- Ага.
- А тато сказав, що у Мексицi росте кактус без колючок - лофофора, священна рослина ацтекiв. Якщо його пожувати, то теж буде веселий настрiй. Ще й рiзнi галюцинацiї - кольоровi, зоровi й слуховi.
- Ага...
- Ну, гаразд... Я тебе вже заговорила. Треба вже за уроки сiдати. До побачення.
- До побачення.
Я поклав трубку. Вона, мабуть, вiдчула, що я чогось скис, i, нiчого не питаючи, поспiшила закiнчити розмову. Я був їй вдячний за це. Я б нiчого не змiг їй сказати. Менi чогось одразу стало якось моторошно, - коли я почув про оте 'веселе' дерево i про лофофору. Значить, справдi е такi рослини. Досi я все-таки частiше думав про смiх-траву, як про щось нереальне, казкове, як про витвiр творчої фантазiї народу (сказав би Чак). 1 лiсовик Єлисей Петрович, i моє безтiлесне ширяння в минулому часi - все це було, але було у тому гiпнотичному станi на-пiвсну-напiвмарення, що в нього невiдомо яким чином занурював мене Чак.
А тут цiлком жива реальна дiйснiсть. I в нiй, виявляється, iснують 'веселе' дерево i священний кактус лофофора.
Я був схвильований.
I взагалi, що це таке - гумор? Звiдки вiн береться в людини? Чим живиться вiн, як з'являється i чому зникає?
Чому те, що говорить один, смiшно, а що говорить iнший --зовсiм не смiшно (хоча видно, що хоче ж розсмiшити) ?
Чому одна й та сама людина говорить один раз дуже смiшнi речi, а iншим разом, як не старається, не може сказати нiчого смiшного?
I яке ж горе клоуну, який втрачає здатнiсть веселити людей! А це, я читав, пережили чи не всi клоуни свiту. I публiка тут безжальна. Ще вчора вона смiялася з витiвок свого улюбленця, а сьогоднi вона обурюється з його незграбного блазнювання. Адже смiх - це радiсть. Це неодмiнна складова частина людського щастя... А люди так прагнуть радостi!
Ми домовилися з Чаком зустрiтися о четвертiй на площi Богдана. Вже було чверть на другу, менi ще треба встигнути поробити уроки, а я не можу нi за що взятися. Нема сили зосередитися, думки скачуть, плутаються, перестрибують одна через одну...
Уперше за весь час я змушений буду, мабуть, збрехати Чаковi. Письмовi я ще так-сяк виконав, а уснi не змiг. Лишив на вечiр.
Чак сидiв на лавцi, а Єлисея Петровича не було.
- Треба трошечки почекати,- привiтавшись, сказав Чак.- Єлисей Петрович у зоопарку. Привезли новий експонат - бурого ведмедя, i вiн з незвички дуже сумує в неволi.
Я був навiть задоволений, що його нема. Я хотiв розказати Чаковi про 'веселе' дерево i про лофофору.
Вислухавши мене, Чак усмiхнувся.
- А ти думав, що це вигадка? Що нiякої смiх-трави, весел-зiлля iснувати не може? Нi, Стьопо. Навiть у кожнiй вигадцi е доля правди.
- А знаєте... нам телефон поставили,- випалив я.
- Ну-у! Поздоровляю!То тепер до тебе можна дзвонити?
- Ага.
- Давай номер,- Чак витягнув з кишенi авторучку i записника, записав номер нашого телефону.- Значить, так... Ми з Єлисеєм Петровичем попередньо вже бачилися. Вiн за допомогою свого часовiзора зазирнув у ту епоху i все розвiдав. Ситуацiя така... Поки його нема, я тобi розповiм. Навеснi 1648 року Богдан Хмельницький пiдняв козакiв на Запорожжi. Почалася визвольна вiйна українського народу проти польського короля. У травнi в битвi бiля Жовтих Вод, а згодом у битвi пiд Корсунем козаки Богдана Хмельницького розгромили полки шляхти. Зростало вiйсько Богданове. З усiх усюд, кинувши все, потяглися до Хмельницького i козаки, i селяни. Тiльки жiнки й дiти лишалися по мiстах та селах. За наказом Богдана тритисячний загiн козакiв рушив до Києва. I Тимоха Смiян серед них. Утiк з мiста київський воєвода Адам Кисiль. Втекли шляхтичi, лишилося тiльки 'поспольство' - мiщани, козаки й селяни, якi приєдналися до повстанцiв. Та недовго пробули козаки Хмельницького в Києвi. Уже в липнi вони виступили в похiд на Брацлавщину. I шляхта за допомогою митрополита Сильвестра Косова вiдновила в Києвi владу польського короля. От у цей час брати-домiнiкани Iгнацiй Гусаковський та Бонiфацiй Пантофля (яких ти вже знаєш) пiдступно захопили пораненого непритомного Тимоху Смiяна i замкнули його у темнiй келiї свого кляштора. Кiлька мiсяцiв тримали вони його там, домагаючись секрету весел-зiлля. Та вiн лише смiявся з них. I от настав грудень...
