дрiбниць, якi потрапляють на очi пiд час розшуку та слiдства. Вiн так само уважно вивчав усi подробицi подiй, факти i фактики, якi згодом змогли б допомогти натрапити на докази. Але вiн вважав, що факти без характерiв - голi, а характери без фактiв - пустий дзвiн. Якщо ж при вивченнi характерiв виявляться факти, що випливають з них, то це iнша справа - такi факти допомагають вийти на шлях iстини. Тiльки тодi, коли деталi виявляються вплетеними у подiї, як тонюсiнькi розгалуження корiнцiв у цiлий кореневий вузол, що живить усе дерево, їх слiд брати до уваги. А iншi тiльки заведуть на манiвцi. Тому головним, на думку Дмитра Iвановича, завжди i у всiх випадках залишалася загальна концепцiя явища, а вивчення характерiв дiйових осiб трагедiї - єдиний шлях для виявлення тих фактiв, якi можуть стати доказами. Деталь - чашки, вiд якої хоче танцювати Спiвак, - на його думку, такою не була.
Пiд час минулої дискусiї iз слiдчим на цю тему вiн не хотiв загострювати розмову i посилатися на авторитети, хоч добре пам'ятав думку академiка Iвана Петровича Павлова, який казав: 'Коли у головi немає iдей, очi не бачать фактiв'.
Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченнi.
- По-перше, чому Нiна Барвiнок поставила на стiл тiльки двi чашки? - питав Павленка Спiвак. - Ви захотiли кави? Так? А крiм вас, хто iще збирався пити? Нiна чи Журавель?
- Не знаю, - знизав плечима Павленко. - Може, собi не поставила.
- Не збиралася пити?
Науковець пильно поглянув на слiдчого.
Вираз обличчя Павленка говорив, що вiн дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б i хотiв, все одно не мiг би вiдповiсти на нього: звiдки йому знати, збиралася Нiна пити каву чи нi?
- Тому що поспiшала додому, - сам вiдповiв слiдчий. - Поставивши чайник на плиту, а чашки на стiл, Барвiнок вiдразу пiшла. I, очевидно, у поспiху забула попередити вас про чайник. Чи не так?
Павленко мовчав.
- Адже вона вiдразу пiшла? I ви залишилися удвох з господарем квартири.
- Це не доведено, хто ранiше пiшов, - сказав Павленко. - I взагалi, ви нiчого не знаєте! - плачливим голосом додав вiн. - Менi не в головi був якийсь чайник. Я не знав, що вiн на плитi, я до кухнi не заходив...
- Неправда, знали, - втрутився Коваль. - Це ви попросили кави? Ви. Нiна Барвiнок пiшла на кухню, набрала у чайник води i запалила плиту, а на стiл перед вами i Журавлем поставила чашки...
- Я теж був напiдпитку. Не так, як Журавель, але все ж... I пiшов, не заглядаючи до кухнi.
- Ви сидiли у крiслi?
- Так.
- З вашою участю ми провели слiдчий експеримент i переконалися, як ви знаєте, що з того мiсця, де ви сидiли, добре видно плиту.
- Я не дивився на неї тодi, гори вона пропадом!
- Ви чекали кави. I вас мало б цiкавити, чи скоро закипить чайник.
- У людини, коли вип'є, швидко змiнюються бажання.
- Цiлком правильно. Крiм спраги...
Так, i Ковалю, i Спiваку було нелегко без переконливих доказiв. Це розумiли i вони самi, i, очевидно, пiдозрюваний.
- У вас немає i не може бути жодних доказiв, - повторив Павленко, - i усi вашi домисли, як кажуть, химинi кури... Так, так!
- Еге ж, - несподiвано погодився Коваль, вкрай здивувавши цим пiдозрюваного. - Прямих доказiв у нас немає. I навiть ваше зiзнання ще не приведе вас на лаву пiдсудних, якщо не знайдемо пiдтвердження вашої вини.
I Спiвак, i полковник чудово розумiли, що визнання не є 'царицею доказiв', проте у даному випадку вони не могли без нього обiйтись i прагнули його мати.
