Журавель, Павленки, Нiна Барвiнок, старий Коляда, Христофорови, 'пан' Потоцький та ще, може, хтось досi невiдомий...
Ну що ж, завтра на допитi Павленка багато що мав з'ясуватися!..
Дмитру Iвановичу стало холодно, незважаючи на тепле ратинове пальто i хутряну шапку - пiклування Ружени, Вiн пiдвiвся з лавочки, застебнув пальто i, продовжуючи прогулюватися, наблизився до будинку.
Лише вчора вони виїхали звiдси майже без речей, як молодожони. Частину старих меблiв, якi збереглися, Ружена здала до комiсiйної крамницi, а мотлох, такий, як пом'ятий, ребруватий диван у кабiнетi та продавлене, колись улюблене, крiсло господаря, залишили на мiсцi.
Будинок стояв порожнiй, настовбурчений, але Дмитру Iвановичу, коли вiн увiйшов, щiльно зачинивши за собою за звичкою дверi, немов боявся впустити холод, несподiвано здався сповненим життя.
Пусткою для нього була якраз нова трикiмнатна квартира там, на Оболонi, i не тому, що iще не мала меблiв, - в нiй не було життя, тих пахощiв життя, якi не вiдразу вивiтрюються iз старого дому i не за один день заповнюють нову оселю.
Полковник пройшов кiмнатами. Електрик з житлової дiльницi уже обрiзав свiтло, бо вранцi мав приїхати бульдозер, але Дмитро Iванович i у темрявi по ледве помiтних вiдблисках снiгу знадвору легко орiєнтувався. Вiн постояв у спальнi, багато рокiв зачиненої пiсля смертi Зiни - Наталчиної матерi, i тiльки тепер розчахнутої навстiж. Зараз ця спальня, як i всi кiмнати, здалася надзвичайно просторою, i навiть не вiрилося, що колись їм було тiснувато у маленьких кiмнатках цього старого будиночка.
У спальнi разом iз холодним вiтром блукали тiнi минулого життя. Йому навiть вчувся голос Зiни, голоси iнших близьких людей, якi швидко розтали, полинули назавжди на крилах вiтру, що вiльно гуляв по кiмнатах.
Вiн пройшов до свого кабiнету i знову здивувався, виявивши, що це - велика кiмната, в якiй ранiше чомусь було тiснувато i йому, i столу, i полицям з книжками.
Залишене крiсло стояло на своєму мiсцi. Дмитро Iванович торкнувся рукою де-не-де потрiсканої ледеринової спинки i важко опустився в нього. Тепер перед ним не було стола, на який вiн мiг обiпертися лiктем, i вiн поклав руки на колiна.
Скiльки рокiв просидiв у ньому, скiльки дум передумав, скiльки разiв мало не плакав вiд свiдомостi свого безсилля, коли iстина ховалася вiд нього, але скiльки разiв вона вiдкривала йому тут своє величне лице!
Вервечкою пробiгли в його пам'ятi справи, над якими сидiв ночами, терпляче креслячи свої графiки i час вiд часу випростуючи пiд столом замлiлi ноги. Справи, справи, справи!.. Нi, не справи, а люди! Люди добрi i злi, тi, що йдуть на жертви заради близьких, i тi, якi охопленi лютою ненавистю до ближнього, тi, що переймаються чужим болем, i тi, що спокiйно встромляють нiж в iншого, якi готовi подiлитися окрайцем хлiба i якi пригощають потруєним питвом, невинно потерпiлi i злочинцi, що втекли вiд кари...
Йому пригадалися i художник Сосновський, який чекав розстрiлу за чужий злочин, i есер Козуб, i англiйка Джейн з матiр'ю, фашист Карл Локкер i норовливе дiвча Таня на Закарпаттi, i капiтан Бреус, сектант Лагута, Данилiвна з готелю у Лиманському, i вбивця Чемодуров та багато-багато iнших. Люди, люди, люди, цiлi свiти почуттiв, розпалених пристрастей, страждань i спалахiв щастя.
Усi вони пройшли перед ним у цьому домi, серед цих стiн, крiзь нього самого, крiзь його почуття, його душу. Вiн, скiльки мiг, вiдновлював зневажену справедливiсть, прагнув захистити невинного i знешкодити злочинця. У цьому полягав його службовий обов'язок i сенс життя.
Можливо, саме тому так тяжко йому зараз було покидати цей дiм. Здавалося, що разом з цими стiнами, приреченими на злам, пiде у безповоротне минуле усе, чим вiн жив.
Але так чи iнакше треба було йти. Завтра на нього чекали новi турботи, новi справи, i Дмитро Iванович, насилу вивiльняючись у пальтi з тiсного крiсла, пiдвiвся.
Вiн наблизився до хвiртки, ще раз кинув прощальний погляд на будиночок, що затаївся у нiчнiй темрявi, i раптом несподiвано для самого себе повернувся до нього. Тут вiн став хазяйновито зачиняти зяючi чорнотою вiкна, про якi пiд час виїзду у поспiху забули, немов закривав очi загиблого друга.
