руками колiна, сидiв Тимоха Смiян i спiвав. На ньому була подерта свитка, босi ноги аж посинiли вiд холоду. Але в очах стрибали бiсики веселостi й непокори.
Iржаво заскрипiв i металево клацнув замок па кованих залiзом важких дубових дверях. Вони з скреготом вiдчинилися, i увiйшли двоє. Одного я одразу впiзнав - то був брат Iгнацiй Гусаковський. Другий - закутаний з голови до нiг у якесь шмаття, так що й обличчя не можна було розгледiти.
- Не хотiв з нами по-доброму,- сказав брат Iгнацiй.- Доведеться по-злому. Цей-то тебе примусить.- I, обернувшись до таємничої постатi, промовив: - Давайте, Шайтан-ага! Тiльки ж пам'ятайте про умову. I швидше. Всi нашi вже втекли. Тiльки ми з братом Бонiфацiем затрималися. Швидше!
Той не вiдповiв. Нахилився до Тимохи.
Одгорнулася шматина, i хижо блиснули маленькi розкосi очицi на жовтому вилицюватому обличчi.
- Слухай, ти, собако! Я посланець великого хана кримського Iслам-Гiрея. Хан прочув про весел-зiлля, смiх-траву i хоче мати її в себе. Воля хана - закон. I я зараз витягну з тебе всi жили, але ти скажеш менi...
- Нi! - вiдрубав Тимоха i засмiявся.- Дурний ти, i твiй хан дурний. Треба вже зовсiм нiчого в казанку не мати, щоб оце запорожця лякати. Не бачити вам повiк нiякої смiх-трави! Ич, ляхи клятi, бусурмани проклятi! З усiх бокiв до нашого весел-зiлля руки попростягали. А осьосьо! - I вiн скрутив величезну дулю.
Щайтан-ага щось дико скрикнув i вихопив кривий нiж.
Та раптом дверi розчинились i вбiг захеканий брат Бонiфацiй. Одвиелi щоки його трусилися.
- Богдан Хмельницький з вiйськом вступає в Київ!
- Пся крев! - лайнувся брат Iгнацiй.- Тiкаймо швидше! Кiнчайте, Шайтан-ага!
Ми з Чаком перезирнулися.
- Треба втрутитися! - кинув Чак.
- Треба! - пiдхопив я. I враз морозний холод огорнув мене всього. I ноги вiдчули твердiсть кам'яної долiвки.
Брат Iгнацiй, брат Бонiфацiй, Шайтан-ага та й Тимоха Смiян завмерли вiд подиву, побачивши нас. Справдi, наша несподiвана поява прямо в них на очах у кутку маленької, тiсної келiї була, мабуть, приголомшлива.
- А-а-а-а! - як у жахному снi, здавлено закричали брати-домiнiкани i першi кинулися геть iз келiї. За мить навздогiн за ними з диким риком стрибнув у дверi й Щайтан-ага.
- Свят-свят-свят! - перехрестившись, усмiхнувся Тимоха Смiян.- Невже з того свiту?
- Нi,- сказав Чак i коротко пояснив, хто ми й звiдки.
- Овва! З майбутнього, значиться? Цiкаво! Ну що ж! Хто б ви не були, низький вам уклiн! - Тимоха вклонився, правицею торкаючись землi.- Життя ви менi врятували. Дякую. А коли ви вже до нас потрапили, треба вам на Хмеля подивитися. Тiльки...- Вiн окинув нас поглядом.- Убратися вам треба. Щоб не померзнути i уваги людей не привертати одягом своїм нетутешнiм. Ану гайда по келiях, мо' щось знайдемо.
Все у кляшторi свiдчило про втечу скору й поспiшливу. Перед образами ще подекуди горiли свiчки, а в кухнi на плитi кипiв забутий чайник. У келiях цiлковитий розгардiяш: на пiдлозi валялися ковдри й подушки, висунутi з-пiд лiжок скринi з одкритими вiками порожньо чорнiли. По кутках валялися побитi пляшки:
Для мене одразу знайшлася тепла сутана з каптуром, в яку я, закачавши рукава й пiдiбравши поли, загорнувся.
- Малого хлопця нiхто за монаха не прийме,- сказав Тимоха.- А от вам небезпечно. Доведеться, мабуть, загорнутися просто у ковдру. Будете схожi на якогось чоловiка божого несповна розуму. Таких пiд Лаврою скiльки завгодно.
Що ж робити - загорнувся Чак у шерстяну ковдру. I рушили ми вгору, до Золотих ворiт.
