- А я по патрони побiг.
- А дiда Хихиню бачили?
- Уже неживого. Тодi ж я не знав, що то дiд Хихиня. Розказували менi тiльки, що, коли я бiгав по патрони, якийсь дужий дiд стягнув козака з коня, але був застрелений i якийсь хлопчик бiля нього... Я потiм бачив - їх обох поховали у парку в братськiй могилi. Там тепер пам'ятник.
- А знаєте, що вiн менi сказав...- I я розповiв Чановi про останнi хвилини старого.
- Так хотiлося б виконати останню волю дiда Хихинi,- зiтхнув я, з надiєю позираючiї на Чака.
Чак, здається, не зреагував на мої слова.
- Як там у тебе в школi? - спитав вiн.- Як успiхи?
- Нiчого.
- Двiйок нема?
- Нема.
- А трiйок?
- Теж нема.
- Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?
- А що? - загорiвсь я.
- Та нiчого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрiтися. Га?
- Ой! З радiстю! А що таке?
- Та нiчого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертiй. Гаразд?
- Гаразд.
- Ну, бiжи додому. Вже як пiзно. Бувай!
Менi здавалося, що нiхто не помiтив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:
- Що, твiй дiд Грицько приїхав, про якого ти розповiдав?
- Нi-i,- протягнув я.- Звiдки ти взяла?
- А який же то дiдусь був учора в музеї?
- Просто... Знайомий.
- Симпатичний. Усмiшка в нього приємна.
- Ги-ги! - гигикнув Iгор Дмитруха, який чув нашу розмову.Симпатичний!.. Дiд! Ги-ги! Як на мене, то всi вони несимпатичнi! Розвелося їх стiльки, проходу нема. В трамвай i в тролейбус сiсти не можна - усi забитi старими дiдами та бабами. Повчають. Ну їх!
- Дивак! - обурено вигукнула Туся.- Як тобi не соромної Сам же дiдом колись будеш.
- Ш-ко-ли! - одрубав Дмитруха.- Зовсiм не збираюсь жити до старостi. Щоб ледве переставляти ноги? Та нiзащо!
- От дивак! - Туся навiть почервонiла вiд обурення.
Дзвоник на урок перервав дискусiю.
Жаль, що Сурен цього не чув. Не було його поблизу. При Суренi навряд чи виголосив би Iгор свою антидiдiвську промову. Сурен дуже любив свого дiда Акопа.
Одного з перших днiв вiн розповiдав нам про свого дiда. Не було Дмитрухи того дня в школi.
Дiд Акоп був кавалером усiх трьох орденiв Слави. Усю вiйну пройшов, вiд Волги до Берлiна. I рейхстаг брав. Справжнiй герой був Суренiв дiд.
А одного разу, коли Сурен тяжко захворiв (батьки його тодi були у Ташкентi), дiдусь Акоп серед ночi поїхав у рiдне село, потiм кiлька годин у негоду йшов пiшки в гори до знайомого народного лiкаря, а на ранок таки повернувся з потрiбними травами. I це незважаючи на те, що пiсля поранення у нього дуже болять ноги.
Коли Сурен розповiдав, у нього аж сльози блищали на очах.
I те, що вiн з такого нiжнiстю говорив про свого дiдуся, ще бiльше привернуло моє серце до нього.
Я дуже шкодував, що не встиг нiчого сказати Iгорю, розгубився. Я люблю старих людей. I не тiльки тому, що люблю свого дiда Грицька. Просто я якось швидко знаходжу спiльну мову з дiдусями i з бабусями. Менi з ними цiкаво. Вони ж стiльки знають, стiльки можуть цiкавого розповiсти. I, по-моєму, вони уважнiшi, нiж просто дорослi, до нашого брата, школяра.
Просто дорослi завжди чимось заклопотанi, завжди зайнятi, завжди їм нiколиться ('Ой, одчепись, нiколи!', 'Потiм!', 'Менi зараз не до того!'). А старi дадуть вiдповiдь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тiльки цiнують увагу i ввiчливiсть. Ввiчливо звернись, до старого - нiколи тобi не вiдмовить. Безмозкий той Дмитруха зi своїми розмовами.
РОЗДIЛ XII
'Ти вiриш, коли читаєш казки?' Єлисей Петрович. Прiорка. Розмова з
дядьком Миколою
Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.
- Сiдай,- сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.- I слухай уважно.Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.
- Казки? Люблю. А що?
- А ти вiриш, коли читаєш казки?
- У що? У те, що там написано?
- Ага.
- Не вiрю, звичайно. Але... цiкаво.
- Жаль,- щиро засмутився Чак. Менi стало незручно.
- Ну як же я можу вiрити? - вибачливо сказав я.- Як я можу вiрити у якийсь там килим-самолiт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос лiтають та й сам я на реактивному лiтаку до Москви з татом лiтав?! Що там той килим-самолiт проти Iл-18! Або чарiвне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевiзор дома... Ну як я можу вiрити?
- А що таке казка? Як ти думаєш?
- Ну... казка... це... це - казка. Вигадка.
- А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивнi лiтаки, космiчнi ракети лiтають, давно телевiзори кольоровi, а казки про килими-самольоти й про чарiвнi люстерка досi друкують, i їх люди читають. Га?
- Ну, тому що... просто цiкаво.
- Нi, друже мiй дорогий. Тому що це - мистецтво, витвiр уяви, творчої фантазiї народу. I не були б нi реактивних лiтакiв, нi космiчних ракет, нi кольорових телевiзорiв, коли б не було казок. Коли б далекi предки нашi не мрiяли про це, не втiлювали мрiї свої у казках, у казкових образах.
- Мабуть,- раптом зрозумiвши, погодивсь я.- Звичайно, якби люди не мрiяли, вони б i не прагнули зробити усе це.
- Тож-то й воно! - зрадiв, усмiхнувся Чак.-Отже, казки - така ж сама реальнiсть, як i все iнше. Це - витвiр реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предкiв. I вони безсмертнi, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазiя. I от...- Чак знову помiтно захвилювався.- Коли я був зовсiм малий, бабуся розповiдала менi казки. I героєм цих казок найчастiше був добрий, симпатичний лiсовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Вiн допомагав пташкам i звiрам, виручав їх з бiди, захищав вiд злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Вiн часто сниться менi й тепер. I от я вирiшив звернутися до нього по допомогу...
- Як це? - хвилювання Чака передалося й менi. Я вiдчув холодок у грудях.
- Розумiєш... Я мiг би й сам. Але з ним менi буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихинi козака Тимохи Смiяна?
- Хочу.
- Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам'ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I - твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: 'Так не буває!' Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?
- Ну, я... постараюсь.
- Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй
