до Телля, що витягав байдарку на берег:
- Може, заберемо її до нашого табору? Якщо вони беруть у полон, то й ми можемо зробити так само.
Телль пустив тi слова повз вуха. Пiдiйшов до мене, привiтався, але i його iнтригувала присутнiсть Бронки.
- Ви знаєте, що вона з ватаги Чорного Франека?
- Була. Вона порвала з ними, - пояснив я..
- Як це: порвала? Сьогоднi до обiду вона була разом з Чорним Франеком на островi Буковець серед кемпiнгiв. Планували якийсь напад чи нову крадiжку.
Бронка дуже дивно зреагувала на цi слова.
- Порвала? Я зовсiм не порвала з Чорним Франеком! - вигукнула вона до Яструба. - Не порвала й не порву з ним, розумiєте?
Яструб аж узявся руками в боки.
- Ну, ви чуєте? Тепер бачите, кого ви прихистили?
- Я повинен звернути вашу увагу, що мiсце, де я живу, вважаю нейтральною територiєю. Бронка користується правом недоторканностi. Ви знаєте, я не схвалюю вашої вiйни з ватагою. Бронка оселилася тут як моя знайома.
Вiльгельм Телль невдоволено похитав головою.
- Так не можна, пане Томашу. Який же це нейтралiтет? Виходить, ви допомагаєте ватазi Чорного Франека. А ви ж знаєте, ми щиро хотiли з ними помиритися. I що вийшло? Вони знову пiдступно прокралися до нашого табору й поперевертали намети. Тепер уже не може бути мови про спокiй над озером. Або ми, або вони.
- Авжеж! - вигукнув Яструб. - Або ми, або вони.
Хлопцi вiдпливли. А я, дивлячись їм услiд, сумно подумав, що, мабуть, на якийсь час утратив приятеля, з котрим пережив стiльки чудових пригод.
До мене пiдiйшла Бронка. Сiла на ковдрi. Так, як i я, дивилася вслiд байдарцi.
- Картаю себе, що покинула Франека. Та ще тодi, коли всi його кидають. Там уже нiхто його не слухається.
- Не матиме Франек карти, не одержить грошей вiд Краватика, - мiркував я вголос. - Ватага не виїде до Сопота, Франек не буде знову ватажком.
- А от i буде! Ще сьогоднi буде! - обурилася Бронка. - Ви не знаєте Франека. Вiн чудовий хлопець.
- Готується до якогось нового бешкету? - глузливо запитав я.
- Дiзнаєтесь. I дуже швидко, - промовила вона крiзь зуби. А потiм, нi з того нi з сього, розплакалась.
- Не люблю плаксiїв, тюхтiїв i слинькiв, - сказав я трохи жорстоко. Дати тобi снодiйний порошок? Iди спати. Завтра прокинешся веселiша.
Вона взяла порошок i, хлипаючи, пiшла до намету.
О десятiй годинi вечора на мене чекала зустрiч з Капiтаном Немо. Я подумав, що коли цього разу Немо поведе зi мною вiдкриту гру, я розповiм йому про затонулу вантажiвку i намагатимусь залучити його до спiвробiтництва.
У цю мить я згадав про Несправжнього Орнiтолога i його чарiвну дудку.
'А може, взяти i її на зустрiч iз Капiтаном Немо?' - подумав я.
Адже зустрiч мала вiдбутись на мисi Судака, де поблизу в лiску мешкав Орнiтолог. Я не чекав нiякої поганої пригоди, але про всяк випадок, скорiше для жарту, - надумав озброїтись дудкою. Знайшов її у самоходi й поклав до кишенi.
Стемнiло, наближалася десята година.
Бронка вже, мабуть, смачно спала в наметi. У моїх сусiдiв теж панувала повна тиша. Я ввiмкнув мотор самохода й дуже повiльно, майже без шуму й плюскоту виїхав на озеро. Не засвiтив автомобiльних фар, бо мис Судака лежав навпроти мого намету, я добре знав цю частину озера.
Плив я не поспiшаючи, щоб не прибути на побачення ранiше, нiж треба. Але не хотiв i спiзнюватись.
