менi аж дух перехопило. - Алло!
- Степанян? - голос Тусi дзвенiв весело й задиристо.- Привiт! А що ти робиш?
- Уроки... привiт... роблю, - буркнув я (хоч я чекав i не її дзвоника, менi було приємно, що вона подзвонила).
- Тю! Так завтра ж недiля! Не встигнеш, чи що? Давай краще у парк Примакова приходь. Нашi всi там збираються. I Тося, i Надя, i Нiна... I Льоня Монькiн... У 'вожатий, вожатий, подай пiонера' пограємо. Приходь. До центральної клумби. Чого ти мовчиш? Га?
Серце моє розривалося. Я так давно не грав нi в що у компанiї. А я ж так люблю веселий гурт. Я ж колективна людина. Правда, колектив там переважно дiвчачий. Один Льоня Монькiн якимось чином затесався. Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
У-у! Бач, дражнив мене, а сам... Та то байдуже. Я i з дiвчатками залюбки пограв би. У мене й дома з ними завжди були непоганi стосунки... Але... А що, як подзвонить Чак? Стримуючи зiтхання, я сказав: - На жаль, не можу... зайнятий...
- Не можеш - не треба. Як знаєш, - ображено вiдповiла Туся й повiсила трубку. Чак не подзвонив нi в суботу, нi в недiлю... I лише в понедiлок, коли я вже перестав чекати, десь годинi о третiй несподiвано задзвонив телефон.
- Стьопо! Добрий день! - Я спершу не. впiзнав його голосу по телефону.- Ну, як справи?
- Нiчого... Добрий день! А у вас? А ви? Як ви себе почуваєте?
- Зараз нормально. А було так собi. Тому й не дзвонив. Ти сьогоднi не дуже зайнятий? Уроки зробив? - Зробив, Зробив. ВIЛЬНИЙ;
- То, може, зустрiнемось? Через годину. На Подолi. Бiля пам'ятника Сковородi. Це тобi й пересiдати не треба. На шiстдесят другому автобусi. До кiнця. - Добре. Добре. Домовилися. Серце моє одразу закалатало в грудях удвiчi швидше.
Але чому на цей раз на Подолi, бiля пам'ятника Сковородi? Йому ж з площi Перемоги добиратися незручно. Хоча нi, там трамвай iде, дев'ятий, здається, чи десятий... Що ж сьогоднi чекає на мене? Куди сьогоднi перенесусь я, в який час, у яке сторiччя? З ким зустрiнуся? Якi пригоди переживу? Я не впiзнав Чака.
На ньому була благенька, латана, якась, дореволюцiйна, до п'ят свитка, пiдперезана мотузком, полотнянi, обтрiпанi внизу штани, на ногах постоли. На лавцi бiля нього лежав вузлик i довга березова палиця. Перехожi, минаючи його, усмiхнене оберталися.
Помiтивши здивування на моєму обличчi, Чак заспокiйливо кивнув: - Так треба. Зараз поясню. Сiдай. Я сiв, 'трохи нiяковiючи вiд цiкавих поглядiв перехожих.
- Ми з тобою, друже мiй, вiдвiдаємо сьогоднi Григорiя Савича Сковороду... Не дивуйся. Я довго думав над словами Тимохи Смiяна. Розшукати самим скомороха Терешка Губу - справа безнадiйна. Скоморохи - мандрiвнi актори-веселуни, пращури сучасних циркачiв - виникли десь у XI-XII сторiччi, якщо не ранiше, i проiснували до XVIII сторiччя. До того Губу шукати, у якому сторiччi - хто його зна. I от надумав я порадитися з Григорiєм Савичем Сковородою, одним з наймудрiших i найцiкавiших людей, яких народжувала земля наша i бачило київське небо. Ти ж хоч знаєш, хто такий Григорiй Сковорода?
- Ну, як же...- почервонiв я.- 'Всякому городу прав i права...'. Мiй дiд Грицько дуже любить цю пiсню, спiвати. I кiно я колись бачив, по телевiзору, як вiн у царицi в хорi спiвав. А потiм у Києво-Могилянськiй академiї вчився. А тодi в якогось помiщика репетитором був. А потiм усе кинув i став мандрiвним фiлософом i поетом.
- Правильно. Цей фiльм зняв Iван Петрович Кавалерiдзе, про якого я вже тобi розказував. Кiнорежисер, скульптор i письменник. Цей ось пам'ятник теж його роботи. I в Лохвицi його пам'ятник Сковородi. I п'єси про Сковороду вiн писав. Видатний, великий був чоловiк Григорiй Савич... Такi, може, один раз на тисячолiття народжуються. I оскiльки вже ми з тобою мандруємо в часi, не скористатися з цього i не побачитися з Григорiєм Сковородою було б непростимо. Якщо вже вiн не допоможе нам, то нiхто не допоможе. Тiльки не можу я дозволити собi з'явитися перед Сковородою отак несподiвано, з майбутнього, як ми досi з'являлися. Не можу я дозволити собi бентежити чисту душу мудреця й фiлософа чимось незбагненним i дивовижним. Тому й зважився на оце лицедiйство, на цей маскарад. У знайомого костюмера з кiностудiї попросив цей одяг вiсiмнадцятого столiття. Вибору вiдповiдний момент, матерiалiзуюся непомiтно i... А тобi вже, Стьопо, доведеться лишатися невидимкою...