Нiде нi душi. Всi посунули зустрiчати вiйсько Богдана Хмельницького.
Хрусь-хрусь, хрусь-хрусь... Порипував снiг пiд нашими швидкими кроками. Ми ледве встигали за Тимохою Смiяном. Дужий, довгоногий, вiн iшов широким кроком, смiшно вимахуючи лiвою рукою, наче хльоскав, пiдганяв невидимого коня.
От уже й Михайлiвський Золотоверхий. Урочисто бомкають на дзвiницi Михайлiвськiй дзвони, перегукуючись iз малиновим передзвоном Софiї та вiддаленим благовiстом Києво-Печерської лаври.
Починаючи вiд Софiї вже юрмився народ.
- Ходiмо! Ходiмо! Швидше! - вiдганяв нас Тимоха, проштовхуючись у натовпi. Нас штовхали з усiх бокiв, i тiльки завдяки богатирським зусиллям Тимохи Смiяна ми просувалися вперед.
За Софiєю вже виднiлися руїни Золотих ворiт, посрiбленi iнеєм, заснiженi, казково гарнi.
I враз натовп вибухнув вигуками:
- Слава! Слава! Слава Хмелю! Гетьману Богдану - слава! Слава! Слава!
Бiля Золотих ворiт на бiлому конi з'явився Богдан Хмельницький. За ним трохи позаду їхали ще кiлька вершникiв, пiдносячи догори бунчуки з кiнськими хвостами та важкi оксамитнi малиновi прапори. А вже далi, скiльки сягало око, їхали запорожцi.
Богдан Хмельницький був у хутрянiй шапцi з пухнастими бiлими перами вiд лоба на два боки, у просторiй отороченiй хутром накидцi, з булавою, що iскрилася коштовним камiнням.
Йому пiднесли на рушнику хлiб-сiль.
Вiн спiшився, поцiлував хлiб, вiдломив шкуринку, передав коровай джурам.
З натовпу вийшли наперед кiлька парубкiв у довгополих чорних свитках, поверх яких були накинутi плащi, що зав'язувалися на грудях пiд горлом шворками.
- Спудеї. Вихованцi Київської академiї,- шепнув менi Чан. Один iз спудеїв став у величну позу i, одкинувши вбiк праву руку, почав декламувати:
О великий паш Богдане!
Свято нинi довгождане,
Полководцю наш преславний,
Ти звiльнив наш Київ славний.
I за це тобi складаєм
Ми подяку i схиляєм
Пред тобою ми глави.
Ти ж своєї булави
Iз руки не випускай,
Швидше край наш визволяй!..
Вiршi були довгi й досить кострубатi, але спудей читав їх дуже натхненно, з пiднесенням. Потiм виступив iнший спудей, який теж читав вiршi, але вже по-латинi. Я нiчого не зрозумiв, крiм того, що бiльшiсть слiв закiнчувалася на 'ус'.
Натовп був настроєний святково. Всi щось радiсно гомонiли, раз у раз вигукуючи: 'Слава!'
- О! Дивись! Ондо київський полковник Силуян Мужиловський. Його Хмельницький потiм пошле послом у Москву домовлятися про возз'єднання з росiйським народом,- злегка пiдштовхнув мене Чак.
Та я не встиг роздивитися київського полковника Силуяна Мужиловського.
Тимоха Смiян, який стояв поруч зi мною, раптом стиха охнув i схопився рукою за бiк. Я обернувсь i встиг помiтити хижi розкосi очицi Шайтана-аги, що, метнувшися, з тик у натовпi.
- Ой!
Крiзь пальцi Смiянової руки, яку вiн притис до боку, точилася кров.
- Ой, Чак! Дивiться!. Ой!-розпачливо скрикнув я.
- Тихо! Цитьте! Не псуйте киянам свята. Його вже не впiймаєш. Допоможiть менi краще вибратися звiдси. Щоб я не наробив клопоту людям.Тимоха усмiхнувся побiлiлими губами.
Ми пiдхопили його з двох бокiв.
Але, якби не напруження останнiх сил козака Тимохи, не знаю, чи вибралися б ми з натовпу. По-моєму, не ми його, а вiй iще нас пiдтримував.
Лишаючи на снiгу кривавий слiд, ледве дотягли ми його до софiївського муру.
Обiпершись спиною на мур, Тимоха опустився на землю.
- Ну от... Усе... Дiстав-таки мене бусурман Шайтан... Але смiх-трави все одно не матиме...- Тимоха важко зiтхнув.
