— Бідна міс! — зітхала Делія. — Мені вже втрачати нічого. А ви ще й на світі не жили. Чого ж Професор хоче від вас?
— Хоче зробити Едмундо людиною, — поважно відповіла дівчинка.
— О, вони тут роблять таке… Немає на них грому небесного. Хай би спопелив оцей клятий острів.
Рут сприйняла згадку про грім небесний так, як його може сприйняти лише володарка блискавиць.
— Навіщо? Тоді Едмундо ніколи не стане людиною. І я ніколи його не побачу.
Якось Рут заблукала в хащах. Вона знала, що на острові немає диких звірів. Боятись їй нічого. Продираючись крізь листя велетенських папоротів, дівчинка вийшла на галявину, освітлену полудневим сонцем. І тут їй відкрилось видовище, яке змусило серце дівчини затремтіти від жаху.
Просто на неї вийшли з кущів двоє хлопчиків. Вони були схожі одне на одного, мов близнюки. А може, й справді були близнюками. Ноги й руки їхні рухались так, ніби кожен із них був тінню другого. В цих рухах відчувалась неприродність — мовби то були автомати з дистанційним керуванням.
Спинившись за кілька кроків від Рут, хлопчики дістали із піхов великі ножі й одночасно встромили їх одне одному в груди. Але не впали — продовжували стояти, тримаючись за держаки ножів. На їхніх обличчях не можна було помітити ні болю, ні страждань.
І тут дівчинка побачила Професора, який вийшов на галявину разом з людиною, що нагадувала лікаря. Професор і лікар наблизились до хлопчиків, байдуже поштовхали їх кулаками в спини. Хлопчики, вивільнивши ножі з грудей одне одного, сховали їх у піхви. І, мовби нічого й не сталося, механічно підіймаючи ноги, рушили через галявину туди, звідки з’явилися.
Сидячи у своїй схованці, Рут мимохіть чула розмову поміж Професором та лікарем. Не все вона зрозуміла, але загострене сприймання допомогло їй запам’ятати майже все, про що йшлося.
— Я не поділяю вашого захоплення, сер, — невдоволено сказав Професор. — Моделі, правду кажучи, нікудишні. Вони підходять хіба що для гри в солдатиків, але не для нашої справи.
— Але ж ви самі бачили, — нервово протираючи окуляри, заперечив лікар. — Програму вони виконали блискуче. Їх можна пробивати кулями, проколювати багнетами — і жодних ушкоджень! Вражені органи відроджуються з такою швидкістю, що моделі не встигають упасти. Невже цього мало?
— Вони зовсім не реагують на зміну ситуацій. Це не живі істоти, а манекени. Їм треба дати трохи незалежності. Я хочу мати дресированих ідіотів — це правда. Але ідіот сам повинен вирішувати, як ліпше діяти в цю хвилину.
— Це вже розум, — зауважив лікар.
— До розуму ще далеко. Досить рефлексів. До речі, коли буде готова модель для Едмундо?
— Незабаром покажу.
— Запам’ятайте: він мусить стати нашим колегою, — тоном наказу мовив Професор.
Хоч Рут і не все зрозуміла, але дещо для неї прояснилося. Хлопчики були не людьми, а лише автоматами. Це по-перше. По-друге, її Едмундо не господар на цьому острові, а лише модель. Слово це жахало її своєю бездушністю.
У Рут не було порадників. Мимоволі довелось шукати поради у Делії.
Коли Рут розповіла їй про хлопчиків-автоматів, Делія сплеснула долонями:
— О господи! Невже міс уже бачила?..
Вночі вона поклала Рут у своє ліжко. Пригорнувши її голівку до сухих грудей, Делія розповіла дівчинці те, що їй самій хотілося забути.
Професор привабив Делію можливістю жити на сонячному острові. Тоді вона була молодою вдовою шахтаря. Жилося їй дуже зле. Дітей у неї не було. А Професор пообіцяв, що на її рахунок в одному з європейських банків щороку надходитиме сума, яка для вбогої вдови здавалася цілим багатством. Делія всього тільки повинна стати донором. Гроші вона отримає тоді, коли Професор закінчить свої досліди.
Її не кололи, в неї не брали крові. Це було зовсім інше донорство. Брали просто одну клітину з її шкіри. Для ока це зовсім непомітно — так, ніби лікар здував із твоєї руки випадкову порошинку.
Спершу Делія вважала, що їй даремно сплачують гроші. Щоправда, вона додатково виконувала обов’язки покоївки, але ж плата була незмірно вища, ніж коштувала ця проста робота. Лише згодом вона дізналась, навіщо Професорові потрібні живі клітинки із її тіла. Їх прищеплювали молодим негритянкам. Прищеплювали так, що вони народжували дівчаток, які були повним повторенням Делії.
Живуть вони в бараці, куди, окрім Професора та його помічника, ніхто не має права заходити. Тридцять юних Делій, у яких ніколи не було ні батька, ні матері!
Від негритянок, які їх народжували, дівчаткам у спадок не дісталось жодних ознак. Хіба можна тих жінок вважати їхніми матерями? Делія також не була матір’ю. І якщо були в них колись батьки, то це батьки Делії, які давно померли. Лише їх можна вважати предками цих істот.
Скільки сліз виплакала Делія! Бачити власну молодість у страшній неволі — молодість, розмножену в тридцяти особах, — було над її сили.
І водночас вона не мала права поскаржитись, що над нею творили насильство: всього тільки невидима порошинка з її руки!..
До Професора подібні досліди провадились лише на тваринах. Застосування їх на людині вважалося великим моральним злочином.
Нічого цього не знала Делія. Професора вона вважала дияволом в людській подобі і тому щоночі молилася…
Тепер негритянки розмножують модель хлопчика. Розмножують так, як множаться штамповані предмети на сучасних заводах. Дітей кудись відвозять, комусь вони дуже потрібні, а тут Професор та його помічники провадять свої нелюдські досліди.
Навіщо вони це роблять? Делія певна, що Рут згодом також стане донором.
— Модель хлопчика? — пригортаючись до Делії, тремтячим голосом запитала Рут.
Вона не могла заснути до ранку. Яким же буде Едмундо? Хоч дівчинку й лякало те, про що розповідала Делія, але ж вона знала: Едмундо — це блискавка, яка має стати людиною. І чим більше буде незвичайного в його організмі, тим більше Едмундо залишиться самим собою.
Це заспокоїло Рут. Серце дівчинки шукало невидимого друга. Видимим Едмундо стане лише тому, що так зручніше їм дружити.
Ось чому таємниця Професора не викликала в дівчинці такого страху, який переживала Делія. Правда, оте розмноження однієї особи, перетворення її на білковий автомат — це страшно. Та якби не було цього — не лишилося б жодної надії будь-коли побачити Едмундо.
Частина друга
Блискавка стає людиною
I. Блискавка стає людиною
Може, так воно й сталося: вдарила блискавка в земний океан — і там зародилась перша білкова клітина. Згрупувавшись у живий організм і ставши людиною, клітинки оті «забули», що вони походять від блискавки.
Зараз це повторилося. Але те, на що природа витратила багато століть, в лабораторії Професора вимагало одного або двох років.
Едмундо бачить себе! І знає, що це він, а не хтось інший. Бачить у дзеркальній воді, що невеличким озерцем виграє поміж пальмами. Бачить небо над головою, білі хмарки, що поволі пливуть у просвітах поміж листям жовтосмолок, — те небо, яке нещодавно було його домівкою.
