життя.
Генерал був строгий i вимогливий. Посмiхався до пiдлеглих вiн рiдко, дiловi взаємини, сама служба не сприяли благодушностi, i зараз дружня реплiка начальника, чого ховатися, по-людськи потiшила Дмитра Iвановича, хоча - чорт забирай! - Ковалю причулися у голосi генерала i нотки заздростi. Невже це страшне почуття не минає навiть таких людей?! Втiм, можливо, це йому здалося, - поринувши з головою у справу Павленка, вiн уже, здається, у всiх шукає цей гандж.
Проте зараз було не до цих тонкощiв, i з дозволу генерала вiн узяв iз дзеркально-полiрованої поверхнi стола аркушики листа.
'Я не вбивця, хочу, щоб ви це знали, i тому пишу. Гадаю, ви зараз шукаєте мене по усiй країнi. Не шукайте! Зрозумiйте мене правильно, я не боюсь, що знайдете i заарештуєте, не боюся тому, що я не вчинив злочину.
Пiд час останнього допиту ви говорили про справедливiсть. I якщо я дав би вам себе заарештувати i судити, ви самi скоїли б велику несправедливiсть, засудивши невинну людину. Мiй дух, моя мiсячна богиня, понiсши мене у свої неозорi осяйнi поля, врятувала не мене, а стримала вас вiд злочинної помилки. Ви боретесь проти несправедливостi?.. А хiба усе справедливо було навколо нас? Хiба iснує абсолютна справедливiсть? Хiба справедливо чинив Антон, вкравши у мене iдею винаходу; хiба справедливо поводилася доля, весь час обдаровуючи його, коли я страждав, позбавлений найменшої ласки вiд неї; хiба справедливо, що Нiну вона вiддала спочатку п'яницi, а потiм кинула в обiйми пересиченого Антона у той час, як я змучився, мрiючи про неї, все життя чекав її, шукав i готовий був служити, як богинi?! Та iще багато-багато такого...
Ви хотiли знати правду про смерть Журавля, я вам її розповiм, але зло, вiрнiше, те, що ви вважаєте злом, покаране не буде.
Того вечора я довiдався про нечесний вчинок Антона, i мене приголомшила його зрада. Й трохи не соромлячись свого вчинку i, очевидно, маючи мене за такого нiкчему, з яким можна не церемонитись, вiн дав менi читати рукопис, що його принесла Нiна i в якому моя iдея викладалася як його власна. Виявляється, вiн уже й заявку подав до Держкомвинаходу. Моє iм'я навiть не згадувалося.
Нiна тодi ще не все надрукувала. Але й того, що я прочитав, було досить. Душа моя горiла, менi не жаль було винаходу, на ньому не закiнчувалися мої здiбностi, знання, але було боляче, що Нiна, моє нiжне мiсячне сяйво, моя богиня, друкуючи цi сторiнки, знову милувалася тим, який талановитий її обранець. Зрозумiйте мене правильно: цього я стерпiти не мiг. Я весь горiв, як у вогнi...
Потiм Нiна пiшла додому... Проте нi при нiй, нi без неї я й слова не сказав Антоновi, нiчим не виказав своїх мук.
Ви усе добивалися, хто ранiше пiшов, хто залишився з Антоном, чому двi, а не три чашки для кави були на столi, чи бачив я з кiмнати плиту i чайник на нiй, чи не бачив, та й iншi дурницi вимагали.
Я слухав вас i думав, як нелегко пробиватися iстинi i справедливостi крiзь нетрi усiєї цiєї мури. Якоїсь хвилини навiть пожалiв вас, немолоду людину, яка силкується довести недоказове... Навiть те, що я дзвонив уночi до 'Київгазу', не могло допомогти вам звинуватити мене.
Але зараз усе розповiм по порядку.
Пiсля того, як Нiна пiшла, ми з Антоном ще випили. Вiн усе бiльше п'янiв, усе дужче вихвалявся, а я мовчав i тверезiшав. Я не виказав йому своєї обиди, менi не хотiлося схопити вiд нього ще одного щигля, поставити себе на глум, а вiн, спостерiгаючи мою несмiливiсть i, певно, розумiючи мiй бiль, усе дужче козирився, викликаючи на скандал.
Але я мовчав.
Незабаром Антон притомився i вгомонився. Вiн тiльки поглядав на мене побаранiлими очима, намагався навiть поцiлувати, просив пробачення i бурмотiв щось на зразок сакраментального: 'Ти мене поважаєш?..'
А я сидiв, зазнаючи жахливих тортур. Зрозумiйте мене правильно, я бачив, що свiт зiтканий з несправедливостей... Про каву я, звичайно, забув... Менi було не до неї...
На останньому допитi ви говорили про совiсть. Менi гiрко й смiшно було вас слухати. Адже ви - розумна людина, знаєте життя, невже й справдi вважаєте, що треба жити по совiстi?! Совiсть тепер тiльки заражає людинi, її тепер не шанують. Совiснi голi ходять, а безсовiснi... Найближчий приклад: спритник Антон i я закомплексований заєць...
