Якийсь час Бронка мовчала. Я терпляче очiкував, даючи їй можливiсть подумати.
- Я бiльше нiколи не зустрiнуся з Франеком, - твердо сказала вона.
Я заперечливо похитав головою.
- Не давай обiцянок, яких не зможеш дотримати. Тобi шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стiльки разiв, скiльки зможеш.
- Неправда, - жахнулася вона.
- Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсiм не дорiкаю тобi за це. Скажу бiльше: менi це подобається. Не можна кидати друзiв у бiдi. Але ти повинна усвiдомити собi, що допомога, яку ти досi подавала Чорному Франековi, не придалась йому. Скажи менi, ти справдi хочеш йому допомогти?
- Так...
- Iнодi буває, що коли ми справдi хочемо допомогти друговi, який опинився на слизькiй дорозi, вiн звинувачує нас у зрадi або в ворожостi. I тiльки згодом починає розумiти: те, що здавалось йому ворожiстю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справдi хочеш допомогти Чорному Франековi, довiрся менi i роби, що я звелю. Роби, навiть коли вiн назве тебе своїм ворогом. Розумiєш мене?
- Розумiю.
- Ну, тепер спакуй нашi речi. Ми вирушаємо звiдси, - наказав я.
Дiвчина нi про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальнi мiшки, матрац i кухонне начиння. Пан Анатоль i пан Казик трохи занепокоєно спостерiгали за нами, а коли зрозумiли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбованi пiдiйшли до мене.
- Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це мiсце?
Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рiшення. Багатозначно помовчав.
- Менi тут не подобається. Мiсцевiсть здається пiдозрiлою.
- Що ви кажете? - перелякався пан Анатоль.
- Так, я переселяюся звiдси. Тут вештаються якiсь дивнi типи. Ви бачили величезне дупло в дубi, що росте отам на березi? Учора ввечерi хтось у ньому ховався. А минулої ночi ви чули крики на мисi Судака?
- Еге ж, чув...
- Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капiтана Немо. Учора вночi я ловив вугрiв на мисi Судака i був свiдком усяких жахiв. Менi дуже неприємно, i я виїжджаю звiдси.
- А ця дiвчина? - вiн показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.
- Вона їде зi мною.
- Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека.
- Ну то й що?
- Ех, - махнув вiн рукою, - ви самi не вiрите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й пiдозрiлих типiв, а дiвчина з ватаги живе у вашому наметi. Весь час кажете 'таємничий Капiтан Немо', але для вас вiн зовсiм не таємничий. Якось уночi я бачив крiзь щiлину в дверях свого намету, як Капiтан Немо привiз вас сюди на своєму глiсерi. Ви маєте нас за дуже наївних i малоспостережливих людей, - хитро посмiхнувся вiн.
- Невже ви пiдозрюєте мене в чомусь поганому? - удав я ображеного.
I раптом зрозумiв, що не я, а саме пан Анатоль грає комедiю. Вдавав, що його турбує мiй вiд'їзд, а насправдi хотiв знати, чого це я кидаю насиджене мiсце i куди переселяюсь. Але чому вiн, хай йому бiс, зробився такий дивний?
Вiдразу ж усе з'ясувалося.
- Учора ввечерi, - вiв далi пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, - коли ви вiдпливли кудись своєю автомашиною, а ця дiвчина вже спала у вашому наметi, берегом сюди прийшов приятель князя спiнiнгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Вiн розбудив нас i почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та iнше.
- I що ви йому сказали?
- Майже нiчого, адже ми нiчого про вас не знаємо. Я тiльки подiлився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка i, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дiвчина ловить для вас величезну рибу, а друга - з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди i якiсь гарцери. Я дiйшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.
- А ви не могли спитати, чого вiн так цiкавиться моєю особою?
- Звичайно, спитав. Вiн пояснив, що ви... стежите за ними. Тобто йому й князевi спiнiнгу так здалося.
- А навiщо це менi? - спитав я чемно.
- Щоб їх... пограбувати.
- Ну, знаєте, це вже щось неможливе, - я аж затнувся вiд обурення.
- Вiн ще й не таке сказав. Вiн вважає, що ви верховодите ватагами пiдлiткiв на озерi, i одна з тих ватаг пограбувала князя спiнiнгу, викрала в нього рибальську карту. Вiн питав, чи я не бачив у вас тiєї карти.
З мене вже було досить.
- Прощавайте, - вклонився я пановi Анатолевi й пановi Казиковi. - Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серцi, коли такий небезпечний чоловiк виїде звiдсiля.
- Але ж я... але ж я нi в чому вас не звинувачую, - боронився пан Анатоль. - Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.
Я крутнувся й пiшов до самохода. Мої речi вже лежали на задньому сидiннi, Бронка чекала в машинi. З похмурим обличчям сiв я за кермо, повернув ключик запалювання.
- Скажiть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? - спитала Бронка.
- Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрiтися з Чорним Франеком. I ти покажеш менi дорогу до нього.
Вона занепокоїлась.
- Я не знаю, де їхнiй новий табiр.
- Мене цiкавить тiльки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранiшню розмову? Адже я не повiрив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрiнетесь?
- Вiн казав, що опiвднi буде на Буковцi, бiля ятки з пивом. Але не обiцяв напевно.
- Це нiчого. Зачекаємо там на нього.
Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблi можна було дiстатися на острiв Буковець, забудований кемпiнговими будиночками i заселений автотуристами.
Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює рiзних пройдисвiтiв i волоцюг. У кемпiнговi будиночки було неважко зайти, намети автотуристiв взагалi не замикались. У затоцi на причалах гойдалося багато човнiв, байдарок i моторок, де туристи звичайно залишали рiзне начиння. Одно слово, це було чудове мiсце для таких молодикiв, як Чорний Франек.
На Буковець ми їхали повiльно, бо дорога була вибоїста, з глибокими колiями вiд селянських возiв. Я їхав на другiй швидкостi, тому мотор завивав, як несамовитий.
- Слабенький автомобiльчик, - мовила Бронка. - Так повiльно їдемо, а вiн аж задихається з натуги. Старезний, - додала вона.
- Не такий вiн уже старий. Тiльки негарний.
- Кумедний автомобiльчик. Такий шарабан.
- Гарнi автомашини призначенi для людей без уяви, - сказав я фiлософським тоном.
Бронка розсмiялася.
- Треба сказати це Чорному Франековi. Бо вiн гине за гарними автомобiлями. Як побачить гарну машину, то не вiдiрвеш його вiд неї. Вiн дуже хоче мати автомобiль. Ех, якби у вас був гарний лiмузин, то вiн заприятелював би з вами. А якби ви ще дозволили йому сiсти за кермо...
- На щастя, до цього нiколи не дiйде.
- Чому ви кажете 'на щастя'?
- На щастя для пiшоходiв i iнших водiїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалi заборонив би давати дозвiл водити машини. Даючи такий дозвiл, треба думати про те, яке у водiя ставлення до життя, до суспiльства. Якщо хтось у щоденному життi зневажає права i обов'язки громадянина, то й за кермом вiн буде такий самий. Почне порушувати дорожнi правила, так, як порушує iншi. Але, повторюю, на щастя, такi