Незважаючи на темряву, берег i дерева на мисi вимальовувались широкою чорною смугою, а незабаром почулося хлюпання хвиль, що розбивалися об пiщану косу, Мене трохи здивувало, що я не чую гуркоту глiсера, але я подумав, що, може, Капiтан Немо трохи спiзниться на побачення.
Була рiвно десята, коли я прибув на мис Судака. Самохiд я завiв в очерет, пiшов на кiнець мису i сiв пiд кущем над самою водою.
Мис Судака здавався безлюдним i спокiйним, тiльки тихенько й монотонне шумiв лiсок i хлюпотiли хвилi в озерi. Тому я аж здригнувся, коли зненацька в очеретi грубим голосом озвався старий качур. Потiм загув над головою великий хрущ.
Минуло п'ять хвилин, потiм десять. Люлька починала пригасати, а Капiтана Немо все не було. Може, вiн передумав?
На коротку мить крiзь хмари прорвався шматочок мiсяця, схожий на переламану навпiл золоту монету. Але вiдразу ж зник, i темрява згустилась. Я глянув на годинника. Пройшло вже п'ятнадцять хвилин вiд призначеного часу нашої зустрiчi.
I раптом я вiдчув, що за моєю спиною хтось є. Я швидко обернувся. Так, хтось iшов попiд лiском. Низька чорна постать наближалася до мене нечутно, мов привид.
Я зiрвався на рiвнi. Це був Капiтан Немо у своєму чорному плащi, з насунутим на голову каптуром. Вiн спинився за три кроки вiд мене i жестом руки показав, щоб я сiв. Вiн i собi присiв. Аж до болю в очах я намагався роздивитися в мороцi обличчя Капiтана Немо, щоб запам'ятати в ньому якусь характерну подробицю. Але темрява так само щiльно вкривала його обличчя, як чорний плащ прикривав його тiло, а каптур - голову й волосся.
Ми ще не встигли перемовитись i словом, як раптом вiд лiсу пролунав крик:
- Ловiть його! Вiн там. З краю пiвострова! Хлопцi, ловiть його!
В одну мить i я, i Немо зрозумiли, що ми оточенi ватагою Чорного Франека. З вереском, ламаючи гiлля, вони йшли на нас щiльною лавою вiд лiсу. Дiстали десь човен i пiдпливли з води, загороджуючи нам дорогу до самохода й глiсера, що стояв десь в очеретi.
У мене в головi зароїлося багато планiв порятунку. Але жодного не можна було здiйснити. Стрибнути в озеро? Але там є човен, який вiдразу ж нас наздожене. Пробиватися крiзь лаву й тiкати в лiс? А якщо нас спiймають?
- Я вже бачу їх! - кричав Чорний Франек. - Пильнуйте, вони захочуть пробитись...
Отже, вони здогадалися про мої плани й пiдготувались до них.
Немо, який до цього часу стояв непорушне, раптом наблизив обличчя до мого вуха, i беззвучно шепнув:
- Утiкаймо окремо. Ви в лiс, а я в озеро... - Вiн засвiтив електричний лiхтарик - потужний, з трьома батареями рефлектор. Промiнь свiтла спрямував на човен, що пiдпливав, заслiпивши двох хлопцiв, якi сидiли в ньому. Потiм, кинувши засвiченого лiхтарика на березi, скочив у воду, там, куди не сягало свiтло.
А я?
Ватага наближалася з вереском. Я стояв безпорадний, не знаючи, що робити. I раптом згадав про незвичайну дудку. Може, це й смiшно, але ж будь-яка спроба втечi здавалась приреченою на невдачу... Я приклав дудку до губiв i щосили подув.
Пролунав рiзкий звук, який проймав до кiсток.
- Що це? Що вони роблять? - почув я стурбований крик Чорного Франека.
А в цю мить з лiска пролунав дужий голос:
- Я почув вас! Бiжу на допомогу!
I Орнiтолог, бо це ж вiн вiдповiдав на посвист дудки, побiг через лiсок з таким шумом i трiском, наче це бiг не один чоловiк, а слон, який трощив усе по дорозi.
- Хто це? Що там таке? - лунали вигуки хлопчакiв.
Я скористався хвилиною, коли вони завагалися. I кiлькома стрибками вибiг їм назустрiч. З розгону
