огидне!
I ваше хихикання пiдле, Монькiн, Галушкинський, Спасокукоцький та Кукуєвицький!
Ех! Я б тодi...
Чак якось загадково усмiхнувся й сказав:
- Ну, гаразд... Бувай здоров, Стьопо! Менi вже час.
- До побачення. А коли ми побачимося? - несмiливо спитав я, порушуючи нашу домовленiсть.
- Не знаю, не знаю...- непевно вiдповiв Чак.- Якщо треба буде, я тебе розшукаю.
I знову, тiльки-но вiн вiдiйшов вiд мене, як я вiдразу втратив його з очей.
На вiдмiну вiд нашої школи, де всi уроки в нас були в одному класi, тут, у Києвi, запровадили так звану кабiнетну систему. Це значить, що один урок в одному класi, другий - уже в iншому, третiй - ще в iншому i так далi. Тiльки продзвенiв дзвоник, збирай похапки речi i гайда, щоб не запiзнитися. Бо й поснiдати треба, i збiгати, може, кудись абощо. Воно, звiсно, цiкаво (у кожному кабiнетi своя обстановка, свої наочнi прилади, своя апаратура), але так же весь час пильнувати треба, щоб не розгубити свiй реманент.
Раз у раз чути:
- А де моя зоологiя?
- Ой, я кеди загубив!
- Люди! Зошита мого нiхто не бачив?
Найулюбленiшi мої уроки - це фiзкультура i праця. Крiм того, що вони просто менi подобаються, люблю я їх ще й тому, що на них я нiколи не пасу заднiх. Навiть навпаки. I фiзкультурник Микола Яремович, i викладач працi Олександр Iванович часто кажуть:
- От берiть приклад з Наливайка! Молодець, Стьопо!
Iгоря Дмитруху аж пересмикує всього вiд цих слiв. Але зробити вiн нiчого не може. Незважаючи на те, що його брат вiдомий спортсмен, по закордонах роз'їжджає, я i бiгаю, i стрибаю краще за Iгоря. А про уроки працi й говорити нiчого.
Уроки працi у нас з дiвчатками окремi. Дiвчатка собi в класi з Iриною Володимирiвною фартушки та 'нiчнушки' (нiчнi сорочки) шиють, а ми у майстернi з Олександром Iвановичем слюсарюємо. I Дмитруха, прямо скажемо, у цьому дiлi пасе заднiх. Видно, дома вiн нiколи молотка в руках не тримав. I Валера Галушкинський не дуже великий мастак, i Спасокукоцький та Кукуєвицький, та й Льоня Монькiн (хоч цей трохи кращий). А мене тато змалечку привчав. I в майстернi я почуваю себе як риба у водi. I оте Iгорове 'Муха' в майстернi звучить якось не дуже чутно i навiть необразливо.
Коли Сурен уперше прийшов на урок працi, я вже так старався, так старався, як нiколи. Але бажаного ефекту не вийшло. Сурен чи то вiд невмiння, чи то ненароком ударив себе молотком по пальцю, аж пiд нiгтем почорнiло, страшенно знiяковiв i вже реагувати на мої трудовi подвиги не мiг.
Iгор Дмитруха негайно скористався з цього:
- А Муха, диви, старається! Ич! Аж капка пiд носом. От не люблю таких вискочок. Пилип з конопель!
Спасокукоцький i Кукуєвицький захихикали.
Не вийшло в мене бажаного ефекту. Не вийшло. Знову Iгорове було зверху.
Минуло три днi пiсля того, як попрощався я з Чаком. Вiн не з'являвся. Менi вже навiть почало здаватися, що все це менi наснилося, що нiяких зустрiчей з Чаком, нiяких мандрiвок у минуле не було.
Сьогоднi зранку на першому уроцi Лiна Митрофанiвна сказала:
- Дiти! Ми з вами повиннi показати нашому вiрменському друговi Сурену наше славне мiсто, повиннi познайомити його а славною iсторiєю древнього Києва. Згоднi?
- Згоднi! - хором вiдповiли ми.
- Почнемо сьогоднi. Сьогоднi у Сурена якраз немає зйомок. I почнемо ми з заводу 'Арсенал', який вписав в iсторiю нашого мiста славнi революцiйнi сторiнки. Пiсля урокiв ми з вами йдемо на екскурсiю в Музей бойової i революцiйної слави заводу 'Арсенал'.
Останнi слова Лiна Митрофанiвна виголосила особливо урочисто. Вона взагалi була трохи артисткою, наша Лiна Митрофанiвна. Висока, струнка, гарна, вона одкидала назад голову, коли говорила щось значне, i голос її при цьому дзвенiв, як на сценi.
