II. Зустріч на березі
Вона бігла босоніж по береговому піску. В лагуні, що своїми тихими водами сягала аж до небокраю, хвилі не пінились, перебігали сторожко, ніби зважуючи, куди їм викотити свої рухливі горби. Незлостиво, сумирно закінчували вони шлях на брунатній смужці землі, що колись була розкішною колонією коралів. Тепер ті корали були перетерті хвилями на дрібний пісок.
Ноги Рут лишали на цьому піску неглибокі сліди. Хвиля, обмиваючи їх, бігла далі — аж під коріння високих пальм. На мілині вона творила гармонію білих ліній, як творить їх мороз на шибці. Але тут ця гармонія була не змертвіла в своїй непорушності — тут лінії ламалися, вигиналися, переплітаючись так химерно, що око не встигало вловлювати всіх орнаментів, ямі народжувались і вмирали протягом хвилини.
Гра цих ліній нагадувала гру звуків, із яких складається симфонія. І Рут, що над усе любила музику, намагалася врости серцем у ці примхи та радощі природи.
Десь у глибині душі цієї дівчинки, якій життя дарувало передчасне визрівання, зіткнулися бажання, настрої та надії, мов оті мінливі лінії на береговому піску.
Черевички вона тримала в руках. Вітер бавився її золотим волоссям, то підіймаючи його кільчасті пасма, то кидаючи знов на плечі. І по них збігало сонце — збігало невидимими струмками — і губилося у вологих слідах від її босих ніг.
На обличчі Рут можна було помітити смуток, через який лише інколи пробивалася несподівана радість. То була радість єднання з природою. Потреба такого єднання стихійно жила в душі дівчинки, як живуть вечірні зорі в тихій озерній воді.
Вона думала про Едмундо. А він стояв за стовбуром пальми, боячись ворухнутись. Йому здавалося, що один необережний рух стане причиною катастрофи — зникне, розтане в просторі той дорогий образ, який він уперше побачив за допомогою хвиль батькового мозку. І лише зараз дивився на Рут власними очима.
Звичайна дівчинка — дитина людської матері, — про що вона зараз думає? Їй було тільки одинадцять років. Для неї ще не настав час, коли народжується зріле, доросле почуття. А Едмундо прийшов із того світу, де розумні істоти не діляться на жінок і чоловіків.
Але тепер — у новому житті — Едмундо справді став хлопцем.
В його пориванні до Рут діяли сили, які єднають два далекі, незрозумілі одне для одного світи. Це була стихійна жадоба самої природи поєднати силу й красу, могутність і ніжність, земну квітку і грозу небесну. В такому єднанні гроза розквітає чарівною квіткою, а земна квітка несподівано стає небесною грозою — як було тоді, коли золотоволоса Рут спрямувала всі блискавиці неба на Чорну фортецю…
Страшно зробити крок, бо від нього залежало так багато. І все ж Едмундо його зробив. Гостро відчував, як відривається нога від землі, як вона знову намацує твердий грунт. І поволі з’являлася певність, що Рут не помітить у ньому нічого штучного, неприродного. Він такий, як усі. Саме цього й прагнув Едмундо.
Рут підвела голову, трохи здивовано глянула на хлопця. Здивування це пояснювалося не самою особою Едмундо, а лише тим, що Рут не сподівалася нікого зустріти. Дівчинка звикла до своєї самотності. Делія не дуже любила прогулянки — вони її стомлювали. Рут здебільшого мандрувала по острову сама. Едмундо, мов сновида, тихо, майже безшумно, крок за кроком наближався до дівчинки. Ось нарешті він підійшов так близько, що Рут навіть злякалася.
— Чого тобі? — насторожено запитала вона.
Едмундо мовчав. Як їй пояснити, що він і є той, кого Рут так довго ждала? Ніяково переступив з ноги на ногу, мовби перевіряючи їхню придатність для нового життя.