- Ну що ж, - знизав я плечима.- Раз треба... А де Єлисей Петрович? На деревi. Читає. Я пiдвiв голову.
У густiй кронi дерева над лавкою сидiв на гiлцi Єлисей Петрович, легковажно метляв ногами i тихенько, як листя шелестить, хихикав, читаючи якусь дитячу книжку з яскравою обкладинкою. - Що читаєте, Єлисею Петровичу? - спитав я.- Здрастуйте. Єлисей Петрович зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився униз на мене:
- А-а... Добрий день! Та от українськi народнi казки 'Як дядько чорта дурив'. Люблю iнколи антирелiгiйну лiтературу почитати. Цiкаво! Хи-хи-хи... Ну що? Будемо рушати? - вiн спустився з дерева.- Куди сьогоднi?
Чак перезирнувся зi мною.
- Треба нам у 1764 рiк, до Григорiя Савича Сковороди. Вiн якраз тодi до Києва приїхав з юним другом своїм, вихованцем харкiвського колегiуму Михайлом Ковалинським. - Ну що ж... Поїхали! Мить - i все змiнюється навколо.
Ми стоїмо у базарному натовпi, що юрмиться бiля збитої з дощок сцени на три поверхи, де вiдбувається прощальна перед канiкулами вистава студентiв академiї. На середньому поверсi - справи земнi, на верхньому небеснi, на нижньому - пекельнi. Регоче юрба, дивлячись виставу. Прощайте! - сказав нам Єлисей Петрович i зник.
- Не будемо гаяти часу, ходiмо в академiю, - сказав Чак.- Там-то, напевне, знають, де тепер Сковорода.
Напiвтемнi склепистi коридори академiї порожнi. - Ну, я матерiалiзуюсь, - попередив Чак.- Тепер зможу говорити з тобою тiльки наодинцi. - Розумiю. Дверi однiєї з аудиторiй розчинилися, i вийшов якийсь горбань з мiтлою, - певно, служитель. Чак поспiшив йому назустрiч. Доброго вам дня! - День добрий! - Чи не знаєте, добродiю, де може бути зараз Сковорода Григорiй Савич? Вiн зараз у Києвi. Очi горбаня засвiтилися привiтно.
- Григорiй Савич? Знаю. Аякже. Був у нас. I благополучно вiдбув нинi з юним другом своїм до Печорської лаври.
- Дякую уклiнно, - Чак з достоїнством схилив голову i пiшов по коридору. Горбань часто закивав: - Будь ласка! Будь ласка! Прошу!
Чак вийшов за ворота академiї i попрямував лiворуч до гори, на верху якої стримiла новозбудована, ще деiнде в риштуваннi, тендiтна, легка, наче невагома, Андрiївська церква.
Я мiг, звичайно, легко пролинути до гори над будинками, але менi не хотiлося полишати Чака самого, i я разом з ним довго петляв кривими вузькими запилюженими вуличками, обабiч яких громадилися одна на одну дерев'янi халупки i на яких навiть двом пiдводам годi було розминутися.
З гори курним вибоїстим узвозом спускалися пiдводи, йшли богомольцi.
Чак шкандибав мовчки, спираючись на березову палицю, i нiчим не вiдрiзнявся вiд сотень таких же жебракiв у латаних свитках, у постолах, з палицями i торбинками. Довгенько пiднiмалися ми на гору.
Та от проминули i Андрiївську церкву, i знайомий уже менi Михайлiвський монастир.
За монастирем дорога пiшла вниз, у дикий, порослий кущами яр. Подорожнiх поменшало.
Вибравши час, коли поряд нiкого не було, Чак сказав, показуючи праворуч:
- Хрещатий яр. Майбутнiй наш Хрещатик. А ондо Козине болото, тут тепер площа Жовтневої Революцiї.
Я дивився на глухий, порослий чагарником i деревами яр, по дну якого в'юнився струмок, на порослий комишем заболочений ставок i не мiг повiрити, що це тi мiсця, де тепер пролягав красень Хрещатик i святкова площа.
- Власне, Київ тодi не був суцiльним мiстом, - сказав Чак.- Було тодi три окремих мiста: Подiл, Гора (або Верхнє мiсто) i Печерськ. З Хрещатого яру дорога знову пiшла вгору.
Ми йшли повз Царський сад (нинi Першотравневий), у глибинi якого над урвищем вимальовувалися
