- Стiйте! - залунав гучний голос Тимохи Смiяна.- Стiйте! Чи козацьке це дiло битися з синами божими у пiдрясниках?.. Погомонiти ж можна. Тихо. Мирно. Вони ж гостi нашi. Хiба козаки гостей так стрiчають?
I застигли враз важеннi козацькi кулаки, вже занесенi над тонзуристими головами братiв-домiнiканiв.
- А налийте ж їм ще оковитої, та вип'ємо з ними за добре людське серце, що дарує милiсть i любов ближньому своєму. Чи не так говорив святий Домiнiк? - схилився Тимоха Смiян до скоцюрблених на землi братiв-домiнiканiв.
- Iстинно так,- хитнув головою брат Бонiфацiй Пантофля. Брат Iгнацiй Гусаковський, блiдий, як сметана, тiльки мовчки смикнувся, не в змозi вiд переляку розтулити рота.
Лукаво перезирнувся Тимоха Смiян з козаками, пiдморгнув їм, i полилася сиза каламуть у пузатенькi чарочки братiв-домiнiканiв. Поналивали козаки й свої чарки.
- Ну ж, будьмо та людей не гудьмо! - виголосив Тимоха Смiян, пiдносячи вгору чарку.
Тремтячими руками ледве донесли брати-домiнiкани горiлку до ротiв. I одразу ж потяглися ложками до кулешу.
- Е, нi! - вигукнув Тимоха Смiян.- Пiсля першої тiльки наймити закусують. Наливаймо зиову!
- Iстинно так! - знову хитнув головою брат Пантофля. I знову мовчки смикнувся брат Гусаковський, ще й не прийшовши до тями.
- Ну, будьмо!
Посоловiли очi в братiв. I вже минув отой смертельний переляк. I вже знову повернувся до них дар мови, i, хоч язики в них заплiталися так, що ледве ворушилися в ротах, вони спромоглися вже па розмову.
- Ба-ба-блажен муж смирний та тихий,- пiднявши догори палець, пробелькотiв брат Iгнацiй.- Не бунтуйте i блаженнi будете.
- I-iк-iстинно та-ак! - гикнувши, пiдтвердив брат Бонiфацiй.
- Тестемонiум паупертатiс, як ви кажете,- усмiхнувся Тимоха Смiян, Видно було, що й на латинi вiн добре знався.
- Га? - смiшно вирячився зовсiм уже косими очима брат Iгнацiй.
- Хи-хи-хи! - дрiбно засмiявся брат Бонiфацiй, трясучи своїми одвислими щоками.- Брат Iгнацiй натестемонився до... чортикiв. Хи-хи-хи-хи-хи-хи!..
До брата Бонiфацiя враз несподiвано повернулася спритнiсть, вiн усунув братовi Iгнацiю руку в кишеню i вихопив звiдти гаманець:
- А це що таке, брате? Чиї це грошики, я вас питаю?
- Як ви смiєте, брате, лазити по чужих кишенях?! - як гусак, витягнув шию брат Iгнацiй.- Ви, брате, свиня!
- Це не я, а ви, брате, свиня! - вирячив банькатi очi брат Бонiфацiй.Свиня i злодiй. Бо то ж гаманець брата Амброзiя, що пропав у нього сьогоднi вранцi.
- Це мiй гаманець! У мене завжди був точно такий, як у брата Амброзiя! Це можуть засвiдчити усi брати.
- Правильно! От вiн! - торжествуюче вигукнув брат Бонi
фацiй, вихоплюючи з iншої кишенi брата Iгнацiя iнший, абсолютно
подiбний гаманець.
- У-у! Пантофля! - прохрипiв брат Iгнацiй i пхнув брата Бонiфацiя.
- Гусак! - I брат Бонiфацiй у свою чергу пхнув брата Iгнацiя.
- Жаба стара!
- Голозубий череп!
- Щоб тобi вдавитися!
- Щоб ти луснув!
Вигукуючи прокльони i лайки, брати-домiнiкани раз у раз пхали один одного в груди.
Козаки аж качалися вiд реготу.
- Ну, досить уже, досить,- смiючись сказав нарештi Тимоха Смiян.- Ех ви, брати божi! А ще й орден свiй 'жебрущим' . називаєте. Мовби цураєтесь благ земних, багатств мирських, а воно, бач, як виходить. Ну, погуляли й досить. I вам, дорогi гостi, до кляштора час. I нам з дороги вiдпочити треба. Потомилися. Ходiть здоровi!
