побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.
Жiнка була приголомшена. Вона так i завмерла на стiльцi, не зводячи з полковника погляду. Вiн побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипiло воно i немов обпiкся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломенiла в душi цiєї жiнки, яка сила злої волi схована в нiй!
- А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, - з жалем додав полковник. - Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе...
Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.
Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують...
Вона добре пам'ятала цю мить... Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво... Тiльки й усього... Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!
Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила... Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей... Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було... Сон, туман, мiраж - i все...
Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.
Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала:
- Я? Чому я? Звiдки ви це взяли?
- У такому разi я нагадаю, як все було.
I Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати подiї тiєї ночi. Павленко слухала його, вiдвiвши погляд, i з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.
Дмитро Iванович дiйшов до епiзоду, коли вночi, зiзнавшись чоловiковi, Варвара Олексiївна заспокоювала його, а потiм, сидячи на пiдлозi, сама розридалася.
- Чому ви плакали тодi? - спитав полковник i сам вiдповiв: - Ви оплакували Журавля i саму себе.
Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася i, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:
- Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловiка i вибили з нього зiзнання. I вiн плiв вам те, що ви хотiли...
Бiдолашний Славко! Тримаєте його у в'язницi, а всiм морочите голову, нiби вiн втiк!
- Нi, -сказав Коваль. - Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловiк загинув у Якутiї, замерз... Ось його останнiй лист. - Полковник витяг iз шухляди м'ятi, бруднi аркушики i один з них подав Павленко.
Варвара Олексiївна недовiрливо взяла його до рук, але, упiзнавши почерк чоловiка, жадiбно пробiгла очима декiлька рядкiв. Потiм гидливо вiдклала папiрець убiк.
- Ну то й що? Барвiнок? Може, й так... - Вона помовчала. - Але ця маячня iще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалiчила життя i собi, i менi. - Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнiчено, нiби скривджено. - Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила пiти в аспiрантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала... Усе за нього пробивала... Усе на себе звикла брати. Увесь його клопiт, увесь його бiль... I от... Хiба ви знаєте що-небудь про моє життя?!
Варвара Олексiївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.
- Усе там неправда, - гидливо кинула Варвара Олексiївна. - Так, неправда, - повторила вона, - паче й сама утверджуючись у цьому висновку. - I про любов теж. Йому тiльки здавалося, що закоханий в оцю саму... Нi, вiн тiльки зi мною був одним цiлим, тiльки я була його опорою. Тiльки я. Я це знаю, я це вiдчувала, тому що я жiнка - тому що я любила... Так, так, дуже любила! Його бiль був моїм болем, - гiрко промовляла Павленко. - А тепер що ж? Якась Нiна?.. Нiчого не розумiю... Вiн нiколи не давав менi пiдстави... - бурмотiла вона розгублено i нарештi замовкла.
Коваль також якусь секунду, немов фiзично вiдчувши силу любовi i образи цiєї жiнки, не знайшов що сказати.
Павленко раптом пiдвелася iз стiльця:
- У вас немає жодних пiдстав мене затримувати. Я можу йти?
Коваль зупинив її:
- Сiдайте, громадянко Павленко.
Вона й далi стояла.
- Ви й справдi хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, - неправда. Вiн усе життя дурив мене, а тепер обдурив i вас. I ви не маєте права...
- Виходить, це вiн помстився Журавлю?
- Нi. I вiн нi в чому не винний.
Полковник дивився на жiнку оцiнюючим поглядом. Уже в'янучий пролiсок на кофтi Павленко його дратував.
Й справдi, крiм листа Вячеслава Адамовича, доказiв у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, вiн має вiдпустити зараз жiнку, яка стоїть перед ним, i на цьому закiнчити свої розшуки.
Вiн це розумiв, але все одно вiдчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жiнка, чому так не хочеться її вiдпустити?
I раптом... Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жiнка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рiшучим, навiть агресивним характером!
Вiн вiрив i не вiрив собi. Якщо тiльки експертиза не помилилася... Та не можуть вони помилятися!
Те, що осяяло Дмитра Iвановича, було не просто натхненням. Натхнення, як вiдомо, - це високий, урочистий, тривалий у часi стан душi, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке i могутнє, як удар блискавки, неймовiрна думка, що спалахує несподiвано для самого себе, незрозумiле як, чому, звiдки, i раптом за коротку мить осяває зовсiм новим, сильним i єдино вiрним свiтлом усе, що ранiше ховалося у глибокiй тiнi. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у пiдсвiдомостi, збиралося iз малюсiньких крихiток, обiрваних, незначних вiдомостей, якi варилися там, немов у казанi, з'єднуючись у найхимернiшi сполучення, розпадаючись i знову з'єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад i бурхливо вдерлися у свiдомiсть.
Вiн промовив уже упевненим тоном:
- У нас попереду велика розмова. Сiдайте i розкажiть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирi?
Якби упала стеля на голову, Варварi Олексiївнi було б легше. Вона не сiла знову на стiлець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сiрим i безбарвним. Жiнка вiдразу нiби померхла i постарiла.
Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона пiдвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений i навiть благальний погляд, i Дмитро Iванович зрозумiв, що влучив у цiль, що опiр зламано, i жiнка зараз почне усе розповiдати.