- Саме так, - задоволене кивнув Павленко. - Саме так, - повторив вiн ущипливе, i жилочка на щоцi, яка уже перестала було сiпатися, ще раз смикнулася. - Якщо ви й виявили б на ручцi плити або на чайнику мої пальцi, то це теж не доказ. Я не раз i не два бував у Антона. Мiг коли-небудь i допомогти по господарству...
- Так, - погодився полковник, - на сьогоднi тiльки ми знаємо, що ви не захотiли виключити плиту, коли пальник залила вода. I ви прекрасно розумiєте: доти, поки це знаємо тiльки ми, слiдство офiцiйно звинуватити вас не може. Без переконливих доказiв ми поки що безсилi. Як вiдомо, згiдно з законом, усi сумнiви витлумачуються на користь пiдозрюваного. Але хочу, щоб ви знали i не обманювалися: я не заспокоюсь, поки не розшукаю доказiв. Якщо я не помилився у своїй пiдозрi, то повинен довести вашу провину в iм'я справедливостi вищого закону людського спiвжиття.
- Навряд чи коли-небудь знайдете такi докази, - похмурий вiдчужений погляд Павленка пожвавився. - їх неможливо знайти.
- Якщо помиляюсь - прийму будь-яке покарання. Але переконаний, що так не станеться, бо у мене, крiм окремих фактiв, ще є два серйознi спiльники.
Павленко здивовано глянув на полковника:
- Нiна?
- Нi, не Нiна. Злочин завжди залишає слiди. Навiть злочинна бездiяльнiсть. Це один наш спiльник, i ми знайдемо цi слiди, якi стануть доказами, а другий, - Коваль трохи затримався, - ваша совiсть...
Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.
- Совiсть? - пробурмотiв. - Та яка ж може бути совiсть у мене, у вбивцi, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумiйте мене...
- Справедливiсть сьогоднi ще не перемогла i зло не покаране. Але все життя вас переслiдуватиме примара, спогад про злочин i страх. I ранiше чи пiзнiше ви не витримаєте: ваша совiсть подолає страх i примусить прийти i повинитися.
- Менi немає в чому винитися.
- Ну хоч би в тому, чого у той трагiчний вечiр о десятiй сорок сiм ви подзвонили до 'Київгазу' i розпитували, як перекрити газ... - раптом сказав полковник. - Для чого ви це робили?
Павленко був приголомшений. Вiн забурмотiв щось, Коваль змiг розiбрати лише окремi слова: 'я не знаю... не дзвонив... 'Київгаз'? Який 'Київгаз'...', а потiм i цей шепiт перестав злiтати з тремтячих губiв пiдслiдного.
Тим часом Спiвак вставив у магнiтофон касету. У кабiнетi пролунали новi голоси. Спочатку - жiночий: 'Диспетчер слухає', потiм пiсля короткої паузи - схвильований чоловiчий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: 'Скажiть, будь ласка, як перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажiть, якщо до квартири проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?' - 'Ви що, п'янi? Не хулiганьте, - строго промовила жiнка, - кажiть, що трапилося? Ваша адреса?'
Почулися короткi гудки. Знову пролунав дзвiнок. Плаксивий голос Павленка промовив: 'Зрозумiйте мене правильно...'
Слiдчий вимкнув магнiтофон.
- Це - копiя. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний пiд час нашої з вами бесiди у мiськвiддiлi, i цей, записаний на диспетчерськiй плiвцi, - iдентичнi, тобто належать однiй i тiй самiй людинi. Тепер маємо точнi аналiзатори мовлення, осцилографи, новi електронно-обчислювальнi машини, i таке зiставлення голосiв не складало труднощiв. Ви, як iнженер, мали б це розумiти... Отже, чому ви дзвонили до 'Київгазу', що означало ваше запитання: 'Через скiльки часу людина учадiє?' Вiдповiдайте.
- Присягаюсь, це не я, - шепотiв Павленко. Здавалося, вiн зовсiм втратив голос. - Я не згубив Антона., Зрозумiйте мене правильно...
Жалюгiдне видовище являв собою зараз пiдслiдний: блiде обличчя вкрилося червоними плямами, зiницi розширилися, губи тряслися. Руками вiн учепився у крiсло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кiмната наповнилася страхом.
- Можете посадити мене, - бубонiв вiн далi, - але не я, не я... Нi, нi!!
- А хто ж? Скажiть.
- Я не знаю... не знаю... не знаю...