І несподівано для себе сказав:
— Давай дружити.
Рут зміряла його тривалим поглядом. Можливо, їй видався знайомим голос цього хлопця. Але за хвилину її зацікавленість згасла.
— Ти часом не з бараків?..
Це запитання кольнуло Едмундо. В бараках жили білкові роботи. Серед них були й такі, які в зовнішньому вигляді повторювали Едмундо. А, власне, хіба він чимось відрізнявся від роботів? Професор запевняє, що роботи мають примітивну психіку. Але сам Едмундо з ними не спілкувався й нічого про це не знав. Знав лише одне: він живе в тілі робота — в його кістках і м’язах.
Едмундо заволоділо відчуття власної неповноцінності. Йому хотілося обернутися й піти геть. Рут чекала не його — вона чекала того Едмундо, якого сама виліпила у потаємних мріях.
Едмундо вже навіть зробив крок, збираючись покинути дівчинку. Але Рут його спинила:
— Стривай! Ти ж дружити зі мною хотів.
— А можна? — з прихованою надією запитав Едмундо.
— Чому ж ні? Дістань мені оті черепашки.
Едмундо просто в черевиках зайшов у воду, назбирав черепашок і висипав це іскристе багатство біля її ніг.
Черевики чавкали, з них вихлюпувалась вода. Рут засміялася:
— Чому ж ти не роззувся?
— Зараз, — розгублено мовив Едмундо, пробуючи негнучкими пальцями розшнурувати черевики.
— Який же ти! Наче ніколи черевиків не носив.
Вона присіла навпочіпки і швидкими рухами звільнила його ноги від мокрих черевиків. Зв’язала їх докупи, перекинула через плече Едмундо й тоном наказу кинула:
— Ходімо!..
Вони довго йшли по тій береговій смужці, де кожна хвиля обмиває ноги, ворушить пісок поміж пальцями, лоскітно вивільняє з-під босих підошов дрібні, ретельно відполіровані камінці.
Рут запитала:
— Хіба Професор вас відпускає?
Едмундо вже почував себе трохи сміливіше.
— Кого це — нас?
— Ну, вас… Тих, що в бараках.
Так, він для неї тільки робот. Але чому ж тоді Рут так довірливо погодилася з ним дружити? Хіба може людина дружити з роботом?
— Мене відпускає, — ухильно відповів Едмундо.
— А що ж ти за персона? — обернулась до нього Рут.
Едмундо зважився. Він загородив їй дорогу, дихав просто в обличчя й гаряче шепотів:
— Скажи, Рут… Якби я був одним із тих, хто живе в бараках…
— Ну то що? — не дала йому закінчити Рут. — Живи собі.
— Але ж я хочу з тобою дружити.
— Дружити?.. У мене є друг. Він незабаром прийде. Його звуть Едмундо. А ти… Ми теж можемо дружити. Але зовсім не так, як з ним.
Едмундо з деяким подивом відзначив: Рут зовсім інакше, ніж Професор, ставиться до тих, хто жив у баражах. Може, вона не все знає?
Ні, Рут знала майже все. Вона запитала:
— А ти яка модель?
Едмундо не витримав:
— Рут! Невже ти не пізнала мого голосу? Я — Едмундо!..
Дівчинка рвучко зупинилась, губи її ворушилися, а рука з черевичками чомусь застигла в повітрі, мовби з піднятим щитом. Враження було таке, ніби Рут намагається захиститись від нападу.
— Так, я — Едмундо, — палко продовжував хлопець, не дозволяючи їй отямитись. — Професор дав мені людське тіло. Правда, не зовсім людське… Тіло одного із своїх роботів. Але я не робот! Ніхто не змусить мене підкорятися чужій волі. Я хотів бачити тебе. Хіба важливо, в який одяг я для цього прибрався? Якби ж ти це зрозуміла, Рут!.. Якщо тобі не подобається мій вигляд — вважай, що я прибув на чужій машині. І ота
