Потiм я подзвонив у 'швидку допомогу' i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.

Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.

- Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! - почувся густий бас.

Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.

Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!

Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!

Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,- тим цього не зрозумiти.

- Чого ти смiєшся?- спитала Туся i сама усмiхнулася.

- Нiчого. Просто так,- сказав я.

- Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,- сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.

- Скажи, а у вас телефон є? - спитав я.

- 6. А що?

- А який номер?

- А що - вам телефон поставили?

- Ага.

- Ой, то я тобi подзвоню.

- Давай краще я тобi. - Давай.

Ми обмiнялися номерами телефонiв.

I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.

Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.

Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.

У трубцi клацнуло.

- Алло!

- Туся! - закричав я щосили.

- Ой!Що сталося? Хто це? - стурбовано почулось у трубцi.

- Це я... Стьопа. Ти що - не пiзнаєш мене? Туся!

- Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.

Якi в них майже однаковi голоси!

- Ой, вибачте! Вибачте! - i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.

Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi...

Я вiдчував себе майже нещасним.

Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...

Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.

- А... алло! - прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.

- Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!

- Я! Я! Привiт! - опанував я себе.

- Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?

- Нiчого... По телефону з тобою балакаю.

- I я по телефону балакаю. З тобою,- вона засмiялася.- Зараз буду обiдати.

- I я буду обiдати.

- Ну, смачного! Пообiдаєш - дзвони.

- Гаразд. I тобi смачного.

- До побачення!

- До побачення!

Загугукали короткi гудки - вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:

Вперед, народе, йди,

Бери гармати

Революцiйне

Стрiляй завзято...

Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.

Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ('Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть'.) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.

- Алло! - почувся в трубцi такийзнайомий голос.

- Туся?

- Я.

- Привiт!

- Привiт!

- Ну, як обiдалося? Смачно?

- Смачно. А тобi?

- Теж смачно. А що ти робиш?

- Нiчого. А ти?

- Теж нiчого.

Я замовк. Далi говорити було нiчого.

Вона теж мовчала.

- Ти чого мовчиш?- нарештi спитав я.

- А ти чого?

- Просто так.

- I я просто так.

I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.

Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:

- А чого ми смiємось?

- Не знаю.

- I я не знаю.

I ми засмiялися ще дужче.

- Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче смiх-трави наїлися,- я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.

- Ти знаєш,- сказала вона,- а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте 'веселе' дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали 'смiшного' дерева.

- Серйозно? Є таке дерево? - у мене чогось похололо всерединi.- А як воно називається?

- Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.

- Цiкаво.

- Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв - i регочеш собi.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату