вiдпускаю i даю пiвгодини. Наймай конi й скачи свiт за очi! Я нащадок запорожцiв. А козаки слiв на вiтер не кидали. Киш!
Вiн повернув Рудого Августа до себе спиною i хвицнув його своєю здоровенною босою ногою у спину. Рудий Август одразу кинувся бiгти.
А вслiд йому котилося дiдове веселе:
- Хи-хи-хи-хи!...
Я чогось подумав, що це, може, була остання реприза Рудого Августа, останнiй смiх, який вiн викликав у глядача.
Тепер зрозумiло, чого так несподiвано й загадково зник Рудий Август, не сказавши нiчого нiкому, навiть речей своїх не забравши.
Страх перед дiдовою помстою погнав його з Києва. Грошi вiн мав, i це його врятувало. В цирку вiн уже не виступав. Зайнявся комерцiєю аж у Сибiру. Став власником ювелiрних магазинiв, а потiм... Та хiба мiг знати Хихиня, ким стане Рудий Август потiм?
Старий Хихиня пересмiявся, сплюнув i почав поратися бiля квiтiв, високий, кощавий, могутнiй, як та стара груша, що пiдносилася над його куренем.
I, поливаючи квiти, дiд весело наспiвував:
Ой вже чумак дочумакувався, Продав штани та й у боки взявся.
Ще й награвав собi на сопiлцi, яку тримав однiєю рукою.
Вiн менi дуже подобався, цей старий Хихиня.
I хоч був вiн зовнi зовсiм не схожий на мого дiда Грицька, щось у них було спiльне - однiєї вони були вдачi. I усмiшка в них однаково промiнилася зморшками вiд очей.
Я з нiжнiстю дивився на старого Хихиню, розумiючи, що зараз, мабуть, доведеться розлучитися з ним i нiколи я його бiльше не побачу. Так менi не хотiлося розлучатися! Так хотiлося хоч словом перекинутися з ним.
Я пiдлетiв до Чака, який усе ще ховався за кущем дерези, i розказав йому те, що вiдбулося в хатi, що говорив дiд про свого предка Тимоху Смiяна.
Чак уважно вислухав, задумався.
- Скажiть, а можна, я трохи побалакаю з дiдом Хихинею? - спитав я.Однак доведеться, мабуть, повертатися нам зараз назад у свiй час. Можна?
- Ну що ж... Давай. Ходiмо,- рiшуче сказав Чак.
Я вiдчув, як налилося вагою моє тiло, вiдчув ногами земну твердь i одразу ж дряпонувся об дерезу.
В очах старого Хихинi вiдбилося здивування, коли вiн побачив нас.
- Здрастуйте, дiду! - хрипким вiд хвилювання голосом сказав я.Здорово ви отого Рудого Августа... Так йому й треба.
- А!.. Здоров, хлопцi! - кумедно роззявив губатого рота дiд.- Ви що з неба впали? Як це я вас не вгледiв?
- Майже,- весело сказав я.- 3 тисяча дев'ятсот вiсiмдесят другого року ми.
- А-а... ясно,- усмiхнувся дiд.- А чого це вам аж на сiмдесят рокiв назад скаконути закортiло?
- Так отож та сама смiх-трава нас цiкавить. Весел-зiлля.
- I вас теж. Ага.
- Скажiть, а ви правду говорили Рудому Августу чи тiльки так, щоб одчепитися?
- Про що?
- Ну, про те, що не знаєте секрету смiх-трави, про предка свого Тимоху Смiяна, який нiбито знав той секрет.
- А ви чули?
- Я - нi,- сказав Чак.- А вiн чув. Вiн невидимий був.
- Ага. Ясно. Якщо невидимий, тодi мiг.
- Так що? Правду ви говорили чи...
- Правду. Я взагалi не брешу нiколи i брехунiв не люблю. Тому й вам повiрив. Бо вiдчуваю чогось, що не брешете.
- Не брешемо,- якомога серйознiше Сказав я.
- То тепер ви скажiть, як там у вас у вiсiмдесят другому?
