наче на них були написані всі наші секрети, вся та мережа різноманітних, але взаємопов’язаних бажань, що в ній я заплутався, але не хотів визволятися, не задовольнивши усіх цих бажань одне по одному. Тож я тиждень за тижнем відтягував своє розставання з паном Окедою та не надто вдячною роботою без ніякої кар’єрної перспективи і поволі усвідомлював, що то він, Океда, і є тою сіттю, яка тримає мене і дедалі тугіше мене обплутує.
Осінь була ясна й погожа. Одного разу, коли близилась листопадова повня, я говорив із Макіко про те, що місяць варто споглядати не інакше, як крізь віття дерев. Я доводив, що на галявині під ґінко місячне світло, відблискуючи на килимі з опалого листя, зависає непорушною хмарою сяєва. Я казав це не без задньої думки: тої ночі я хотів призначити Макіко побачення під деревом ґінко. Дівчина відказала, що багато краще місце – озеро, бо восени, в цю холодну, суху пору, місяць віддзеркалюється на поверхні води значно чіткіше, ніж літом, коли над плесом здіймаються густі випари.
– Гаразд, – поквапливо згодився я. – Я чекаю не дочекаюсь, коли ми з тобою будемо удвох, на березі, дивитися, як сходить місяць. Тим паче, – додав я, – що озеро будить у мене приємні спогади.
Може, коли я вимовляв ці слова, дотик її грудей надто виразно вималювався у мене в пам’яті, а може голос мій був надто схвильований, – і вона насторожилася. Так чи так, Макіко насупила брови й замовкла. Запанувала якась ніяковість, що грозила перевати мої любовні фантазії, і щоб розвіяти її, я мовчки розтулив і стулив рота, немовби кусаючи. Макіко інстинктивно відсахнулася, і я побачив на її обличчі вираз гострого болю, так наче її й справді вкушено у ніжне місце. Та вона хутко опанувала себе і вийшла з кімнати. Я подався за нею.
Пані Міяґе була в сусідньому покої. Вона сиділа долі на маті й лагодилася складати екібану з осінніх квітів та гілочок. Я брів, наче сновида, і зауважив її коло своїх ніг саме вчасно, щоб не налетіти на неї і не настоптати її гілля. Поведінка Макіко викликала в мене раптове душевне збуренн, і пані Міяґе не могла не побачити, в якому я стані, бо ж я йшов наосліп, мов шалений. Так чи так, а вона, не підводячи очей, помахала на мене квіткою камелії, яку саме збиралась розмістити в вазі, – так ніби хотіла мене вдарити або відштовхнути ту частину мене, що нависала над нею, а може просто загравала, провокувала, спокушала мене цими ударами-пестощами. Я схилився і простяг руки перед собою, щоб бува не збурити акуратно розставлене листя й квіти; вона в цей час, нахилившись уперед, також поралася із гілками. І тут моя рука помилково опинилася в неї за пазухою, між кімоно і голим тілом пані Міяґе, і я зрозумів, що стискаю її ніжну, теплу, трохи довгасту грудь, а її рука, яку вона просунула між гілками кейякі (що зветься в Европі кавказьким в’язом, –
Груди пані Міяґе викликали в мене певний інтерес. Не так, може, самі груди, як віночок зернястих пимпочок, більших і менших, що всіювали досить широкий темний ореол навколо соска: по краях вони були рясніші, але поодинокі траплялися й на самому вершечку. Мабуть, кожній з цих пимпочок відповідали певні більш або менш гострі відчуття, що формували чуттєвість пані Міяґе. Це можна було перевірити, піддаючи кожну з них легенькому, максимально локалізованому натискові тривалістю приблизно в одну секунду і спостерігаючи за реакцією: прямою, тобто тремтінням самого соска, і непрямою, тобто загальною поведінкою пані Міяґе. Варта уваги була й моя власна реакція, бо між моєю і її чуттєвістю явно встановився певний взаємозв’язок. Цей делікатний дослід я виконував не тільки пучками, а й прутнем, яким я пестив її груди, торкаючись їх плавними круговими рухами, – добре що позиція, в якій ми двоє опинилися, сприяла контактові цих наших зон, кожна по-своєму ерогенних, а пані Міяґе з задоволенням уступала, допомагала мені й владно керувала моїми рухами. Треба ще зважити, що на шкірі прутня, а надто його потовщеного, опуклого вершечка, є точки й ділянки особливої чутливости, дотик до яких може викликати граничну насолоду, приємність, сверб чи навіть біль, але так само й точки та ділянки мало або й зовсім нечутливі. Випадковий або планомірний контакт чутливих і надчутливих нервових закінчень, моїх і її, породжував цілу гамму найрозмаїтіших вражень, що їх упорядковування й аналізування було для нас обох непростою, кропіткою справою.
