слова; ба більше, тих речей, які роман замовчує, незмінно більше, аніж тих, про які в ньому сказано, і тільки оманливі відблиски написаного створюють у нас ілюзію, начебто ми читаємо і те, чого не написано. На всі ці мої розважання пан Океда відповів мовчанкою, як це він робить завжди, коли я говорю надто багато і в підсумку заплутуюсь, не можу виборсатися із плетива своїх розумувань.
Після того я частенько опинявся наодинці з двома дамами, бо пан Океда постановив особисто завершити ті бібліотечні досліди, що досі становили головний із моїх обов’язків, а мені велів, натомість, попрацювати у нього в кабінеті, впорядковуючи його величезний архів. Я небезпідставно побоювався, що пан Океда прознав про мої бесіди з професором Кавасакі і здогадувався про мій намір покинути його школу, щоб зблизитися з академічними колами, які в майбутньому могли забезпечити мені кар’єру. Справді, мені не варто було надто довго залишатися під інтелектуальною опікою пана Океди. Я розумів це з тих саркастичних уваг, які чув од асистентів професора Кавасакі, – бо ж їм, на відміну від моїх однокурсників, ніхто не боронив цікавитись іншими галузями й течіями думки. Я не сумнівався: пан Океда хоче тримати мене в чотирьох стінах, щоб я бува не відбився від рук, щоб загальмувати в мені розвиток незалежного мислення. Так само він поводився і з іншими своїми учнями, – вони вже докотилися до того, що назирають одне за одним і ловлять одне одного на найменших єресях супроти беззаперечного авторитету вчителя. Мені треба було чимскоріш відважитися на рішучий крок і розпрощатися з паном Окедою. І якщо я не спішив реалізовувати цього свого наміру, то тільки тому, що вечори в його домі – за відсутности самого пана Океди – викликали в мене якесь приємне піднесення, яке, втім, не надто сприяло роботі.
Ба й справді, робота мені не клеїлась. Я шукав будь-якої приключки, щоб вийти до іншої кімнати, де я міг би стріти Макіко, застукавши її за якимись буденними справунками. Але частіш мені зустрічалася пані Міяґе, і я збував час у її товаристві, бо з матір’ю нагоди для бесід – здебільшого злосливо-жартівливих, густо приправлених гіркотою, – траплялися багато частіше, ніж із дочкою.
Вечорами, коли ми сиділи навколо казанка з киплячим сукіякі, пан Океда вдивлявся в наші обличчя так,
