- Вибачте, я просто не подумав.
- Отож-то! - напутливо мовив лiсовик.- Ну, ходiмо .швидше. А то в мене не так-то й багато часу.
Ми сiли на вiсiмнадцятий тролейбус i поїхали на Куренiвку.
Єлисей Петрович знову вмостився вгорi на поручнях i розкрив Гоголя. Глянувши на мене вниз, вiн погладив сторiнку рукою i сказав:
- Прекрасний письменник! Здорово про нашого брата пише. Завжди з захопленням перечитую.
Всю дорогу вiн реготав, аж стогнав вiд задоволення. Ми зiйшли бiля Парку iменi Фрунзе.
- Ну, давайте точнi данi,- сказав Єлисей Петрович.- Бо я iсторiю не дуже добре знаю, можу наплутати.
- Нам потрiбен предок отого Хихинi, козак-запорожець Тимоха Смiян, який жив за часiв Богдана Хмельницького отут на Куренiвцi,- сказав Чак.Раз вiн був запорожець, то жив вiн тут, певне, лише взимку. Належав, мабуть, до так званих козакiв-зимочан, якi влiтку жили на Запорожжi, а восени роз'їжджалися на зимiвники по рiзних мiстах i селах. Були такi зимiвники i в Києвi на Куренiвцi. А час, мабуть, треба брати - осiнь 1647 року, бо весною наступного почалася вже визвольна вiйна українського народу 1648-1654 рокiв пiд проводом Богдана Хмельницького, що закiнчилася возз'єднанням України з Росiєю. Козаки були весь час у походах, i вiдшукати у тому вирi Тимоху Смiяна вро-сто неможливо.
- Ясно! - сказав Єлисей Петрович, приставив свiй часовiзор до ока i забурмотiв: - Так... так.... Смiян, кажете, Тимоха... Раз Смiян, то мусить смiятися, я так розумiю. А раз предок Хихинi, то мусить бути на нього схожий. Такий же губатий i такий же носатий. Так... так... о! Здається, є. Правильно! Тимохою його називають. I губатий, i носатий. Вiн!
Єлисей Петрович вiдняв часовiзор вiд ока.
- Приготувалися...
Iзнову забило менi памороки...
А коли я прочумався, то побачив, що стоїмо ми проти якогось подвiр'я. На подвiр'ї бiля вогнища сидiли кружка за вечерею козаки. Знятий уже з вогнища, парував у великому казанi кулiш. Козаки, тримаючи кожен в однiй руцi дерев'яну ложку, а в другiй кусень хлiба, загрiбали ложками кулiш i, пiдставляючи хлiб, щоб не капало, несли до рота.
Вони, мабуть, щойно приїхали, бо були стомленi, з обвiтреними запилюженими обличчями.
Були серед них, як пояснив менi Чак, i 'знатнi козаки' - 'луч-че товариство', у дорогих жупанах, у червоних чоботях, при багатiй зброї, i 'худi козачки' у простих шароварах, при звичайнiй зброї, i голота, сiрома, 'в которих нема нi самопала, нi борошна i одежi не питай'.
То була традицiйна спiльна вечеря пiсля повернення з Запорожжя. А назавтра 'лучче товариство' розiйдеться по своїх багатих хатах, що, як писанки, красуються серед буйних садкiв та просторих городiв. 'Худi козачки)) - по куренях. А сiрома - у найми до 'луччого товариства' за мiзерiю, за шматок хлiба.
Але це буде завтра.
А сьогоднi вони ще сидять кружка усi без розбору бiля одного казана. I Iван Пушкаренко, красень- велетень чорнобровий, i Лук'ян Хурдига, з пошрамованим турецькою шаблею чолом, i Павло Бородавченко, i Богдан Тетеря, пишновусi, бiлобровi, засмаглi обидва начорно. Це голота, сiрома, у латаних-перелатаних сорочках, у драних шароварах.
А поряд 'худi козачки' - Терентiй Бухало та Лаврентiй Нетудичхайло, з оселедцями на вухо закрученими, з волячими потилицями.
А далi вже 'лучче товариство' - Василь Свербигуз, Микола Криворотенко, Павло Бридак, предок, мабуть, отого найбагатшого на Куренiвцi куркуляки, в якого 'позичав' Хихиня картоплю. Усi вгодованi, чисто вбранi.
У центрi уваги - Тимоха Смiян. Помилитися було важко - такий, як i Хихиня, губатий, носатий, дужий, з довгими, як граблi, руками. Бувають же такi схожi люди, що i в прапраправнуковi можна впiзнати прапрадiда так само легко, як у сиповi батька.
Тимоха Смiян, мабуть, тiльки-но сказав щось веселе, i все товариство дружно вибухнуло смiхом та так, що вогнище постелилося по землi вiд того козацького реготу.
I тут на подвiр'ї з'явилося зненацька двi постатi у чорних рясах, пiдперезаних мотузками: одна висока, худорлява, друга нижча, огряднiша. В обох виголенi на головi кругленькi лисинки - так званi тонзури.