Почулися швидкi кроки.
До нас пiдбiгав захеканий Єлисей Петрович.
- Вибачайте... Здрастуйте... що затримався,- обличчя в Єлисея Петровича було схвильоване, окуляри з'їхали на кiнчик носа.- Так, знаєте, Мишко (новенький наш) переживає - боляче дивитися. Як маятник, по клiтцi з кутка в куток, з кутка в куток. Перший день у зоопарку. Важко. Давайте я вас швиденько перенесу та знову до нього.- Вiн дiстав з кишенi часо-вiзор, покрутив окуляр, ставлячи 'експозицiю'.- Та-ак! Тисяча, значить, шiстсот сорок вiсiм... грудень... П'ять... чотири... три... два... один!.. Поїхали!
У мене вже знайомо бемкнуло в головi i попливло все перед очима.
I от...
РОЗДIЛ XV
У кляшторi. Шайтан-ага. Хмельницький вступає в Київ. Слава!.. Слава!..
Пiдступний удар. '...Скоморох Терешко Губа... один iз сiмдесяти,
яких...'
Стояли ми на тому ж мiсцi, проти Софiї. Тiльки не було нi пам'ятника Богдановi Хмельницькому, нi Присутствених, нi взагалi будинкiв навколо. I дзвiницi Софiївської не було, i сам собор виглядав по-iншому, банi були круглi (вiзантiйськi, як сказав Чак). I площа не забрукована, просто собi заснiжений пустир, по якому холодний грудневий вiтер ганяв поземок.
- Нам туди, на Подiл,- кивнув Єлисей Петрович праворуч, у бiк Михайлiвського монастиря, пiдскочив i злетiв у повiтря. Ми з Чаком теж пiдскочили й злетiли.
Я летiв i дивувався - невже це Київ? Окремими острiвцями стояли церкви й монастирi. Вулиць якось не було видно, оточенi садками одноповерховi будиночки були розкиданi на значнiй вiдстанi один вiд одного.
На березi Почайни розпросторився великий базар - знаменитий, найстарiший у Києвi Житнiй торг. Десятки, а може, й сотнi саней, вантажених рiзним товаром, у безладдi скупчилися на ньому. Надихана громадою людей i коней бiла хмара клубочилась над базаром.
- Киево-Могилянський колегiум,- сказав Чак, показуючи на одноповерхову кам'яницю з церквою, що притулилася просто до базару.
Я кивнув.
З надбудованим другим поверхом вона стоїть i зараз на Червонiй площi. Меморiальнi дошки сповiщають про те, що тут вчилися й працювали Михайло Ломоносов i Григорiй Сковорода.
Ми пролетiли повз колегiум, проминули Житнiй торг i наблизилися до похмурого з вигляду монастиря, обгородженого високим кам'яним муром.
- Оце! - сказав Єлисей Петрович, опускаючися па землю.- Далi ви вже самi. Отамо, у глибинi двору, в маленькiй темнiй келiї. Бачите, оно вузеньке незасклене вiконце... Ну, бувайте! Я назад у зоопарк.
I Єлисей Петрович зник.
Ми з Чаком знялися в повiтря, подолали мур i полинули безлюдним заснiженим монастирським двором.
Ще, не долiтаючи до вiконця, ми почули з келiї веселу пiсню:
Гой-да! Гой-да! Тру-лю-лю! Я журитись не люблю. Гой-да! Гой-да! Ги-ги-ги Хай сумують вороги.
Вiконце в товстiй, майже двометровiй цеглянiй стiнi було вузьке, як бiйниця. Воно одразу нагадало менi вiконця в камерах-одиночках Косого капонiру, найстрашнiшої київської в'язницi, де колись сидiв пiдпоручик Борис Петрович Жаданiвський - керiвник повстання київських саперiв у 1905 роцi. Тепер там музей. Я три днi не мiг отямитися пiсля вiдвiдання того музею.
I тепер, коли я разом з Чаком прослизав крiзь вузьке вiконце до келiї, мене всього аж пересмикувало на згадку про Косий капонiр.
У келiї не було нiчого, крiм пiдстилки з гнилого сiна на кам'янiй долiвцi. На тiй пiдстилцi, обхопивши