Прочитавши мiй лист, ви, напевне, подумаєте, що вiн - наслiдок совiстi, яка прокинулася. Але це не так... Я просто хотiв пояснити вам, що у смертi Антона нiхто не винен, крiм нього. Такi люди не мають права на життя...
Та пiдемо далi...
Незабаром Антон повалився на диван, на якому сидiв, i захропiв. Я не йшов, охоплений своїми гiркими думками. Скiльки так просидiв - не знаю.
Потiм почув стукiт у дверi i пiдвiвся вiдчинити. Це була моя Варя, вона заждалася i прийшла забрати мене додому. Так iнодi вона робила, коли я дуже затримувався.
Побачивши її, я раптом розплакався. Хоч не можу сказати, що любив її, - любив i люблю на всьому свiтi тiльки Нiну, але Варя була єдиною людиною, з якою я мiг подiлитися своєю обидою.
Пiдвiв її до столу, на якому серед тарiлок i чашок лежав рукопис Антона. Не стримуючи ридань, я опустився на стiлець i розповiв їй усе. Вона стояла поруч, притиснувши мою голову до своїх грудей i гладила мене. Наша спiльна обида викликала у нiй гнiв, вона не знала, чим заспокоїти мене, але раптом сказала: 'Ходiмо додому... Не переживай, все буде гаразд...' Я пiдвiвся i слухняно пiшов за нею.
Вдома вона допомогла менi роздягтися, погасила свiтло i лягла поруч. Я притиснувся до неї, а вона усе розраювала. Менi здалося, що це не Варвара, а мiсячна богиня Нiна спустилася i втiшає мене, i я став заспокоюватися, як колись дитиною на материнських грудях. Мої страждання, мої душевнi болi i кривди, що терзали мене з дитинства, у тi хвилини обпалили душу очисним вогнем, i я зрозумiв раптом вищий сенс людського iснування. Вiн полягає у вiдмовi вiд себе, вiд своїх нiкчемно-дрiб'язкових земних претензiй, вiд свого самолюбства, гординi, вiд 'я'. 'Треба розтектися, розчинитися у вiчностi', - вирiшив тодi я. Зрозумiйте мене правильно. Це не означає убити себе - у мене не вистачило б духу для цього. Ви правильно обiзвали мене боягузом, я не заперечую. А зараз я вирiшив, що треба розчинитися у вiдмовi вiд себе.
Однак у тi хвилини я ще не був готовий, усе ще терзали мене приступи слабкодухостi, жалю до себе i безпричинної туги, - i знову починав плакати.
Так ми лежали довго. Я весь час просив у Варi холодної води, i вона декiлька разiв покiрно вставала. Вона переживала за мене, теж нервувала, гладила i повторювала, що любить мене, що я їй найдорожча людина на свiтi, що заради мене вона готова на все...
Потiм раптом сказала: 'Перестань нарештi терзатися. Журавель бiльше не стане у нас на шляху', - i сама заплакала. Я спочатку не зрозумiв її, розгубився - я ще нiколи не бачив, щоб Варвара плакала, як iншi жiнки, i у свою чергу почав утiшати її...
Вона сказала: 'Журавля уже немає на свiтi. Вiн помер'. - 'Як помер?! - здивувався я. - Чому помер? Вiн просто заснув'. - 'Так, заснув, - сказала вона. - Назавжди. Вiн отруївся газом, який iде до кiмнати з кухнi. Я сама чула запах газу'. - 'Це, напевне, Нiна забула закрити пальник! - закричав я. - Боже мiй!' - 'Не знаю, хто забув закрити, але, вiдчувши запах, я глянула в кухню i побачила, що пальник плити вiдкрито'. - 'I ти його закрила?' - 'Нi, - твердо вiдповiла Варвара. - Не я його вiдкривала, не менi закривати. Не моїми руками послано це йому... А у нас тепер нарештi буде людське життя'. Вона ще прошепотiла:
'Ми будемо багатi, Славику, багатi-багатi... I щасливi! Нiхто тепер тебе не скривдить!..'
I я зрозумiв усе.
Варя зростала у повоєнних злиднях на своїй Мишоловцi. Усе життя вона поривалася вгору, у бiльш забезпечену верству суспiльства, але освiту змогла здобути тiльки середню. Цього їй було замало. Нарештi стала бухгалтером, але мети своєї все одно не досягла i вважала, що 'не вийшла в люди'. Потiм вона пiшла за мене, молодого, перспективного, як вона сподiвалася, науковця. Я тодi, правда, ще тiльки студентом був.
Але й тут її спiткала невдача. Я не змiг врятувати її вiд сiрого животiння, не змiг створити для неї легке, красиве життя, про яке вона мрiяла з дитинства.
Тодi я не дав їй закiнчити:
'Як ти могла?! - злякано закричав я. - Ти ж убивця!'
