думати, мого божества - Мiсяця.
- Ви що - сомнамбула, лунатик? Чи хочете удати, нiби були не при своєму розумi? - прищулив око полковник. - Можемо провести експертизу вашого психiчного стану! Але це нiчого не змiнить для вас, Вячеславе Адамовичу, ви цiлком осуднi i повиннi вiдповiдати на мої запитання.
- До речi, це негарнi слова: 'сомнамбула', 'лунатик'. Краще говорити 'син Мiсяця'.
- До речi, Вячеславе Адамовичу, - в тон зауважив Спiвак, який сидiв за столом i вiв протокол допиту, - 'син Мiсяця' теж не краще звучить. У народi, може, ви не знаєте, говорять: 'Мiсяць вiд того буває червоний, що на ньому Каїн убив Авеля'.
Павленко глипнув зляканим оком на слiдчого i нiчого не вiдповiв.
Дмитро Iванович почекав трохи, обвiв неквапним поглядом такий знайомий свiй кабiнет: бiлi стiни з коричневим бордюром, свiтлу висоту їх, дверi i короткий ряд стiльцiв пiд стiною, вузький столик, що приткнувся до великого, i двоє зручних крiсел, в одному з яких зараз сидiв, настовбурчившись, Павленко, затримав погляд на ньому i раптом вирiшив не грати у кота-мишки, а пiти ва-банк.
- Я переконаний, що Журавля згубили ви, громадянине Павленко, - якомога спокiйнiше, але твердо промовив Коваль, - i постараюсь це довести.
- Як же я мiг убити? - так само тихо, немов побоюючись, що його iще хтось пiдслухає, вiдповiв пiдозрюваний. - Я на нього руки не пiдняв. Зрозумiйте мене правильно... Я не мiг цього зробити. Це був мiй друг... Тепер, без нього. Я лечу, як у пiснi спiвається, з одним крилом.
Павленко переводив зляканий погляд з Коваля на Спiвака.
- Я не сказав 'убив', а 'згубив', - зауважив полковник.
Коваля дещо здивували щирi нотки у голосi Павленка. Здасться, той уже зрозумiв, що посилатися на Мiсяць чи на якусь iншу вищу силу безглуздо. Проте полковник i далi розвiшав свою думку, звертаючись то до пiдозрюваного, то до Спiвака:
- Ця трагiчна iсторiя з Антоном Iвановичем - виключний випадок, коли питання про вигоду у прямому значеннi для вас, Павленко, не було суттєвим. Стародавнє римське правило 'куї продест' у вашому випадку не робить погоди. Так, не спрацювало... Тут не те, щось iнше, Вячеславе Адамовичу, - з притиском говорив Коваль, не зводячи погляду з пiдозрюваного, - нi грошики, нi винагорода за винахiд вас не хвилювали... Це могло цiкавити, припустимо, вашу дружину, якби вона була в курсi справ. А вам iнше болiло. I не день, не два, може, усе життя, можливо, з дитинства, коли Журавля ви й знати по знали, коли iншi журавлики вас на крилах несли: i у школi, i пiд час навчання в iнститутi, i ось тепер, у науцi. Тi журавлi, котрi, як вам здавалося, встигали у життi бiльше, нiж ви, яким, на вашу думку, матiнка-доля килими пiд ноги стелила, у той час як вас по ярках та вибоїнах ганяла... I з дiвчатами вам в юностi, певно, так само не щастило. Ви переживали, заздрили удачникам, i це було дуже гiрко, бо вiд самого рожевого дитинства увiрували у свою вищiсть над iншими. Але ж i до вас доля не була мачухою. Батьки, вчителi, душi в вас не чули, змалечку i до козацького вуса пеленали, запевняли, що в сорочцi народилися, вiщували успiх в життi. Ви увiрували в це тому, що самi працi не зазнали, стриб-скiк - i школа позаду, стриб-скiк - i iнститутський диплом у кишенi...
А варто було ступнути з милостиво-ласкавої атмосфери отчого дому в справжнє життя, як усе пiшло перекидом i дрiбнi обиди почали зливатися в душi в одну гiрку злiсть.
Павленко дивувався прозiрливостi сивої людини з полковницькими погонами, яка так боляче влучала у найвразливiшi точки душi. Мимоволi думки його вiдлетiли у далеке минуле, i вiн знову побачив себе довгов'язим, худющим i дуже соромливим юнаком. Вiн сам себе ненавидiв у ту пору за цю нiяковiсть, незграбнiсть, за тонкi риси обличчя пiд широким лобом, за свою соромливiсть, за те, що тiкав вiд дiвчат, хоч всiєю душею тягся до них. Вiн боявся, що за зовнiшньою байдужiстю i навiть брутальнiстю дiвчата все одно вгадують його схованi жадання, яких вiн i сам соромився. Бiльш розвинений фiзично порiвняно iз своїми однолiтками, вiдчуваючи себе чимось вищим вiд них, вiн тягся до дiвчат трохи старших, i коли тi вiдштовхували його, надсилав їм трагiчнi листи, переписуючи до них з маленького томика Надсона вiршi про смерть. Миттю пробiгла зараз у пам'ятi Павленка картина, як вiн пiдстерiг бiля клубу дiвчину, яка подобалася, i помiтивши, що її проводжає iнший хлопець, повернувся додому, кинувся на лiжко i гiрко, недитячими слiзьми, ридав у подушку.