Потiм знову швидким кроком рушив до хвiртки i щiльно зачинив її за собою, щоб бiльше нiколи сюди не повертатися...
19
Це був другий допит Павленка. Уже як пiдозрюваного, а не свiдка.
Вячеслав Адамович за цi днi дуже змiнився. Хоча i пiд час першої розмови Коваль вiдзначив, що має справу з чоловiком пригнiченим, обличчя, погляд i жести якого свiдчать, що вiн дуже гостро переживає подiї останнiх днiв. Проте Павленко iще мiг складно вiдповiдати на запитання i якоїсь хвилини, захопившись, навiть повiдав цiлу iсторiю життя Нiни Барвiнок.
А зараз його було важко впiзнати. Обличчя ще дужче витяглося i побiлiло, вiд чого риси загострилися; рухи стали бiльш рiзкими, нервозними, але вiдповiдав вiн в'яло, i у примерхлому поглядi з'явилась якась байдужiсть i вiдчуження.
- Пiд час минулої нашої розмови ви не вiдповiли, чому опинились на початку дванадцятої пiд дверима Журавля у такому непривабливому виглядi, в нiчнiй бiлизнi. Як ви поясните цей епiзод сьогоднi? спитав його Коваль.
- Я й сам не знаю, - розвiв руками Павленко. - Якщо тiєї ночi був повний мiсяць, то, можливо, я вийшов iз своєї квартири, сам того не тямлячи... Зрозумiйте мене правильно, в Мiсяцi є щось непiзнане, трансцендентальне, тяжке i чарiвне... I я гадаю, вiн має енергiю бiльшого порядку, нiж магнiтна... Якщо магнiтне поле та iншi види енергiї, якi зв'язанi iз Землею, формують наше тiло, то дух створюється пiд впливом Мiсяця... Зрозумiйте мене правильно. Це не всi знають, але це - факт... Тому багато народiв поклоняються Мiсяцю... Коваль пильно глянув на Павленка. Чи не знущається той з нього? Трансцендентальнi сили! Дмитру Iвановичу раптом згадався Наталчин опус, написаний нею на Закарпаттi, коли вiн шукав там убивцю угорки Каталiни Iллеш та її дочок.
'ШЛЯХ ДО НIРIАПУСА'
(Заплутана справа)
ЧАСТИНА I
Вiд трупа тхнуло перегаром.
- Це - 'Мартель', - заперечив собака i лiниво згорнувся калачиком у крiслi.
- 'Мартель'! - зауважив померлий. - 'Мартель'...
У вiкно влiтав аспарогiловий вiтер. Небо злякано мерехтiло вiдтiнками бiлизни убивцi! Пахло м'ятою - непорочний запах смертi йшов вiд небiжчика i легким серпанком обкутував присутнiх.
У цей час Гопкiнс вiдчув гострий бiль у шлунку. А лiве вухо його помiчника аскаридозно засвербiло.
- Атмосферу отруєно! - здогадався собака.
У кiмнатi все пливли i пливли кудись невиразнi гiдронiчнi хвилi...
Помiчник i 'третя рука' Гопкiнса Поня Хлюстович (серб за нацiональнiстю, американець за походженням, хунвейбiн за переконаннями) витяг з кишенi уламок лiтаючої тарiлки.
- Це - *вони*! - з незрiвнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори i здригнувшись при цьому прищемленим сiдничним нервом.
- *Вони* зовсiм не могли цього зробити, тому що *вони* не могли цього зробити зовсiм, - авторитетно- роздратовано заявив Гопкiнс. Але...
Але фрази вiн не закiнчив, бо концентрованi телепатичнi поля винесли його через вiкно у призахiдний надпростiр.
Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже...
ЧАСТИНА 2
...Ламкi морськi хвилi пестили нiжне ялтинське узбережжя.
Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю...
Далi буде (у 2-му томi)'.
Але то був дружнiй шарж, яким донька iронiзувала над Ковалем i його колегами, а зараз Павленко говорить про такi речi цiлком серйозно. Вячеслав Адамович навiть випростався цiєї хвилини у крiслi.
- Мiсяця не було. Снiг, хмари, - сердито сказав полковник. - Не вигадуйте i не ховайтеся вiд вiдповiдi.
- А взагалi, вiн може надсилати свої поклики за будь-якої погоди, i вони проходять до людей не тiльки крiзь хмари, але й крiзь стiни... - повчально зауважив Павленко. - От i я чому вийшов у коридор, не знаю... Зрозумiйте мене правильно: це ви кажете, що я стояв у бiлизнi i що було це на початку дванадцятої, а я не пригадую... Виходить, все це вiдбувалося поза моєю свiдомiстю, пiд впливом якоїсь вищої сили, я схильний