- Ченцi-домiнiканцi, або, як тодi казали,- домiнiкани,- пояснив менi Чак.- 3 Миколаївського католицького домiнiканського кляштора-монастиря, що на Подолi. Домiнiканам належала тодi мiсцевiсть у довжину вiд Днiпра й Вишгорода, через Оболонь, Куренiвку, мимо Бiлгородки, до самого Гостомеля, а в ширину вiд рiчки Сирець на Куренiвцi до рiчки Горенки. I весь час вони з магiстратом i козаками сперечалися за тi землi, за кордони.
- А ще тим домiнiканам належала вся нагiрна мiсцевiсть Старокиївської гори, на якiй був розведений сад якимось паном Кучовським,- докинув Єлисей Петрович.- Весь Київ знав, що туди злiтаються вiдьми.
- О! Брати-домiнiкани вже сунуть,- обернувся до Смiяна Iван Пушкаренко.- Либонь, знову до тебе, Тимохо, по весел-зiлля.
- Ги-ги! - коротко реготнули козаки.
- Слава Йсу! - в один голос промовили ченцi, наближаючись до товариства.- 3 приїздом! З приїздом, пани-козаки.
- А-а!.. Брати-домiнiкани! Здоровенькi були! Драстуйте, драстуйте! iронiчно, але миролюбно залунало у вiдповiдь.- День добрий, брате Iгнацiю! Добрий день, брате Бонiфацiю! Просимо до вечерi, сiдайте!
Брат Iгнацiй i брат Бонiфацiй не примусили себе просити. Повитягали з кишень ложки i срiбнi пузатенькi чарочки й пiдсiли до казана.
- Налийте ж їм оковитої, раз так!
I вже з'явилася звiдкись кварта, i полилася сизо-каламутна рiдина у притьмом пiдставленi пузатенькi чарочки. Зацмокали апетитно губами брати-домiнiкани,
Брат Бонiфацiй Пантофля був немолодий уже, огрядний, з обвислими щоками i з широким м'яким носом, справдi схожим на пантофлю. Все обличчя його лиснiло вiд жиру i вiд солодкавої посмiшки.
Брат Iгнацiй Гусаковський обличчя мав худе, обтягнуте шкiрою. Близько й глибоко посадженi очi дивилися хижо. Цей хижий вираз ще пiдкреслювався тим, що зуби його були весь час вишкiренi,- коротка верхня губа не прикривала зубiв. Точнiсiнько як у Павла Голозубенецького. Я одразу подумав: чи не предок це страшного любителя смертельних номерiв? Мiж тим брати-домiнiкани випили по третiй, розчервонiлися й завели спасенну розмову.
- Во гресєх погрязаєте, панове козацтво, во гресех! - жуючи, мовив брат Iгнацiй.- Не встигли приїхати, а вже знову, бачимо, пустили конi й воли свої пастися на землi святого кляштора нашого бiля рiчки Горенки.
- Не гоже сiє, панове, не гоже! - заплямкав масними губами брат Бонiфацiй.- Карає Господь нерозумних-десницею своєю.
- Та чи не подурiли ви, брати-домiнiкапи? - здивовано сплеснув руками Терентiй Бухало.- Вiдколи це вона ваша? Пасовисько на березi Горенки з дiда-прадiда було наше, козацьке.
- Авжеж! - пiдхопив Лаврентiй Нетудичхайло. Загомонiли й iншi.
- Тестемонiум паупертатiс! (Як пояснив менi потiм Чак, латиною це означає буквально 'свiдоцтво про бiднiсть', а в переносному розумiннi показник чиєїсь недоумкуватостi. - Примiтка Стьопи Наливайка.) - презирливо скрививши губи, по-латинi сказав брат Iгнацiй братовi Бонiфацiю i вже тодi звернувся до козакiв: - Не гнiвiть господа, раби Божiї! Найбiльший грiх зазiхати на добро чуже, на чужу землю.
- Та це хто ж зазiхає? - пiдхопився Iван Пушкаренко.- Чи не ви з королем своїм, з шляхтою своєю прийшли сюди на землю пашу ще й...
- Дух бунтарський затьмарює розум ваш! - перебив його брат Iгнацiй, пiдвищивши голос.- Мало вам урокiв коронного вiйська. Чи усмiхається хiба доля Кизима й Кизименка, на палю посаджених у Києвi нещодавно?
- Iстинно так! - хитнув головою брат Бонiфацiй.
- Та що ж це таке?! - зiрвався з мiсця Лук'ян Хурдига.- Невже терпiтимем?! Як бидло, мовчати будемо на зухвалi цi слова?
- Гу-у-у! - наче один могутнiй подих вирвався з козацьких грудей. Єдиним рухом рвонулися козаки до братiв-домiнiканiв. Ще мить, i затрiщали б, ламаючись, костi брата Iгнацiя i брата Бонiфацiя. Та...