Ми цілком поринули в це діло, аж раптом за розчиненими дверима з’явилася постать Макіко. Очевидно, дівчина чекала, що я поженуся за нею, а тепер прийшла подевитися, чому я забарився. Вона одразу збагнула, що діється, і вмить зникла, та я все ж устиг зауважити, що вбрана вона була вже по-іншому: тепер замість обтислого светра на ній був шовковий халат, скроєний, задавалося, з таким обрахунком, щоб бути повсякчав розхристаним, щоб розперезуватись без найменшого опору, даючи вихід тому, що нуртує під ним, щоб зісковзувати вниз по її гладенькій шкірі, подаючись перед першим же натиском того бажання доторкнутися, якого не могла не збуджувати її гладесенька шкіра.
– Макіко! – закричав я. Я хотів пояснити їй (хоч, правду кажучи, і сам не знав, з чого почати), що те становище, в якому вона застала мене з своєю матір’ю, зумовлене випадковим збігом обставин, який звів на хибний шлях моє пожадання, спрямоване єдино тільки на неї, на Макіко, пожадання, яке цей халат – чи то вже розстібнутий, чи в очікуванні, коли його розстібнуть – роздмухав і розогнив, якому він одверто потурав, так що коли панна Макіко стояла в мене перед очима, а пані Міяґе торкалася моєї шкіри, мене геть опанувала млость і сласність.
Пані Міяґе, мабуть, усе зрозуміла, бо, схопивши мене за плечі, повалилася разом зі мною на циновку і, звиваючись усім тілом, притулила свою вогку, хватку щілину до мого прутня, який одразу ж засмоктало досередини, наче медичною банкою, а її худі ноги обвили мені стегна. Вона була напрочуд гнучка й рухлива: її ноги в білих бавовняних підколінках схрестилися в мене на крижах, стиснувши мене, мов лещата.
Мій оклик до Макіке не лишився непочутий. За паперовою перегородкою дверей зарисувався силует дівчини: вона опустилася навкарачки, витягла голову, визирнула з-за одвірка і, тяжко дихаючи, розтуливши вуста, широко розплющивши очі, з повабом і огидою стежила за нашими здриганнями. Та вона була не сама. По той кінець коридору в дверях непорушно стояла чоловіча постать. Не знаю, як довго пан Океда там стояв. Він пильно спостерігав – не мене чи свою жінку, а дочку, що дивилась на нас. В його холодних очах, у вигині його стиснутих уст відбивалося любовне томління пані Міяґе, віддзеркалене в очах його дочки.
Він бачив, що я його бачу, але не поворухнувся. Тої миті я зрозумів, що він не спинятиме мене, не прожене мене із свого дому, ніколи не згадає мені за цей випадок ані за інші подібні випадки, що могли б повторитися ще не раз. Та ще я зрозумів, що це потурання не дає мені ніякої влади над ним і нітрохи полегшує тягар моєї від нього залежности. То була таємниця, яка зв’язувала мене з ним, але не його зі мною:
Що ж мені було робити? Я був приречений дедалі більше заплутуватися у плетиві непорозумінь, бо тепер Макіко вважатиме мене за одного з численних коханців своєї матері, а Міяґе знає, що на умі в мене була тільки її дочка, і вони обоє жорстоко на мені помстяться. А в академічних колах почнуть ширитися плітки. Мої злосливі однокашники, завжди готові – хоч би й найпідлішим чином – посприяти планам свого вчителя, почнуть розпускати наклепницькі чутки про те, ради чого я так засиджуюся в домі Океди, і геть знеславлять мене в очах університетських викладачів, що з їх допомогою я мав надію видобутися з свого теперішнього становища.
Та попри всі тривоги, викликані цими обставинами, мені вдавалось зосередитися й розділити загальне відчуття мого прутня, затиснутого в лоні пані Міяґе, на часткові відчуття окремих точок, моїх та її, що зазнавали більшого або меншого натиску внаслідок моїх ковзних рухів і її судомних здригань. Моя зосередженість, крім іншого, допомагала мені розтягнути той стан, що уможливлював такого роду