Я зрадiв.
Я взагалi люблю рiзнi екскурсiї, люблю дивитися щось нове, особливо iсторичне. Наша Марiя Степанiвна, вчителька у селi, теж часто влаштовувала нам екскурсiї - i на цукровий завод, i по мiсцях партизанських боїв, i до Києва ми їздили, у Лаврi були, на Виставцi передового досвiду. Але в музеї заводу 'Арсенал' я не був нiколи.
їхали ми шiстдесят другим автобусом. Людей було повен автобус. Наш клас увесь збився на заднiй площадцi. Нас з Тусею Мороз притисли до вiкна. Я обома руками тримався за поручень i, коли автобус пiдкидало (а ви знаєте, як пiдкидає на заднiй площадцi), напружував усi сили, щоб спиною втримати людей i щоб не придушило Тусю. Правда, зусилля мої мало що давали. Туся раз у раз ойкала й кривилася.
- Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? Якби вiйна була, революцiя чи щось таке? - несподiвано спитала вона мене тихо, почервонiла i, не чекаючи моєї вiдповiдi, сама за мене одразу сказала: - По-моєму, мiг би... А от я, мабуть, нi... Я така боягузка. I так болю боюся. Ой! Коли болить, плачу завжди.
Я знiтився. I ще з бiльшою силою вперся руками. Але автобус знову пiдкинуло, i Туся знову ойкнула.
Iгор Дмитруха i Валера Галушкинський при кожному струсi, навпаки, весело верещали, реготали й що- небудь вигукували:
-Космiчний корабель 'Iкарус-62' вийшов на орбiту!
- Проходимо верхнi шари атмосфери!
- Перевантаження зростають.
- Братцi, я вiдчуваю невагомiсть! Мої ноги не торкаються пiдлоги!
- Мої ноги, ноги, ноги не торкаються пiдлоги! - заспiвав Iгор Дмитруха.
- Не торкаються пiдлоги мої ноги! - пiдхопив Валера Галушкiгаський.
Нарештi в динамiку почувся голос водiя:
- Площа Героїв 'Арсеналу'! Шостий 'Б', виходьте швидше! Не затримуйте автобус.
Ми висипали, як горох з мiшка.
Я не раз проїздив i проходив цiєю площею, але тепер якось по-особливому дивився i на станцiю метро 'Арсенальна', i на пам'ятник-гармату на постаментi, i на самий 'Арсенал' - на отi назавжди залишенi для iсторiї побитi кулями два нижнiх поверхи, а над ними, з такої ж червоної цегли, два верхнiх, недавно надбудованих. Над входом у музей барельєф: б'ються бiля заводських мурiв арсенальцi. I меморiальнi дошки.
- Заходимо, заходимо! Органiзовано! Парами! I не кричати, не бiгати, поводитись, як личить пiонерам! Заходимо! - командує Лiна Митрофанiвна.
Бiля маленького столика при входi, на якому лежить товстелезна книга вiдгукiв, нас зустрiчає екскурсовод - привiтна чорнява жiнка.
Високi склепiнчастi зали. Експонати. Музейна тиша.
I враз нагорi над нами щось загуло: у-у-у-у!
- О! А це що? - здивовано спитав Дмитруха.
-- Верстат,- усмiхнулась екскурсовод.- Нагорi над нами цех. Це ж завод.
- Та я просто так спитав. Я й сам знаю, що то верстат,- сказав Дмитруха, але видно було, що, звичайно, вiн одразу не здогадався. Та й справдi, важко було здогадатися. У цiй абсолютно музейнiй обстановцi, серед експонатiв, серед старовинних речей, документiв, стендiв якось не уявлялось зразу, що над нами сучасний цех заводу, де бiля верстатiв стоять робiтники, такi, як мiй тато, який у що мить теж стоїть у себе в експериментальнiй майстернi бiля верстата.
Екскурсовод почала з далекого 1764 року, -коли був заснований київський 'Арсенал'.
Я слухав i розглядав експонати. Он на першому стендi цвяхи, якi застосовувалися при будiвництвi 'Арсеналу', Здоровеннi, 'ручного кування' (кожен цвях викувати треба було!). Цегла. На кожнiй цеглинi клеймо 'Снiжко' (ич, пробився в iсторiю фабрикант!).
В'ючне сiдло системи Грум-Гржимайла для перевезення гiрської артилерiї. Гарне сiдло!
А далi iнша продукцiя заводу - багнети, кинджали, шаблi.