- Адже так, Вячеславе Адамовичу? - питав тим часом полковник. - А тепер-от батьки постарiли, пiшли на пенсiю, самому треба пробиватися, себе утверджувати. Людина ви здiбна, знаєте це, розумiєте iстиннi критерiї, а вгору пробитися не можете. Тяжко i гiрко. А поруч цей меткий Журавель, теж людина здiбна, але не бiльше за вас, як ви вважаєте, а доля обдаровує його бiльш щедро: i грiшми, i жiнками, i визнанням. Вiн це не шанує: збиткується, шпурляє, ногами топче... Чи не так, Вячеславе Адамовичу? А коли топче дороге вам, те, що ви потай обожнюєте, тяжче у сто разiв. Тодi це наче вас самого топчуть. Чи не так, Вячеславе Адамовичу? I сказати нiчого не можете, потрiбний вiн вам. I Нiну простити йому понад вашу силу, отже, заздрите, терзаєтесь. Гадаю, дружину свою ви не любите, а мрiєте тiльки про Нiну i вам нестерпно було бачити її у Журавля. Однак всi цi почуття ви в собi ховали i вiд цього весь час були нiби у вогнi пекельному. Нестерпнi муки!.. Я не помиляюся, Вячеславе Iвановичу?
- Ну й що... - сухими губами ледве вимовив приголомшений Павленко, коли полковник зробив паузу, щоб перепочити.
- А те, що у страшну мить ви не думали нi про що, тiльки про те, що ця людина знову перейшла вам дорогу, що примхлива доля замiсть того, щоб по заслузi узяти вас на свої крильця, знову до нього пiдлетiла - назбирана образа чорним зашморгом здушила вас, повiтря забрала, розум потьмарила - i все... Залишили ви йому вiдкритий пальник i втекли... Чи не так? - спитав Коваль, витримавши паузу. - Я розумiю, нелегко вам було на це наважитись, але ж i жити далi iз кривдником, посмiхатися йому, дружбу показувати iще тяжче... Отже, не були ви його другом... I пiднiмати руку не треба було. Ножем ви не вдарили б, з пiстолета не вистрелили б... На це ви не здатнi... А от нiчого не зробити, не вiдвернути нещастя, а просто заплющити на нього очi, так, щоб вийти сухим з води, це ви змогли... Руки потопаючому не простягли б!.. Нi. Але тiльки у тому разi, якщо поблизу свiдкiв не було б. Якби не обставини, що раптом склалися, Журавель i сьогоднi був би живий, i ви, тамуючи в собi пекельну заздрiсть, i далi ходили б до нього, дружили б, як ви кажете... Але нагода покiнчити iз Журавлем, розрахуватися, трапилася, i ви вирiшили, що сама доля вам її подарувала.
- Я нiкого не вбивав, - глухо, мов не своїм голосом, вимовив Павленко, пiдводячи благальний погляд.
- Коли Журавель заснув, ви пiшли геть, не закривши конфорку, на якiй стояв повний чайник, добре розумiючи, що кипляча вода може вихлюпнутися, погасити вогонь i газ пiде в кiмнату, - говорив далi полковник. - А можливо, вогонь на пальнику уже залило i у квартиру почав iти газ... Цього я справдi не знаю. Не можу казати... Так, як вiдомо, закон судить не тiльки за дiю, але й за злочинну бездiяльнiсть.
- Бездiяльнiсть - це просто невтручання, - похмуро процiдив Павленко. - I кожна вiльна людина має право втручатися або не втручатися у будь-що.
- Невтручання, якщо через нього гинуть люди, найпiдлiший злочин тому, що злочинець не тiльки передбачає його наслiдки, але й знає про свою безкарнiсть... - зауважив Спiвак. - Та гаразд, продовжимо, Дмитре Iвановичу, - звернувся вiн до Коваля.
- Отже, по-перше, - сказав далi полковник, - ви, Павленко, пiшли вiд сусiди пiсля Нiни Барвiнок, яка покинула ваше товариство о восьмiй годинi вечора. Є свiдки, якi це пiдтверджують.
По-друге: на початку дванадцятої ви знову копалися пiд дверима Журавля. Ви можете пояснити, що вiдбувалося? Нi. Мiсяць i трансцендентальнi сили, яких ви приплутали, тут нi до чого.
Павленко кусав губи. Обличчя його стало зовсiм крейдяне, i жилочка на щоцi дужче сiпалася. Здавалося, у душi його йде якась борня, i вiн то рветься щось сказати, то не наважується. Коваль, стежачи за ним, подумав, що людина й справдi не може втекти вiд самого себе, хоч як хитрує, пiд шкiрою вона все одно залишається тiльки сама собою.
Тим часом слiдчий Спiвак чекав, даючи Павленковi 'дозрiти'. Проте той так i не вiдповiв на останнє запитання Коваля.
- Гаразд, - сказав Спiвак, бачачи, що пiдслiдний нiяк не зважиться на вiдверту розмову. - Розглянемо ось такий факт...
Дмитру Iвановичу подумалося, що Спiвак зараз знову цiкавитиметься, чому на столi було поставлено не три, а тiльки двi кофейнi чашечки. Полковник вважав цю деталь несуттєвою. Звичайно, й вiн не був проти