- Гарно. Тiльки... урокiв багато задають.
- Ясно. Урокiв у всi часи багато задають. А цар який? Ян зветься?
- Нема нiякого царя. Микола Другий - то ж останнiй росiйський цар.
- Та ну!
- Точно! Через п'ять же рокiв, у сiмнадцятому, революцiя гряне. I царя скинуть. А потiм i помiщикiв та капiталiстiв. Народна влада буде, радянська.
- Ех! Хотiлося б хоч одним оком глянути!- То глянете обома. П'ять рокiв не так уже й довго.
- Та старий я, все-таки шiстдесят сьомий уже.
- Ну то й що? - озвався Чак.- Менi оно вiсiмдесят два.
- Диви, як сохранилися,- уїдливо примружився Хихиня, оглядаючи хлоп'ячу Чанову статуру у гiмназичнiй формi.
- Та ви не дивiться на них зараз,- вступивсь я.- Зараз їм дванадцять, як i менi. Бо це ж сiмдесят рокiв тому. А мене зовсiм нема. Тому я й невидимий був. А це я матерiалiзувався, щоб з вами побалакати. Спецiально. От iще трошечки побалакаєм i зникнемо.
Товстi губи Хихинi округлилися бубликом.
- 0-он воно що! Ясно.
Вiн усе-таки був надзвичайний дiд, цей Хихиня. Його нiщо не дивувало. Навiть така дивовижна рiч, як люди з майбутнього. Дивакiв нiщо не дивує.
- Слухайте! - раптом прояснiв вiн.- Не знаю, як ви це робите, але раз так, то поганяйте, хлопцi, до мого предка Тимохи Смiяна, у тисяча шiстсот сорок восьмий рiк, I дiзнаєтеся в нього секрет весел-зiлля. Я б i сам...
Вiн не доказав, бо в цей час його перебив дзвiнкий жiночий голос:
- Ой, глядiть, щоб самi ви в Кирилiвку не втрапили! Ми обернулися.
З-за хати, розчервонiла, з цiпком у руках, вигулькнула та сама молодиця, яка привела Чака сюди.
- Ах ви безсовiснi! - накинулася вона на нас.- Глузуєте з дiда! Насмiхаєтеся! Я все-все чула! Ах ви! От я вас! Вона махнула цiпком.
Я не встиг ухилитися, i цiпок луснув мене по головi. Бомм!.. В очах у мене потемнiло.
РОЗДIЛ XI
Їдемо в музей. 'А ти мiг би вчинити подвиг?.. По-моєму, мiг би'.
Сiчневе збройне повстання арсенальцiв. Останнi слова старого Хихинi.
'Завтра о четвертiй!'
Я стояв поряд iз старим Чаком у скверику на площi Богдана Хмельницького. Голова в мене трохи болiла вiд удару цiпком, але гулi не було. - Ти на молодицю не ображайся,- усмiхнувся Чак.- Вона ж думала, що ми кепкуємо з Хихинi, захищала його вiд хлоп'ячих глузувань.
- Та я не ображаюсь. Я все розумiю,- усмiхнувсь я, чухаючи забите мiсце.- А той Хихиня симпатичний. Сподобався менi.
-. I менi теж. Гарний дiд.
- А що це вiн про свого предка говорив?
- Ти ж чув: 'Поганяйте у тисяча шiстсот сорок восьмий, дiзнаєтеся секрет весел-зiлля'.
- Це вiн серйозно?
- Хто його зна.
- То, може... Га? - з надiєю глянув я на старого Чака.
Менi так сподобалися цi подорожi в минуле. I так невтримно хотiлося дiзнатися секрет смiх-трави, весел-зiлля, яка робить людей веселими й безжурними, добрими й дотепними на все життя. А отже, щасливими. Може ж, справдi iснує цей секрет i росте десь у лiсi чи в полi смiх-трава, тiльки люди не знають про неї.
Ех! Як би воно менi зараз згодилося, оте весел-зiлля!
Начувайся тодi, клятий Дмитрухо! Байдужi менi були б твої глузування, кпини твої, дзижчання твоє
