Потiм я подзвонив у 'швидку допомогу' i сказав, що почуваю себе добре, що всi у нас здоровi, що турбуватися i присилати лiкаря не треба.
Дзвонити в мiлiцiю було страшнувато, але я все-таки подзвонив.
- Черговий лейтенант Варфоломєєв слухає! - почувся густий бас.
Я втягнув голову в плечi i, не сказавши нi слова, тихенько поклав трубку.
Бiльше дзвонити було нiкуди. А так хотiлося з кимось поговорити по телефону!
Звичайно, я розумiю, ви зневажливо усмiхаєтесь. Звичайно!
Тим, хто прожив усе життя в мiстi, хто народився з телефоном, кого бабусi пiдносили кувiкати до телефонної трубки, а потiм говорили по телефону батькам на роботу першi слова, для кого телефон з першої митi життя був такий же звичайний, як брязкальце, соска i манна каша,- тим цього не зрозумiти.
- Чого ти смiєшся?- спитала Туся i сама усмiхнулася.
- Нiчого. Просто так,- сказав я.
- Я теж iнодi просто так усмiхаюся. От буває чогось такий настрiй, що хочеться усмiхатися,- сонце вiдбилося вiд її окулярiв i блиснуло менi в очi.
- Скажи, а у вас телефон є? - спитав я.
- 6. А що?
- А який номер?
- А що - вам телефон поставили?
- Ага.
- Ой, то я тобi подзвоню.
- Давай краще я тобi. - Давай.
Ми обмiнялися номерами телефонiв.
I мене одразу охопила нетерплячка. Я вже пiдганяв час, щоб швидше кiнчалися уроки i я мiг подзвонити їй по телефону.
Вона сидiла поруч зi мною, я чув її подих, я мiг говорити з нею скiльки завгодно, але я горiв вiд нетерплячки говорити з нею по телефону. Дивина! Я навiть намагався якомога менше говорити з нею зараз. Менi здавалося, що я тодi бiльше зможу поговорити з нею по телефону.
Пiсля урокiв я бiг додому так, наче за мною гналися вовки. Захеканий, вскочив я в кiмнату i кинувся до телефону. Ледве попадаючи пальцем у дiрочки диска вiд хвилювання, набрав номер.
У трубцi клацнуло.
- Алло!
- Туся! - закричав я щосили.
- Ой!Що сталося? Хто це? - стурбовано почулось у трубцi.
- Це я... Стьопа. Ти що - не пiзнаєш мене? Туся!
- Це не Туся, а її бабуся. Тусi немає. Вона ще в школi. Повинна скоро прийти.
Якi в них майже однаковi голоси!
- Ой, вибачте! Вибачте! - i я швидко поклав трубку, хоча бабуся, здається, хотiла щось спитати.
Звичайно, я зрозумiв, що просто Туся ще не встигла прийти додому. Я надто швидко бiг, i живе вона трохи далi вiд школи, нiж я. Але все одно тривожнi думки заворушилися в головi. А що, як вона посмiялася з мене i не подзвонить. I не захоче говорити зi мною. I взагалi...
Я вiдчував себе майже нещасним.
Я дивився на телефон, а вiн стояв на пiдвiконнi мовчазний, непривiтно, холодно блимаючи на мене лупатим диском...
Вiн задзвонив так раптово й рiзко, що я аж пiдскочив.
- А... алло! - прохрипiв я, втративши вiд хвилювання голос.
- Стьопо! Це ти? Алло! Стьопо!
- Я! Я! Привiт! - опанував я себе.
- Ой! Ти так мою бабусю налякав. Вона вже думала, щось трапилось. Подзвонив i повiсив трубку. Хiба так можна? Добре, що я одразу ж прийшла. Ну, як ти поживаєш? Що робиш?
- Нiчого... По телефону з тобою балакаю.
- I я по телефону балакаю. З тобою,- вона засмiялася.- Зараз буду обiдати.
- I я буду обiдати.
- Ну, смачного! Пообiдаєш - дзвони.
- Гаразд. I тобi смачного.
- До побачення!
- До побачення!
Загугукали короткi гудки - вона поклала трубку. Розiгрiваючи обiд, я спiвав. Я спiвав бадьору революцiйну пiсню:
Вперед, народе, йди,
Бери гармати
Революцiйне
Стрiляй завзято...
Ми з татом завжди спiвали цю пiсню, коли в нас був гарний настрiй.
Я пообiдав, помив пiсля себе посуд, походив по кiмнатi, тричi пiдходив до телефону i тричi себе стримував. ('Ще рано! Ще вона не пообiдала. Ще вона тiльки друге їсть'.) Нарештi хукнув, як перед стрибком у воду, i набрав номер.
- Алло! - почувся в трубцi такийзнайомий голос.
- Туся?
- Я.
- Привiт!
- Привiт!
- Ну, як обiдалося? Смачно?
- Смачно. А тобi?
- Теж смачно. А що ти робиш?
- Нiчого. А ти?
- Теж нiчого.
Я замовк. Далi говорити було нiчого.
Вона теж мовчала.
- Ти чого мовчиш?- нарештi спитав я.
- А ти чого?
- Просто так.
- I я просто так.
I раптом менi стало смiшно. Я засмiявся. I вона засмiялася.
Ми нiчого не говорили, а просто смiялися по телефону. I це було чогось так весело, що я аж захлинався. Нарештi вона спитала:
- А чого ми смiємось?
- Не знаю.
- I я не знаю.
I ми засмiялися ще дужче.
- Ой!.. Ха-ха-ха!.. Ми наче смiх-трави наїлися,- я не знаю, як це в мене вирвалося. Сказав i тiльки тодi зрозумiв, що я сказав.
- Ти знаєш,- сказала вона,- а моя бабуся десь давно читала, що в Аравiї росте 'веселе' дерево. Якщо людина з'їсть з нього ягоду завбiльшки з горошину, в неї починається приступ смiху, який триває кiлька годин. За плодами особливо ганяються пiдлiтки. Але батьки суворо наглядають за ними, щоб тi уникали 'смiшного' дерева.
- Серйозно? Є таке дерево? - у мене чогось похололо всерединi.- А як воно називається?
- Не знаю. I бабуся не пам'ятає. Вона це десь читала, але не пам'ятає навiть де.
- Цiкаво.
- Авжеж. Ти уявляєш, якщо поганий настрiй, з'їв - i регочеш собi.
