- Давайте ми вас перев'яжемо, давайте,- схилився над ним Чак.
- Нi... це вже нi до чого... Пiзно... Умирати треба теж достойно... по-козацькому, без метушнi... Прийшла безноса, треба зустрiти її гостинно, з усмiшкою... 'Здрастуйте, свахо!..'-через силу усмiхнувся, обвiв нас довгим поглядом. I раптом в очах його майнув подив.- Че... Чекайте, а ви з майбутнього... для чого? Чи не за смiх-травою?
Ми з Чаком одвели очi.
- Ех, як же це я... Слухайте... Є стара родинна легенда... Був колись скоморох Терешко Губа. Тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти, яких-их...- Тимоха раптом рiзко вдихнув повiтря i, опускаючи на груди голову, повiльно-повiльно видихнув. То був останнiй його подих. Очi його закрилися. Назавжди.
Вражений, я розгублено подивився на Чака. Чак одвернувся, закусивши губу.
Несподiвано бухнуло раз, другий... Потiм запахкало часто й безладно. То кияни салютували Хмельницькому з гармат, з пiстолетiв, з рушниць...
I цi пострiли, i дзвони злилися для мене в один якийсь незбагненний звук. Цей звук якось непомiтно перетворився на гуркiт мотора.
...Над площею Богдана Хмельницького низько летiв вертолiт. Чак дивився на мене стомленими, страдницькими очима.
-- Такий козак був...- прошепотiв я.
Я не мiг отямитись вiд щойно пережитого.
- Ну, ходiмо,..- Чак пiдвiвся.- Я подзвоню тобi. Не знаю коли... завтра, пiслязавтра... Як себе почуватиму.
- Гаразд,- сказав я.
РОЗДIЛ XVI
Степанян! .. Екскурсiя до Софiї. Я даремно вiдмовляюся.
Подорож до Григорiя Савича. Таємниця ще не розгадана.
Сурен сьогоднi так сяяв, що в класi, здається, стало свiтлiше. Вчора й позавчора зйомки пройшли успiшно, режисер похвалив Сурена, хоча кожен маленький епiзод знiмали по п'ять-шiсть разiв, тобто робили п'ять-шiсть дублiв, як це називається в кiно.
Всi знову обступили парту Сурена, а вiн роз повiдав, вимахуючи правою рукою, i показував, як воно було на зйомках. Усе в нього виходило дуже здорово й комiчно. Вiн таки був справжнiй артист. Недарма його взяли знiматися в кiно. Недарма. Я дивився на нього з нiжнiстю. I вiн, значить, Муха!
Мушечка! Суренчик мiй дорогий!
Несподiвано вiн обернувся до мене, плеснув по плечу i сказав:
- О! Степанян! Слухай! Там на зйомках був один актор, ну, точно на тебе схожий. Ну, викапаний ти! Тiльки вусики приклеїти i все. От молоток! Грав - потрясаюче... Слухай, ти не образився, що я тебе Степаняном назвав? Розумiєш, у Єреванi в мене, є друг Степанян. А ти Степан. Майже, розумiєш, тезки. Можна, поки я в Києвi, я тебе Степаняном зватиму? Менi буде приємно, розумiєш. I там у мене друг Степанян. I тут у мене друг Степанян. Можна?
Уся кров кинулася менi в обличчя. I щоки спалахнули вогнем. Вiд нежданої радостi. Степанян!
Авжеж, авжеж, називай мене Степаняном! Це ж здорово! .. Це ж не Муха. Це ж - Степанян! Будь ласка! Називай! I ще - вiн сказав на мене 'друг'. При всiх!
Я нiчого не сказав. Я не мiг нiчого сказати. Я тiльки мовчки хитнув головою.
- А в сусiдньому павiльйонi знiмають фiльм про древнiй Київ, про Ярослава Мудрого. Ух, здорово! Такi воїни, з мечами...
Сурен хотiв показати, якi древньоруськi воїни, виставив уперед руку, насупив брови, але, маленький, довгоносий, вiн, звичайно, аж нiяк не нагадував древньоруського воїна. Вiн був такий кумедний, що всi засмiялися. , - О! - почувся урочистий голос Лiни Митрофанiвни.- А в нас сьогоднi якраз екскурсiя у Софiйський державний заповiдник.
Ми так захопилися Суреном, що й не помiтили, як вона зайшла до класу.
- Останнього уроку не буде. Тiна Гаврилiвна захворiла. Замiсть уроку iсторiї поїдемо на екскурсiю до Софiї. Шефи дають автобус. Отже, все буде зручно й швидко. - Ура-а! - вигукнув Iгор Дмитруха. - Ура-а! - пiдхопив увесь клас. Ну, звiсно ж, екскурсiя цiкавiша за урок.
А да великiй перервi Iгор Дмитруха, вибiгаючи з класу, раптом на хвилину затримався, обернувся до мене й гукнув:
- Степанян! Що ти там вовтузишся, як... Як не знаю хто! Ану гайда з нами! Звати його ще треба. Туся подивилася на мене -й усмiхнулась. Я почервонiв. Уперте Iгор мене назвав не Мухою...
Чи описувати вам Софiю Київську? По-перше, описати її словами неможливо. Це вiдомий на весь свiт пам'ятник архiтектури, побудований Ярославом Мудрим на початку XI столiття (ну, не самим, звiсно, Ярославом, а тисячами талановитих давньоруських майстрiв-умiльцiв, але так уже заведено казати: 'Петербург побудований Петром Першим', 'Москва заснована Юрiєм Долгоруким', -який, до речi, похований у Києвi в церквi Спаса на Берестовi. 'Софiя побудована Ярославом Мудрим...').
I перше, куди везуть туристiв з усього свiту, - це, звичайно, Софiя. . По-друге, немає, мабуть, людини, яка, приїхавши хоча б на два днi до Києва, не побувала у Софiї. Отже, або ви вже були там, -або скоро будете. I самi побачите. А краще один раз побачити, нiж сто разiв почути. 'Бо те, що ти бачив, ти таки бачив, а те, чого ти не бачив, таки не бачив', - каже мiй дiд Грицько.
Коли ти заходиш у Софiйський собор, то одразу ж розкриваєш рота. I так з розкритим ротом i ходиш увесь час. Єдине, що ти можеш говорити, - це 'о! '. Величезна мозаїка Вседержителя високо-високо у центрi купола над головою.
- О! Марiя-Оранта.
- О! Архангели.
- О! Апостол Павло.
- О! Саркофаг Ярослава Мудрого.
- O!
Ми слухаємо пояснення екскурсовода про будiвництво собору, про бiблiотеку Ярослава Мудрого, яка, може, десь тут близько закопана в землю, але досi не знайдена, про присягу в соборi киян на вiрнiсть братньому росiйському народовi пiсля Переяславської ради, про молебень Петра Першого на честь перемоги над шведами у битвi пiд Полтавою, про багато-багато iншого i вже й не 'окаємо', а тiльки мовчки крутимо головами, роздивляючись. Навiть Iгор Дмитруха, такий завжди швидкий на реплiки пiд час екскурсiй, мовчить як води в рот набрав.
Пiднiмаємося чавунними слизькими, вичовганими мiльйонами нiг сходами пiвденної башти. - Вiдома фреска одинадцятого столiття 'Музиканта i скоморохи', - каже екскурсовод. У мене стискається серце.
Я дивлюсь на облуплену, блiду фреску, на якiй намальованi якiсь музиканти з дудками, танцюристи i акробати (вони, певно, i є скоморохи), i у вухах моїх звучить голос умираючого Тимохи Смiяна: 'Слухайте... Був колись скоморох Терешко Губа... тут... у Києвi... давно... один iз сiмдесяти...'
Ми ще довго ходили по собору, але я вже весь час думав про тих скоморохiв, про Тимоху Смiяна, про весел-зiлля i не мiг заспокоїтися. Що хотiв сказати запорожець Тимоха перед смертю? Чи знав вiн секрет весел-зiлля? Чи хотiв передати його нам i не встиг? Чи, навпаки, не хотiв? Чого вiн згадав про скомороха Терешка Губу, який давно жив тут, у Києвi? I коли це давно? В якому хоча б сторiччi? I що означає 'один iз сiмдесяти, яких...'?
Скiльки запитань - i всi без вiдповiдей. Я i вчора увечерi про це думав, i сьогоднi вранцi. Тiльки Сурен розрадив мене трохи, переключив мою увагу i та екскурсiя.
А це - знову... I треба ж! Фреска одинадцятого сторiччя про скоморохiв. Наче спецiально. А втiм, у Києвi навiть рiчечка була Скоморох. Лiва притока Либедi. Менi про неї Чак говорив. Вона текла десь з Лук'янiвки, перетинала вулицi Рiчну, Павлiвську i бiля Златоустiвської вливалася в Либiдь. Тепер вона тече пiд землею. Скоморох Терешко Губа... Коли ж вiн жив?
Я i дома продовжував думати про це. I нiчого менi в голову не лiзло, нiякi уроки. Хоча сьогоднi й субота i уроки можна б I не виконувати. Але я хотiв їх усе-таки виконати. А що, як подзвонить Чак?
Я вже звик, що зустрiчаюсь з ним тiльки пiсля того, як виконаю уроки. Тодi менi спокiйно на серцi i я можу мандрувати скiльки завгодно i куди завгодно, хоч у кам'яний вiк.
Я сидiв i, виявляючи всю силу волi, на яку тiльки був здатний, учився.
Я ще не звик до телефону, i кожний дзвiнок примушував мене здригатися. I коли телефон задзвонив,