Лаючися i спотикаючися, брати-домiнiкани зникли у темрявi.
Востаннє реготнули їм услiд козаки i враз похилилися, хто де сидiв, i, вже сонно щось бурмочучи, склепили повiки. Не встиг я оком зморгнути, як уже _ спали богатирським сном козаки, мальовничо розкинувшись у рiзних позах навколо догоряючого вогнища.
I наймогутнiше хропiв, поклавши на плече Iвановi Пушкаренку чупринисту, губату й носату голову, Тимоха Смiян, жартун i характерник, яких було чимало серед запорожцiв i яким, як про це люблять переповiдати народнi легенди, допомагав не хтось, а нечиста сила, бо вiд кого ж отой iскрометний, всеспопеляючий, дивотворящий козацький гумор, як не вiд самого бiсового батька, лукавого смiхотворця й сатира?!
Про це не раз говорив i мiй дiд Грицько, особливо пiсля чарки. Бо i чарку вигадав не хто iнший, як луципер. Це вже моя баба Галя повторювала, коли дiд Грицько починав надто вже розмахувати руками.
- Ну, тепер їх i гарматою не розбудиш,- сказав Єлисей Петрович.
- Точно,- усмiхнувся Чак, явно милуючися картиною богатирського сну запорожцiв.
- А що ж робити? - спитав я.- Ми ж з Тимохою Смiяном так про смiх-траву й не поговорили.
- А ми б i не змогли сьогоднi поговорити,- сказав Єлисей Петрович.Головне, що ми Тимоху Смiяна побачили i тепер зможемо його пiзнати. А час для розмови ще настане. Але то вже iншим разом. Бо на мене зараз чекають невiдкладнi справи. Поступила скарга з Голосiївського лiсу на компанiю школярiв- старшокласникiв, яка вчора гульню у лiсi влаштувала i не дуже по-людськи поводилася. Треба розiбратись. Отже, вибачайте.
РОЗДIЛ XIV
Нам поставили телефон Лофофора. Що таке гумор?
Вирушаємо у часи Богдана Хмельницького
Сурена знову сьогоднi в школi не було. Знову - зйомки. А менi дуже хотiлося з ним побачитися. Як же! Вiн же теж Муха. Як i я. Я вiдчував до Сурена нiжнiсть. Я мимохiть усмiхався без усякої причини. Хоча нi, причина все-таки була. Крiм того, що Сурен виявився Мухою.Iкрiм того, що на мене чекала нова подорож у минуле в Чеком i з Єлисеем Петровичем (ми домовилися зустрiтись сьогоднi).
Була ще одна причина.
Коли вчора я прийшов додому, виявилося, що нам поставили телефон. Червоний блискучий апарат з чорно-бiлим диском стояв на пiдвiконнi й наче усмiхався до мене. I наша напiвпорожня, ще не умебльована квартира одразу стала iншою - затишнiшою, кращою.
Менi вiд радостi перехопило подих, коли я пiднiс до вуха трубку i почув рiвне безперервне гудiння (так званий зумер). Я мусив кудись подзвонити. Я не мiг не подзвонити. Я набрав номер, не задумуючись, просто так. У трубцi клацнуло, i почувся голос:
- Слухаю!
- Здрастуйте! - тремтячим голосом сказая я.
- Здрастуйте! - чемно почулось у вiдповiдь.- Вамкого?
- Вибачте... До побачення...- Я швидко поклав трубку i нервово загогокав: 'Го-го-го!' Як гогокав, тiкаючи з хлопцями з чужого саду при появi господаря.
Це було так хвилююче-прекрасно, що я мусив ще кудись подзвонити.
Бiля телефону лежала пам'ятка, на нiй було кiлька телефонiв: пожежна охорона - 01, мiлiцiя - 02, 'швидка допомога'- 03...
Я набрав 01.
- Пожежна охорона,- почув я приємний жiночий голос.
- Здрастуйте... Не хвилюйтесь, будь ласка... У нас усе в порядку... Виконуємо всi правила пожежної безпеки... До побачення...- i, знову вiдчуваючи в грудях нервовий холодок правопорушника, повiсив трубку.
