Коваль вiдвiв погляд вiд Павленка, такою мiзерною здавалася йому зараз ця людина. По якiйсь асоцiацiї раптом згадалася розмова у доньки iз студентом-фiзиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурiвноваженою психiкою. У складних ситуацiях цi люди розгублюються i готовi взяти на свiй карб те, чого насправдi не робили, як це сталося iз слабкодухим художником Сосновським, який зiзнався в убивствi, якого не вчинив.
А тут було усе навпаки. У Павленка, людини теж неврiвноваженої, не вистачало, на думку Коваля, мужностi сказати правду.
Дмитро Iванович не жалував зараз цю молоду людину, та все ж якесь особливе чуття не давало йому до кiнця повiрити, що перед ним сидить справжнiй убивця. Можливо, таке почуття у нього з'явилося вiд того, що розумiв хиткiсть своєї обвинувальної позицiї: якщо навiть буде встановлено, що Павленко пiшов з квартири Журавля останнiм, це ще нiчого не доводить. А довести, що пальник залишили вiдкритим умисно, неможливо, навiть i те, що пiдозрюваний, йдучи з квартири, взагалi бачив, що пальник вiдкрито.
Єдиним доказовим фактом, хоч i побiчним, може бути дзвоник до 'Київгазу'. Але пiдозрюваний завжди може сказати, що вiн пожартував з п'яних очей або навiть похулiганив.
Йому чомусь раптом знову згадався лiс його дитинства, таємничий Колiсниковий гай, в хащах якого заблукав дитиною, смута, що охоплювала його в ньому. Певне, тому це згадалося, що вiн i тепер намагається зазирнути у найсхованiшi куточки, тепер уже людської душi, намагається зрозумiти нiяк непояснимi вчинки, щоб таємне стало явним, i, як завжди, терзається смутою, сумнiвами, чи зможе з почуттям виконаного обов'язку вийти з темних хащ невiдомого на вiльний простiр iстини.
Спiвак теж бачив, що пiдслiдний переживає якийсь гострий внутрiшнiй конфлiкт.
- То як, Павленко, - спитав вiн, - може, все ж таки розкажете правду? Я ж бачу: в вас борються протилежнi почуття... Полегшiть собi душу щиросердою розповiддю.
- Борня духу в людинi незбагненне таїнство її...
Незадоволено буркаючи собi пiд нiс, полковник пiдписав перепустку. Спiвак нагадав пiдслiдному, що той не може поки що нiкуди виїздити без дозволу...
Вячеслав Адамович кивнув i, сутулячись, важко ступаючи i похитуючись, немов на нього тиснув надмiрний тягар, вийшов з кабiнету.
20
Через декiлька днiв пiсля допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив бiльше в iнститут, не було його й дома, i Варвара Олексiївна, стривожена вiдсутнiстю чоловiка, прибiгла до мiлiцiї з'ясувати, чи не заарештували його.
Надiйшов Новий рiк, подарував киянам снiговi замети, ялинковi базари, плановi клопоти, новорiчнi вечори i, одвiчну надiю, що у новому роцi все буде краще, нiж у старому. Потiм вiдгуляв i 'старий' новий рiк, закiнчилися шкiльнi канiкули, на подвiр'ях з'явилися викинутi з квартир облетiлi ялинки.
Ковалi вже освоїлися у своїй новiй квартирi, в їхню сiм'ю прийшли новi хвилювання i клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Iвановича: Наталка закохалася у Хосе i навеснi слiд було готуватися до весiлля. Коваль i радiв, i не радiв з їхнiх заручин. Радiв тому, що Наталка нарештi зробила свiй вибiр. Але хвилювався, не знаючи iще, що намислили молодi люди: залишаться пiсля одруження у Союзi чи поїдуть на батькiвщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освiту, як їй там буде, вдалинi вiд Батькiвщини. Але найголовнiше, у чому не хотiв i собi зiзнатися, його охоплювала гнiтюча туга при самiй тiльки думцi, що маленька, рiдна 'щучка' поїде так далеко i, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле i залишивши йому завершувати свiй життєвий шлях у самотi. Дмитро Iванович боявся признатися собi в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку вiн по-своєму тож любив, але у якої, крiм нього, було й своє життя.
Було Дмитру Iвановичу прикро й те, що дочка, вирiшуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здiйсненим фактом. Але вiн швидко простив це їй. Тiльки тепер по-справжньому зрозумiв, що серце його завжди болiтиме за дочку, хоч би де вона опинилася i хоч би що з нею трапилося, i все їй пробачить.
Прагнучи забути цi тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службовi справи. Завершити початi ще у минулому роцi розшук i дiзнання по смертi Килини Сергiївни Христофорової i загибелi молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архiву, i полковник Коваль час вiд часу, вiдклавши поточнi справи, повертався до них.
