– Скажу чесно, той роман, що я почав був читати, справляв непогане враження, – зізнається Читач. – І мені прикро, що не вдалось дочитати його до кінця.
– Коли вже вам на цьому так розходиться, можу назвати вам його, так би мовити, першоджерело. По суті, це японський роман, що в ньому плагіятори замінили японські назви та імена персонажів західними. Первісно він називався «На килимі з листя, залитому світлом місяця» і належав перу Такакумі Ікоки, автора, що й не кажіть, вельми поважного. Щоб якось компенсувати вам вашу втрату, я можу подарувати вам англійський переклад цього твору.
Я взяв книжку, що лежала в мене на столі, і вручив йому, попередньо вклавши її в паперовий пакет, щоб у нього не було спокуси розгорнути її прямо зараз. Бо ж розгорнувши її, він би зразу побачив, що книжка ця не має нічогісінько спільного ні з «Мереживом перехрещених ліній», ні з жодним іншим моїм романом, чи то справжнім, чи апокрифічним.
– Що хтось підробляє романи Сайласа Фленнері, я й сам уже здогадався, – каже Читач. – Я дуже скоро зрозумів, що один з двох романів фальшивий. Але як щодо другого?
Мабуть, із мого боку було б нерозсудливо звіряти цьому чоловікові свої тривоги та клопоти, тому я спробував оджартуватися: – Єдині книжки, що я визнаю за свої, – це ті, що я тільки лаштуюся написати.
Читач поблажливо всміхнувся, а тоді знову споважнів і мовив: – Пане Фленнері, я знаю, хто за всім цим стоїть: то не японці, а такий собі Гермес Марана. Він затіяв усе це з ревнощів до одної дівчини. Ви її знаєте – її звати Людмила Віпітено.
– То чого ж ви прийшли сюди, до мене? – відказую я. – Ідіть до цього добродія і в нього з’ясовуйте, що і як. – У мене зародилася підозра, що між Читачем і Людмилою є якийсь зв’язок, і цього вистачило, щоб я враз заговорив із ним сухим, непривітним тоном.
– Нічого іншого мені й не лишається, – погодився Читач. – Я оце маю їхати в відрядження якраз у ті краї, де він тепер промишляє, в Південну Америку. Буде нагода розшукати його й роставити всі крапки над «і»...
Я не став казати йому, що, за моїми відомостями, Гермес Марана працює на японців, і центер фабрикування апокрифів теж у Японії. Мене цікавило одне: щоб цей настира був якомога далі од Людмили. Тож я порадив йому чимскоріш рушати за океан і не шкодувати часу й сил на пошуки перекладача- привида.
Читача переслідує якийсь дивний фатум. Він розповів мені, що уже довший час не може дочитати жодного роману. Кожного разу щось та й змушує його перервати читання, тільки-но розпочавши.
– Може, романи трапляються нудні, – припускаю я, як завжди сповнений песимізму.
– Навпаки, я мушу переривати читання саме тоді, коли воно стає по-справжньому захопливим. Я нетерпляче чекаю нагоди дочитати недочитане. І от, коли я врешті знаходжу той роман, який почав був читати, виявляється, що це геть інша книжка.
– ...ще нудніша, за попередню... – додаю я.
– Ні, ще захопливіша. Але й цю книжку мені не вдається дочитати. І так знов і знов.
– Ваш випадок вселив у мене надію, – кажу я. – Зі мною все навпаки. Дуже часто, беручи в руки свіжовиданий роман, я бачу, що цю саму книжку я читав уже сотні разів.
Я довго розмірковував над своєю зустріччю з Читачем. Може, він читає книжки так напружено, що з перших сторінок висотує всю суть роману, і на всі наступні сторінки уже нічого не лишається. Зі мною буває щось подібне, коли я пишу: останнім часом усі романи, що я беруся писати, вичерпуються вже на самому початку, так наче я уже на перших сторінках сказав усе, що мав сказати.
У мене з’явилася думка написати роман, що складався б із самих тільки початків романів. Героєм роману міг би бути Читач, якому ніяк не вдається дочитати розпочату книжку. Читач купує новий роман А автора Х. Та виявляється, що примірник бракований, і Читачеві вдається прочитати тільки сам початок... Він іде назад у книгарню, щоб поміняти книжку...
Я міг би писати цей роман від другої особи: ти, Читачу... В романі могла б фігурувати ще й Читачка, перекладач-фальшувальник, старий письменник, що веде щоденника на зразок мого...
Правда, мені б не хотілося, щоб Читачка, рятуючись од Фальшувальника, опинилася в Читачевих обіймах. Я зробив би так, щоб Читач вирушив слідами Фальшувальника кудись на самісінький край світу, і Письменник залишився б сам-на-сам із Читачкою.
Звісно, без жіночого персонажа в Читачевих блуканнях не було б іскорки, інтриги: треба, щоб на шляху йому трапилась іще якась жінка. У Читачки могла б бути сестра...
І справді, здається, що Читач готується їхати геть. З собою він бере «На килимі з листя, залитому світлом місяця» Такакумі Ікоки, щоб було що почитати в дорозі.
НА КИЛИМІ З ЛИСТЯ, ЗАЛИТОМУ СВІТЛОМ МІСЯЦЯ
Листя ґінко осипалося з гілок дрібним дощем і рясно всіювало моріжок жовтими цятками. Ми з паном Окедою простували стежкою, мощеною гладкими річковими каменями. Я зізнався йому, що мені хотілося б відокремити чуттєвий образ кожного окремого листочка ґінко від усіх інших образів, і я запитую себе, чи це можливо. Пан Океда відказав, що цілком можливо. Міркування, від яких я відштовхувався і які пан Океда визнав за слушні, були такі: Коли з дерева ґінко зривається один-однісінький жовтий листочок і падає на траву, то враження, яке дістає той, хто дивиться на нього, – це враження окремо взятого жовтого листочка. Коли з дерева падає два листочки, наше око стежить за тим, як вони кружляють на лету, то наближаючись, то віддаляючись один від одного, мовби два метелики, що граються навзаводи і плавом спускаються на траву, – один тут, другий там. Так само з трьома, з чотирма, навіть із п’ятьма листочками. Однак із зростанням числа листочків враження, що відповідають кожному з них, зливаються в одно й породжують складний чуттєвий образ: образ беззвучного дощу, або (коли подих вітру сповільнить їх лет) жовтих крил, розпростертих у польоті, або (коли опустити погляд додолу) насіяних невидимою рукою світляних плямок. Не втрачаючи ні крихти з цих приємних узагальнених вражень, я хотів би схопити осібний, не змішаний з іншими образ кожного листочка, стежити за його повітряним танцем з тої самої миті, коли він потрапляє в поле зору, і аж до самого його приземлення на трав’яний килим. Ухвальні слова пана Океди заохотили мене глибше застановитися над проблемою. Мабуть, – додав я, розглядаючи форму листочків ґінко, маленьких жовтих віялець із зазубреними краями, – можна домогтися й того, щоб у враженні від кожного листочка виокремити чуттєвий образ кожної його часточки. На це вже пан Океда не сказав нічого. Уже не раз його мовчання служило мені пересторогою проти поквапливих суджень, на шляху до яких я перескакував цілий ряд іще не
