Я пiдхопився з лiжка, ввiмкнув свiтло i почав гарячково шукати одяг. Варя сидiла на постелi у нижнiй сорочцi, обхопивши голову ззаду голими руками. Погляд її був спрямований не на мене, а кудись у простiр, волосся розкидане, вона не рухалася i була схожа на вiдьму.
Потiм вона опустила руки i зовсiм спокiйно промовила: 'Не хапайся... Все одно вже пiзно. Вiн мертвий... I це не я, а господь покарав його за крадiжку, за тебе...'
I тодi я кинувся до телефону. Що було далi - вам вдалося пронюхати: як я дзвонив, що говорив... Але й це не допомогло вам запроторити мене до в'язницi, бо, ви це знаєте тепер, я нi в чому не винен i будь-якi спроби довести мою провину нiколи б не мали успiху...
Слухаючи мою розмову по телефону з диспетчеркою 'Київгазу', Варвара сказала:
'Не зчиняй галасу. Вiн все одно уже мертвий, i в убивствi звинуватять тебе'.
Вона наблизилася до мене i, втiшаючи, спробувала обiйняти. Але я вiдштовхнув її. Менi привидiлося, що це тягнуться до мене кiстлявi руки скелета. Я проклинав її. Вона вiдповiла: 'Не бреши, ти радий. Я зробила це замiсть тебе. Ти сам хотiв цього, ти жагуче заздрив Антоновi i ненавидiв його. Я ж знаю. Але ти не змiг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рiшучостi, ти боягуз. Я розумiла це i взяла усе на себе'.
Тодi я її вдарив, вперше у життi. Вона опустилася на пiдлогу, обхопила мої колiна i знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат i вийшов у коридор, думаючи своїми ключами вiдчинити дверi Антона. Я тiшився надiєю, що Антон iще живий, я перекрию газ i витягну бiдолаху на чисте повiтря.
Але ключi не пiдходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули i потiм не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночi вдиратися до квартири Антона!..
У цей момент я почув кроки на сходах i кинувся у свої дверi. I тодi, не маючи можливостi змiнити хiд подiй, згнiтивши серце, я примирився iз тим, що скоїлося, примирився з усiм. Менi краяли душу суперечливi почуття: страшенно жаль було Антона, але радiв, що зробив це не я, i виправдував себе тим, що хотiв його врятувати, хоч i не змiг.
Я все життя терпiв вiд духовної невлаштованостi, вiд борсання мiж мрiєю i дiйснiстю, вiд постiйного невиразного i тривожного вiдчуття несправедливостi, на яку, на мою думку, прирекла мене доля i люди. I думка моя часто оберталася на пекельних колах вiдчаю через те, що я нiколи нiчого не мiг змiнити.
I ось тепер я одержав не тiльки фiзичне, але й духовне визволення. Мене немає, мене не стало. Я пiшов вiд усього цього i розчинився у вiчностi... Я став сином Мiсяця, який дає нам срiбне сяйво, Чоловiчу i Жiночу силу. Я тепер буду блукати по свiту, поки не знайду тiєї точки на Землi, куди опускається сторч прямий промiнь мiсячної богинi, по якому до нас униз сходять її посланцi... Силою свого притягання моя богиня з космiчної далечини посуває на Землi води морiв i океанiв... її сила безмежна i зiйде на мене...
Досi у моєму життi були лише дрiбнi, кумеднi клопоти, мiзернi думки. А тепер, коли я зробив нарештi велике вiдкриття, - нi, не якоїсь там шлiфовки! - коли менi вiдкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Мiсяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у 'пiдмiсячному свiтi', я отримав нове життя. Я вiрю, що, коли усi люди зрозумiють свою справжню природу i разом зi мною прийдуть вклонитися мiсячнiй богинi, на землю зiйде загальне благоденство i щастя...'
- Гм, - промовив Коваль, читаючи далi приписку:
'Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумiйте мене правильно. Я знаю, що мiй лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари i тому смiливо пишу правду. Ви нiколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила вiдкритий пальник i не схотiла закрити газ, бо довести це неможливо... Ви були переконанi, що це я згубив Антона, що я утiк вiд покарання i що я дуже хочу жити. Все це не так... Я зрозумiв, що Нiна для мене навiки втрачена, i не змiг бiльше жити серед вас!..'
Лист Павленко не пiдписав i дати не зазначив.
- Ваша думка, Дмитре Iвановичу? - спитав генерал, коли Коваль пробiг очима лист до кiнця. - Чи досить цього, - кивнув вiн на пом'ятi аркушики, - для притягнення цiєї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд iз психiкою.
- Усе дуже складно, товаришу генерал, - вiдповiв Коваль, повiльно потираючи потилицю, мовби в нього розболiлася голова. - Вiн i на допитi намагався удати з себе душевнохворого... А що стосується Варвари Павленко... - Коваль на мить запнувся. Вiн нiяк не мiг зiбратися з думками. Десь глибоко у його пiдсвiдомостi iще у днi активного розшуку народжувався здогад про причетнiсть Варвари Олексiївни до загибелi Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цiєї жiнки, її iнтересiв, характеру. Та чому ж вiн не дав тодi цьому здогаду дозрiти? Що стало на завадi? Певно, вiдсутнiсть фактiв, якi могли б привести до доказiв. Вiн пам'ятав, як настiйливо вимагав фактiв i тiльки фактiв слiдчий Спiвак. Втiм, факти потрiбнi були i йому, але вiн мав би повiрити i своїй iнтуїцiї i дужче зацiкавитися Варварою Павленко.
- Треба порадитися у прокуратурi, товаришу генерал. Та i я ще раз спробую знайти доказове пiдтвердження цього. - Вiн поклав аркушики на стiл. - Лист без пiдпису. Але порiвнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама... Завтра я викличу його дружину...
- Добре, - вирiшив генерал. - I порадьтесь у прокуратурi... А лист долучiть до справи. Сподiваюсь, тепер у нас однiєю нерозкритою стане менше...
21
День був по-весняному теплий. Варвара Олексiївна прийшла до мiлiцiї баз пальта, у сукнi, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинцi, немов свiдоцтво безтурботного стану душi, голубiв нiжний пролiсок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад i перехоплене стрiчкою.
Привiтавшись, Варвара Олексiївна поклала на стiл перед Ковалем повiстку, передану їй дiльничним, i запитально поглянула на полковника.
Дмитро Iванович, у свою чергу, уважно оглянув жiнку, немов бачив її вперше i хотiв вiдразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти i чого вiд неї можна чекати. Вiдразу помiтив, що вiд часу їхньої першої зустрiчi на Русанiвцi вона дуже схудла, немов тяжко перехворiла.
- Не маєте нiяких нових вiдомостей про чоловiка? - спитав, коли жiнка опустилася на стiлець.
Варвара Олексiївна похитала головою.
- Гаразд, - сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. - Маю допитати вас, громадянко Павленко, як пiдозрювану у справi загибелi громадянина Журавля Антона Iвановича.
Жiнка не ворухнулася, тiльки напружилася, у темних очах її на мить замерехтiло обережне свiтло та ледь помiтно затремтiли вiї.
Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирiшив ризикнути.
- Навiщо ви так вчинили?
- Ви про що? - безтурботно спитала в свою чергу жiнка, хоч їй явно стало не по собi.
- Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?
Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать... Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства...
Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.
Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi... Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло...
- Я не розумiю вас! - уже сердито промовила Варвара Олексiївна. - Який газ? Причому тут я?
Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.
- Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, - твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. - Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви
