Самовар, з якого пили чай робiтники-арсенальцi.
Другий зал. Зброя! Аж очi розбiгаються. Рушницi, гвинтiвки, кулемети, пiстолети.
- О! О! - шепоче Дмитруха.- Американський кольт! О! 'Ро-от-манлiхер'!
А екскурсовод розповiдає вже про Жовтневе збройне повстання арсенальцiв.
- Увечерi 27 жовтня 1917 року в примiщеннi театру Бергонье (тепер там театр iменi Лесi Українки) вiдбувся об'єднаний пленум Київської Ради робiтничих i солдатських депутатiв за участю представникiв вiд частин гарнiзону, профспiлок та фабзавкомiв. З величезною радiстю була вислухана доповiдь про перемогу Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї в Петроградi. I 27 жовтня Київський комiтет РСДРП(б) звернувся з вiдозвою до робiтникiв i солдатiв Києва, в якiй закликав їх пiдтримати Жовтневий переворот у Петроградi...
Я слухав i думав: 'Ну хто, хто менi повiрить, що я сам, на власнi очi бачив той театр Бергоньє,- двоповерховий, з довгим, на весь тротуар, дашком над входом, такий несхожий на теперiшнiй театр iменi Лесi Українки?! Нiхто менi не повiрить!'
А екскурсовод розповiдала далi. Як героїчно боролися арсенальцi у жовтнi сiмнадцятого за владу Рад. Але перемогою робiтникiв i солдатiв скористалася буржуазно-нацiоналiстична Центральна рада, яка взяла курс на вiдрив України вiд Радянської Росiї, на розпалювання братовбивчої вiйни. Завдавши повстанню зрадницького удару в спину, Центральна рада встановила режим кривавої диктатури. Та пiд керiвництвом бiльшовицької партiї в Києвi з новою силою розгорнулася боротьба проти контрреволюцiї.
У Харковi вiдбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад робiтничих i солдатських депутатiв, який проголосив Україну Радянською Республiкою. Революцiйнi вiйська рушили на Київ, де засiла Центральна рада. Наступ розвивався успiшно, i в серединi сiчня вiйська наближалися до Києва.
15 сiчня пiд керiвництвом ревкому, очолюваного Андрiєм Iвановичем, у Києвi почалося збройне повстання, центром якого знову став завод 'Арсенал'.
- А тепер подивiться дiораму 'Сiчневе повстання 1918 року'.Екскурсовод натиснула кнопку, i в глибинi за другим залом спалахнуло свiтло.
Ми аж роти роззявили. Все було як живе.
На передньому планi справжня брукiвка, мiшки, бочки, колеса, перевернутий поламаний рундук з вивiскою 'Иконная лавка Киево-Никольского собора', чавуннi люки, деревце у загорожi. I весь цей живий предметний план переходить непомiтно у величезну, на всю стiну, пiвколом картину. I на тiй картинi - панорама повстання.
У центрi - барикада, трамвайна платформа, на нiй повстанцi. Лiворуч церква, отой самий Микiльський собор (так званий 'Малий Микола'), а за ним височiла дзвiниця 'Великого Миколи' - Вiйськово-Микiльського собору, що стояв на мiсцi теперiшнього мiського Палацу пiонерiв.
Перед собором афiшна тумба, розпряжена прольотка з одкинутим верхом, поряд на конi повстанець. Бiля нього зовсiм малий хлопчик з корзиною.
За барикадою в глибинi - отой самий славнозвiсний . побитий кулями двоповерховий нарiжний корпус 'Арсеналу', де й мiститься зараз музей. Весь у диму, в полум'ї.
Праворуч - розвалена стiна з амбразурою. На стiнi порвана афiша 'Енеїди'. У проломi стiни прилаштовано кулемет, бiля нього двоє солдатiв, один з Георгiївським хрестом на грудях. Стрiляють з кулемета по броньовику, по козаках, що, вимахуючи шаблюками, рвуться на конях до барикади.
За барикадою бабуся у хустцi перев'язує пораненого. Жiнки б'ються поряд з чоловiками. I юнi повстанцi тут же...
Бомм!
Чи то з дзвiницi 'Великого Миколи' дзвiн ударив, чи...
На мить потемнiло у мене в очах... I враз зник музей, екскурсовод, Лiна Митрофанiвна, весь наш клас. Зарухалося все на барикадi й навколо неї. Забахкали пострiли, зататакав кулемет. Цокають козачi конi по брукiвцi. Завирував бiй...
Я встиг побачити на барикадi свого знайомого - колишнього арсенальця, а згодом пiротехнiка Федора Iвановича Смирнова, сивоголового, з чорними бровами й чорними, по-молодецьки закрученими догори вусиками. З-пiд розстебнутого пальта з бархатним комiрцем визирала бiла накрохмалена сорочка. Федiр Iванович розмахнувся i ловко кинув пiд колеса броньовика гранату. Броньовик зупинився.
Несподiвано на барикадi виросла висока кощава постать дiда Хихинi.
Без зброї, голiруч, переступивши через барикаду, рушив дiд назустрiч козакам.
От уже один з козакiв змахнув шаблею. Та старий Хихиня спритно перехопив своєю величезною рукою його руку, смикнув - шабля з дзвоном упала на брукiвку, а сам козак, стягнутий дiдом з коня, звалився на брукiвку.
- Ех ти! - засмiявся дiд, наступаючи ногою на подоланого ворога,Козак! Кiзяк ти, а не козак! Тiльки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданцi панськi. Посiпаки. Та я б...
Дiд не договорив, схопився за груди, крiзь пальцi проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Вiн заточився i, наче велетенське могутнє дерево, поволi опустився на землю.
- Дiду! - кинувся я до нього.- Дiду! Дiд розплющив очi.
- А-а, це ти,- не здивувався вiн.- От бачиш, дожив-таки я до революцiї. I тепер спокiйно вмираю.
- Не вмирайте! Не вмирайте, дiду! - закричав я.
- Ех, повернутися б менi хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядьковi Миколi, що... справдилися слова Тараса Шевченка...
- А ви хiба знали Шевченка?
- Тож-то й воно, синку,- усмiхнувся Хихиня.- У вiсiмсот п'ятдесят дев'ятому вiн же на Прiорцi жив, по сусiдству...
Несподiвано козак, якого дiд стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер i...
'Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? По-моєму, мiг би',- блискавкою спалахнули в моїй свiдомостi слова Тусi Мороз.
Я пiдхопився i, захищаючи дiда, кинувся на козака.
- Не стрiляй!
Та в цю ж мить пролунав пострiл.
Щось вдарило мене в груди. Бом...
- Та ти що? Кричиш як навiжений. Штовхаєшся. От Муха! - почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засмiялися.
Я розгублено озирнувся. Звiдусюди на мене позирали веселi очi однокласникiв.
- Ну, чого ви! Ну, замрiявся хлопець. Подумаєш! - сказала Макаронiна.Зi мною теж таке буває.
А я розпачливо думав: 'Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?..'
- Цитьте! Цитьте! - зацитькала Лiна Митрофанiвна.- Екскурсiя продовжується.
Ми пiшли далi.
- А це макет робочого мiсця почесного токаря заводу 'Арсенал' Володимира Iллiча Ленiна,- урочисто сказала екскурсовод.- 23 квiтня 1923 року робiтники 'Арсеналу' надiслали Володимиру Iллiчу Ленiну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до спискiв робiтникiв почесним токарем-металiстом токарного цеху.
'Треба сказати татовi, йому буде приємно. Вiн же теж токар',- подумав я. I раптом здригнувся.
Бiля стендiв з фотоапаратами 'Київ', нинiшньою продукцiєю 'Арсеналу', стояв... Чак.
Я роззявив рота i зробив рух до нього, але вiн мовчки кивнув, застережно зсунув брови i похитав головою: мовляв, стривай, це пiдходь, потiм.
I я стримався, не пiдiйшов, тiльки мовчки усмiхнувся i кивнув йому.
I лише коли екскурсiя закiнчилася, i Лiна Митрофанiвна вивела нас з музею i сказала, що можна їхати додому, я пiдбiг до Чака, який теж вийшов з музею i стояв па розi бiля афiшного стенда.
- Здрастуйте!
- Здоров! - привiтно усмiхнувся Чак,
- А як ви тут опинилися?
- Та дiзнався, що ви сюди йдете, i собi прийшов. Захотiлося повернутися хоч на мить у тi днi.
- Так ви теж були зi мною на барикадi? А чого ж я вас не бачив?