На Вячеслава Павленка було оголошено всесоюзний розшук.
Коваля весь час не покидала думка: чому вiн утiк? Хоч би чим займався Дмитро Iванович, думка ця раптом спалахувала у мозку... Чому втiк? Адже чудово розумiв, що впну його неможливо довести на пiдставi тих фактiв, якi вдалося зiбрати розшуку! Чи, може, таки мав рацiю той юнак, Панас? Може, й справдi страх непояснимо присутнiй в нас навiть тодi, коли знаємо, що не виннi? Чи щось iнше штовхнуло Павленка на втечу: конфлiкт з дружиною, зневiра у своїй роботi?.. I все ж: чому вiн утiк?
Нерозкритим залишалося i вбивство Христофорової. У кiмнатi кравчинi судмедексперти скрупульозно вивчали усi пiдозрiлi слiди, якi могли визначити напрямок пошукiв. Зняли вiдбитки пальцiв на ручках дверей, що вели до кiмнати Килини Сергiївни, вiдбитки i на платтi загиблої, якi залишилися, коли нападник смикнув його, але найбiльшу їхню увагу притягли волосинки, знятi з плаття кравчинi i знайденi на пiдлозi. Вони не належали Христофоровiй.
Ще кiлька рокiв тому ця знахiдка навряд чи допомогла б розшуку. Але тепер, коли судово-медична експертиза може вестися на молекулярному рiвнi, таємниць бiльше не iснувало.
Лабораторний аналiз i вивчення цих волосинок пiд мiкроскопом дав можливiсть встановити генетичну структуру їх i зробити висновок, що вони були видертi, а не випали самi. Носiї генетичної iнформацiї засвiдчили, крiм того, що волосинки належали жiнцi вище середнього зросту, чорнявiй, з рiшучим, навiть агресивним характером.
Ковалю треба було спочатку максимально розширити коло осiб, якi зустрiчалися з кравчинею, а потiм звузити його настiльки, щоб у ньому залишилася тiльки одна людина - тiльки та жiнка, яка напала на Христофорову.
Це виявилося завданням складним i забрало багато часу.
Дмитро Iванович старанно розшукував замовниць кравчинi i несподiвано виходив на жiнок такого високого громадського становища, що брати у них свiдчення було нелегкою справою. Усi одностайно заявляли, що Килина Сергiївна була справжньою художницею, що вони шанували i цiнили її. Клiєнтки 'ахали' та 'охкали' з приводу її безглуздої загибелi, i у їхньому спiвчуттi вiдчутна була прикрiсть в зв'язку з необхiднiстю шукати тепер нову кравчиню.
Кiнець кiнцем, у Коваля в його вузькому колi нiкого не залишилося. Або вiн не у той бiк, в який треба, закидав свою сiтку, або вона була дiрява i в останню хвилину улов тiкав з неї...
А час минав. Уже дзенькали краплi з дахiв, бiля станцiй метро з'явилися жiнки i пiдлiтки з оберемками лози, вкритої нiжно-срiблястими котиками, першими пролiсками за полтинник, i люди, що знудьгувалися за весною, купували їх, хоч знали, що не слiд пiдтримувати губителiв природи.
В один iз таких перших весняних днiв, коли повiтря напоєне ще ледь вiдчутним подихом близького оновлення, коли особливо помiтне протистояння зими i весни, Дмитра Iвановича викликав до себе начальник управлiння.
Запросивши полковника сiсти, вiн мовчки поклав перед ним брудний, весь у плямах, бганий i надiрваний конверт з листом i невеличку супровiдну записку. На конвертi було написано: 'Полковнику мiлiцiї Д.I.Ковалю'.
Дмитро Iванович насамперед прочитав офiцiйний лист. В ньому Управлiння внутрiшнiх справ на транспортi повiдомляло з Якутська, що бiля станцiї у старому сараї було знайдено замерзлого невiдомого у подертому узбецькому халатi. 'Пiд час огляду, - говорилося у листi, - жодних документiв у загиблого не виявлено. Пiд широким шкiряним паском, надiтим на голе тiло, був невеличкий полотняний мiшечок, в якому лежав цей лист. Управлiння внутрiшнiх справ вважає, що, можливо, даний лист адресовано полковниковi мiлiцiї Д.I.Ковалю, спiвробiтнику МВС України, i мiстить деякi важливi вiдомостi.
Просимо пiдтвердити одержання листа i правильнiсть установлення адресата'.
- Ваша популярнiсть, Дмитре Iвановичу, - вимовив iз похвальною посмiшкою генерал, - поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: 'Iнспектор Коваль' - i всi будуть знати, про кого йдеться.
Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змiнивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звiльненого у вiдставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлiннi, проте й це було повернення до активного
